Студентська поїздка до Норвегії для Тетяни Луцик з Ланівців стала початком нового життя. Подорож, у яку вона вирушила на декілька місяців, затягнулася на 16 років.

Зараз Тетяна з сім’єю живе у норвезькому місті Драммен, що за 30 кілометрів від Осло. Тут жінка працює вчителькою англійської мови, математики та програмування у середній школі, а також очолює Українську недільну школу «Кобзар».

Що їдять, як одягаються та скільки заробляють норвежці – Тетяна Луцик розповіла «Сороці».

Залишатися в Норвегії – не було в планах

Закінчивши 4 курси навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка, Тетяна Луцик вирішила скористатися студентською програмою виїзду за кордон, аби здобути мовний досвід.

– Серед студентів у той час було популярно поїхати на літо до Німечччини, щоб збирати полуницю й водночас отримати досвід спілкування іноземною мовою. Коли заповняла анкету, виявилося, що можна обрати й країни Скандинавії. Норвегія не була у списку тих країн, в яких я хотіла б пожити, але склалося так, що опинилися саме тут. Я поїхала разом із сестрою-близнючкою. Ціллю було пожити в Норвегії рік, а потім повернутися й продовжити навчання у Львові в магістратурі. Коли я дізналася, що  тут безкоштовне навчання у вищому навчальному закладі, то у порівнянні з перспективою платного навчання в Україні вирішила використати можливість й втупити у магістратуру саме в Норвегії. А з місцевим дипломом знайти хорошу роботу за спеціальністю було не так важко, – розповідає Тетяна Луцик. 

Аби почуватися як у своїй тарілці, потрібно знати норвезьку мову

Щоб сповна відчути усі переваги життя в Норвегії, необхідно вивчити місцеву мову, каже жінка.

– Я приїхала до Норвегії з сестрою, а тому у мене ніколи не було нестачі спілкування. На норвезьких курсах ми познайомилися із українцями, аби знайти більше друзів. То серед них були такі, які повернулися назад в Україну, бо не змогли адаптуватися. Дівчата пояснювали, що їм не вистачає виходів в місто з друзями, відвідин театру, концертів. Аби відчувати тут себе комфортно, треба дуже добре знати норвезьку мову. Лише так ти зможеш в повному обсязі насолоджуватися культурним життям країни та розвагами. Інакше – ти просто ходитимеш на роботу, але не будеш відчувати себе частиною країни, багато чого буде проходити поза твоїм життям, – пояснює Тетяна Луцик.

Для українців норвезька мова може видатися дещо складною через велику кількість артиклів та діалектів.

– Норвежці спілкуються виключно норвезькою мовою. Це те, чого нам треба навчитися. Усі іноземці для того, щоб знайти хорошу роботу, забезпечити свої соціальні, матеріальні потреби, заповняти декларації, повинні знати місцеву мову. Мені вона легка, бо я філолог. Для інших важкість полягає у тому, що в Норвегії дуже багато діалектів. Якщо ви проживаєте в Осло і розумієте тамтешній діалект – це ще не означає, що ви зможете спілкуватися норвезькою в інших куточках країни. Справа не обов’язково в іншому лексичному складі мови, а в самій вимові. У норвезькій є багато артиклів. Для нас українців, у яких їх немає зовсім, буде важкувато вивчити, – зазначає ланівчанка.

Характер норвежців – спокійний та стійкий

За характером жителі Норвегії – неконфліктні. Вони поважають правила та норми.

– Норвежці спокійні до того, що наших жінок, які прагнуть багато уваги, така північна стійкість може навіть дратувати. Вони ввічливі,  поважають правила, закони, установи. Норвежці під час спілкування хочуть почути, що в тебе доброго. Вони цінують походи на лижах, спортивні змагання, тому можуть часто про це говорити. Тут люди не люблять розмовляти про негатив й проблеми, – каже Тетяна Луцик.

Норвежці люблять природу й спорт, бачать цінність у деталях

Норвежці чітко розплановують свій день, спосіб життя у них дуже розмірений, розповідає Тетяна Луцик.

– У норвежців є дуже багато всього у планах на день – і робота, і спортзал, і час на сім’ю. Ці люди багато гуляють, особливо поза містом, на природі. У Норвегії робочий день завжди внормований, це те, що мені дуже подобається. Ми не беремо робочих проблем з собою додому. Ти повертаєшся з роботи без відчуття якоїсь незакінченості чи негараздів в спілкуванні з колегами. У цьому плані тут все спокійно, – зазначає Тетяна Луцик.

Норвежці полюбляють сонце, а ще стежать за своїм здоров’ям, додає ланівчанка.

– У них дуже розмірений спосіб життя, але вони бачать цінність в певних деталях. Є дуже цікава культурна особливість норвежців – коли сніг вже починає танути, вони полюбляють сидіти на верандах чи автобусних зупинках, як ромашки, й «ловити» сонце. Дуже люблять природу й спорт. Це не обов’язково професійний спорт, а навіть прогулянки, біг, незважаючи на вік. Жителі Норвегії стежать за здоров’ям. Середній вік тут – 76 років для чоловіків й 82 роки для жінок, що досить добре у порівнянні з іншими країнами. Думаю, причин є дві. Перша – багато спорту у житті норвежців. Друга – тут дуже дорога медицина, тому й дбають про себе, аби не довелося звертатися до лікарів, – пояснює Тетяна Луцик.

Зима приходить в листопаді, а йде – у травні

Зима в Норвегії триває майже сім місяців, а літо – коротке, спеки майже немає, розповідає жінка.

– Клімат в Норвегії дуже особливий, він відрізняється від українського. У Драммені, де ми з сім’єю живемо, трохи тепліше, аніж в інших куточках країни. Зима до нас приходить у листопаді, а йде в травні, при цьому є сонце. А у північній частині Норвегії сніг може падати вже у вересні й триматися аж до травня. Ще там є полярна ніч, коли сонце 5-6 місяців взагалі не з’являється на горизонті. Це – сіра мряка й постійний холод. На південному сході, де ми проживаємо, бувають білі ночі: сонце практично не сідає, хіба з 2-ої до 4-ої ночі. Воно буквально на дві годинки опускається за гори, бо ми живемо у гірській місцевості, яка нагадує Карпати, – розповідає жінка.

Тетяна Луцик пояснює, норвезьке літо їй дуже подобається, бо спеки вона не любить. Хороше літо для Норвегії – це 22-24 градуси тепла. Коли настає зима, температура тримається на рівні 5-7 градусів морозу. Бувають й зниження до 20-ти градусів нижче нуля, які можуть протриматися тиждень-два.

Громадський транспорт Норвегії не буває переповненим

Норвежці не дуже часто користаються послугами громадського транспорту. Причин для цього є дві, каже Тетяна Луцик. Перша – дещо завищена ціна, а друга – те, що автобуси не часто курсують.

– Громадський транспорт Норвегії не буває переповненим. Він не так часто їздить. Наприклад, до моєї роботи автобус ходить один раз в годину, тому мені не зручно доїжджати. Також людей може зупиняти дещо висока вартість проїзду. Ціна залежить від відстані. Ти зазначаєш у квиткоматі чи в мобільному додатку, куди їхатимеш, а система прораховує, скільки вартуватиме такий квиток. Найчастіше громадським транспортом користуються учні. Батьки куплять їм місячний проїзний квиток. У великих містах, наприклад, в Осло, є метро, трамваї, там інший ритм транспортного сполучення. Безумовно, у такому випадку легше скористатися громадським транспортом, аніж знайти паркування для власного авто. Багато норвежців користуються електровелосипедами, можуть доїжджати на відстані до 30 км, – пояснює Тетяна Луцик.

У норвезьких школах учнів забезпечують канцтоварами

Норвезькі школярі  усі необхідні речі для навчання отримують в школі, розповідає ланівчанка.

– Норвегія забезпечує учнів усім необхідним. Дитина приходить до першого класу лише з портфелем. Зошити, олівці, фломастери, планшети – усе видає школа. Учні кажуть: «У мене закінчилася ручка», тоді ми йдемо з ними у спеціальну кімнату, яка нагадує склад канцтоварів, й видаємо те, що їм потрібно, – зазначає Тетяна Луцик.

Місцева кухня: коричневий козячий сир та багато риби

Норвежці невибагливі щодо їжі. У їхній сумці завжди є ланч-бокс, аби перекусити, каже Тетяна Луцик.

– В Норвегії люди беруть на роботу, до школи, в дитячий садочок коробочки з перекусом. У їжі вони не надто вибагливі. Це може бути просто шматочок хліба з огірком та маслом. Під час ланчу ви не побачите норвежців, які купили булочку з кока-колою, аби поїсти. Традиційні страви готують переважно на свята – Пасху, Різдво, День незалежності. Найчастіше це – запечені ребра з різними видами ковбасок, сосисок та з вареною картоплею. До м’яса часто подають варення з журавлини, – каже Тетяна Луцик.

В Норвегії полюбляють рибу. Аби вона довго зберігалася, її сушать майже рік у спеціальних спорудах на березі моря.

– Тут є особлива традиція збереження продуктів. Рибу висушують у великих ангарах без даху. Вона просто висить на перекладних. Рибу сушать рік без солі, а потім замочують і їдять. Ще одна популярна страва в Норвегії – коричневий козячий сир. Його готують способом кип’ятіння й випаровування рідини. Їдять з хлібом та млинцями, – ділиться Тетяна Луцик.

В одязі цінують зручність, а не вишуканість

Норвежці одягаються буденно, цінують комфорт та якість.

– В Норвегії люди інколи можуть переплачувати при купівлі одягу, але роблять це не для того, що бути вишуканим, а щоб вбрання було практичним та не зношувалося. У них є особливість не здавати речі в секонд-хенд, хоч це теж є, а продавати їх як вживані. Стиль норвежців можна охарактеризувати як спортивний. В Осло, звісно, по-іншому, бо це столиця. Дрес-коду дотримуються представники певних професій, як, наприклад, продавці житла, їх одяг завжди має бути діловим та стриманим. В Норвегії у вас не складеться враження, що ця людина збирається на день народження чи на якесь інше свято, бо її вбрання завжди буденне, – пояснює Тетяна Луцик.

Не використовують макіяж, щоб виділятися на фоні інших

Жінки в Норвегії не надають великого значення макіяжу.

– Вони використовують косметику, але не ходять в салони. Це більше притаманно нашим жінкам. Норвежки не фарбуються для того, щоб конкурувати з іншими жінками чи виділятися на їхньому фоні. У цьому плані в них немає застороги, що потрібно якось себе реалізувати через використання косметики, – каже ланівчанка.

В Норвегії є бідність, але якщо у сім’ї працюють двоє, не буде потреби шукати додаткового заробітку

Жити у Норвегії недешево, але, якщо ти працюєш, то можеш покривати свої витрати, пояснює ланівчанка.

– Мабуть, норвежці люблять подорожувати не тільки тому, що мають таку можливість, а й тому, що інші країни більш привабливі ціновою політикою. Тут є бідність, але якщо в сім’ї працюють чоловік з дружиною, не виникне потреби шукати додаткових заробітків. Щодо житла, то, якщо у вас є можливість платити від 700 до 1400 євро за оренду, то, відповідно, є можливість й виплачувати кредит. Немає логіки у тому, щоб затрачати такі кошти на орендоване житло. Коли ми сестрою закінчили навчання і пішли на роботу, зрозуміли, що різниця між тим, що ми платимо орендатору і тим, що ми б платили, якби купили цю квартиру, становила 40 євро. Ми зачекали, аби назбирати 15 % власного капіталу, й придбали квартиру, яку орендували. Можливість оплачувати кредит є, в людей не завжди є змога відкладати, аби назбирати перший внесок, – розповідає Тетяна Луцик.

Інтерес до України в норвежців з’явився кілька років тому

До 2014-го року в Норвегії про Україну знали зовсім мало. Зараз цікавість до нашої держави зросла, розповідає Тетяна Луцик.

– Для Норвегії Україна показала себе на карті світу після подій 2014-го року. З’явився вагомий інтерес до нашої країни. До того Україна асоціювалася у них лише з Чорнобилем. Більше знали лише ті люди, які мали родинні зв’язки. Норвежці знають, де знаходиться Україна, але характерні особливості нашої країни можуть назвати одиниці. Саме тому українці в Норвегії завжди пам’ятають, що вони не є рядовими робочими мігрантами, а представниками цілої нації в очах норвежців, – зазначає Тетяна Луцик.

В Українському домі «Перемога» сьогодні, 31 березня, презентували нове видання «Кобзаря» Тараса Шевченка – «Фронтовий Кобзар».

Автором проекту є художник, доброволець Сергій Пущенко.

«Фронтовий Кобзар» містить 46 колажів, які відтворюють сучасний період життя країни. Сергій Пущенко у виданні використав не лише власні світлини, зроблені під час Революції гідності та війни на сході України, а й знімки воїнів ЗСУ, фронтових кореспондентів.

Сам Сергій Пущенко, на жаль, через незадовільний стан здоров’я не зміг приїхати до Тернополя. «Фронтовий Кобзар» презентувала волонтерка Олена Живко. 

– Читаючи цю книгу, ви зрозумієте, наскільки актуальним та потужним є кожне слово. За Україну нам доводиться боротися, пролито вже дуже багато крові, – сказала Олена Живко. – Ніщо не вічне, окрім мистецтва. Колись не буде нас, але будуть колажі, будуть портрети, буде ця книга. У ній – багато хлопців, яких вже з нами немає. Ніщо не може бути так важливо, як пам'ять про них. Сьогодні війна переходить в мистецькі проекти. Якщо ви проїдетеся Францією, побачите, що про війну, яка у них була, нагадує геть усе: архітектура, мистецтво. У нас, на жаль, часто не згадують про війну, навіть попри те, що вона триває.

Також в УД «Перемога» презентували виставку фотоколажів і книжкових розворотів до видання. Вона діятиме до неділі, 4 квітня.

До кожного актора з часом приходить розуміння того, що він повинен або повністю віддатися роботі, або покинути сцену.

Так вважає Заслужена артистка України Оксана Малінович, яка вже 23 роки живе, сміється та плече на сцені Тернопільського обласного академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка.

Напередодні Міжнародного дня театру Оксана Малінович розповіла «Сороці» про перший акторський досвід, атмосферу за лаштунками, знакові ролі та страх забути слова.

«Оксаночко, Ви – наша»

На сцені театру Оксана Малінович – з 1998 року. Першому досвіду на великій сцені передувало чотири роки навчання у театральній школі на базі тернопільського музучилища (тепер – коледж).

– У 1994 році в Тернопільському музичному  училищі заснували акторське відділення. На той час Тернопіль не мав своєї театральної школи. Я давно мріяла про театр, тому вирішила спробувати вступити, мені це вдалося. Ми були першим курсом, який набрали, загалом – 18 осіб. Навчалися 4 роки. Після закінчення навчання до нас приїхав режисер з Луцька Богдан Береза. Каже мені: «Оксано, ми хочемо бачити Вас у своєму театрі». А я слухаю його і думаю, як же сильно я хочу працювати саме на сцені тернопільського драмтеатру. Я там навчалася, усі кути знаю, бачила, де пил лежить товстим шаром, а де тонким. Потім розповіла про цю пропозицію Михайлу Якубовичу Форгелю, а він мені: «Оксаночко, Ви – наша». Я так зраділа. Думала, серце розірветься від щастя. З того часу я з тернопільським театром не розлучаюся ось вже 23 роки. Потім вступила ще на навчання у Київську державну академію керівних кадрів культури і мистецтв, аби мати вищу освіту. Бо без неї не було б ні звання, ні кар’єрного росту, – розповідає Оксана Малінович.

Перший млинець – нанівець

Перший театральний досвід Оксана Малінович здобула на виставі «Житейське море».

– Моя перша роль – вихід на сцену в масовці на виставі «Житейське море». Ми вийшли на кілька секунд, аплодували артистам і позадкували. Не була б це Оксана Малінович, якби вона щось не вчудила. Я вийшла, поплескала, відходжу назад і тут стаю на свою спідницю й падаю, – пригадує Оксана Малінович. – Тоді було не до жартів, але зараз є над чим посміятися. З того часу у мене є страх, коли виходжу на підборах, щоб не впасти. Підлога у театрі слизька, там килимів не можна стелити.

Кожна роль – як дитина

Оксана Малінович зіграла понад вісімдесят ролей. Найбільш знаковою для неї є вистава «Коханий нелюб», бо саме завдяки ній зустріла своє кохання.

– Коли я отримувала звання заслуженої, ми з чоловіком писали перелік ролей, їх було майже вісімдесят. Звісно, я не беру до уваги «третя дівчина, яка стояла на сцені праворуч», а більш головні, – каже Оксана Малінович. – Серед усіх є дві, які стали для мене дуже вагомими. Перша – «Коханий нелюб», де я виконувала роль служниці Ярисі. Після цієї постановки я вийшла заміж за свого чоловіка Андрія Маліновича, який грав слугу. Він навчався з нами у театральній школі. Прийшов у 1995 році, коли був добір. Андрій працював освітлювачем у театрі, його знали всі, окрім мене. Коли ми з ним познайомилися, то, чомусь, виникав конфлікт за конфліктом, сварка за сваркою. Думаю, та що ж таке?! А потім пройшов час і я усвідомила, що це моя людина. Андрій дуже добрий та чесний. Його мати – акторка, а батько – музикант від Бога. Ще одна знакова для мене вистава – Олега Петровича Мосійчука «За крок до тебе». Для мене немає ролей, які б не припали до душі. Кожна роль – як дитина. Ну хіба можна не любити свою дитину?!

Грати позитивних героїв – нудно, зауважує акторка.

– Коли я лише починала свою театральну кар’єру, майже усі мої колеги хотіли виступати в ролі Джульєтти, Дездемони, а я міряла про Проню Прокопівну. Я – людина характерна, тому мені цікаві суперечливі та нестандартні герої, – ділиться Оксана Малінович. 

«Аби увійти в роль, читаю текст двісті разів й ставлю безліч запитань»

Робота над роллю – тривалий та нелегкий процес. Аби добре зіграти, необхідно сформувати характер героя, продумати історію, бо без неї особистість не буде цікавою глядачам.

– Немає такого, що тобі дали роль, ти вийшов і почав грати. Треба мінімум двісті разів прочитати текст. З кожним разом ти відкриваєш для себе щось нове. Потрібно ставити багато запитань. А для чого він це зробив? А чому вона поводиться саме так? Це тебе наштовхне на нові осмислення. Є одна площина, яку актор бачить тоді, коли вперше дізнається, кого гратиме. А коли ставить все більше запитань, з’являється друга площина, третя, четверта…  Обов’язково треба придумати біографію своїй героїні. Має бути історія, без неї людина не буде цікавою. Режисер ставить нам завдання, що ми маємо робити. На початку ти отримуєш роль з «колючками», а потім все поступово згладжуєш, – пояснює Оксана Малінович.

«Графік актора – це ні суботи, ні неділі»

Робочий день актора складний, але, коли ти любиш те, що робиш, під силу все, наголошує Оксана Малінович.

– Робота театрала – це ні суботи, ні неділі. Це – коли вся твоя родина, яка не має відношення до театру, святкує день народження, а ти дзвониш і кажеш: «Я вас вітаю, йду грати виставу». Вихідний – понеділок, але це не завжди. Перед прем’єрою в нас немає вихідних. Наші актори їдуть на роботу на 11-ту годину, працюють до 14-ої, повертаються додому, бо в кожного сім’я, справи, плани. А вже о 18-ій годині дуже прошу назад до роботи… І так до 22-ої. Я в театр приходжу пів 11-ої, щоб випити кави перед репетицією, бо без неї мій день не починається, – зазначає Оксана Малінович. 

«Інколи сниться, що забула слова»

Якщо раптом забув слова, то партнери на сцені допоможуть викрутитися, розповідає актриса.

– Деколи мені сниться, що вийшла на сцену і забула що маю говорити. Або прийшов час мого виходу, а все огорнуто клейонкою, неможливо побачити, куди йти. Один раз справді було таке, що забула слова, але партнери допомогли, дякую їм за це. Я намагаюся, щоб текст від зубів відскакував, не люблю таких що кажуть: «А, якось буде». Я, звісно, можу допомогти, коли «заклинило», але краще, щоб такого не було, – каже Оксана Малінович.

На сцену актори виходять впевнені в собі та безстрашні, однак за кулісами тремтять руки, відзначає актриса.

– Ти чекаєш свого виходу, а від хвилювання аж руки та ноги тремтять. Особливо складно тоді, коли треба, наприклад, склянку з водою винести. Думаєш, хоч би не розлити. За хвилину до свого виступу молюся, потім кажу: «Господи, допоможи» і пішла… Кілька фраз на сцені, а тоді страх зникає. Ти віддаєшся ролі, живеш цим моментом, не думаючи ні про що, – каже Оксана Малінович.

У кожного актора «розхитані» нерви

Театрали – люди завжди емоційні, а нервова система у них має бути ну дуже гнучкою, наголошує актриса.

– Актор – це пластилін, який має бути м’яким, різко та влучно реагувати на слова й обставини. Ми можемо гучно сміятися, а через секунду кидатися в сльози. Аби так вміти, нервова система має бути добряче «розхитаною». Актор – як їжак: хтось торкається, а він вмить розпускає колючки, – каже Оксана Малінович. 

Глядач голосує ногами

Сучасний театр – це безпосереднє спілкування актора з глядачем, пояснює Оксана Малінович.

– У свій час Костянтин Сергійович Станіславський вважав, що сцену від залу для глядачів має відокремлювати «четверта стіна». Вона прозора, через неї видно і чути, але там нічого немає. Сучасний театр цю стіну розбирає по цеглині. Спілкування з глядачем має бути. Ми ж отримуємо оплески, от і повинні до кожного в залі звернутися як до окремої особистості, – каже актриса. – Театр не може існувати без глядача, бо глядач – це перший критик, він голосує ногами за виставу. Саме для відвідувачів театру ми все це робимо, а вони заряджають нас енергією.

«Працювати у півсили – це не про театр»

Поповнювати енергію та натхнення Оксані Малінович допомагає сім’я, книги, фільми, вистави.

– Я дуже люблю читати все – і детективи, і мелодрами, і історичні романи. Мій чоловік навіть жартує з цього приводу: «Оксанко, ти не любиш читати, ти любиш букви». Ще обожнюю фільми, особливо на великому екрані в кінотеатрі. Набиратися сили та натхнення допомагає родина, – розповідає актриса. – Коли була трохи молодша, ми з колегами їздили дивитися вистави у різні куточки України. Одного разу потрапили на виставу «Театру нації» Євгена Миронова в Одесі. Це була постановка «Шукшинские рассказы». Я коли вийшла з театру, до ранку слова не могла зронити. Їх гра була вражаючою. Я завжди до театру ставлюся дуже серйозно. Буває, що по молодості актори трохи легковажать. З часом усі ми приходимо до розуміння того, що треба або повністю віддатися роботі, або покинути сцену. Працювати у півсили – це не про театр. У цій виставі в Одесі двоє акторів віддалися так, що я наче вдихнула на початку показу, а видихнула аж наприкінці. Ця вистава стала для мене одним із переломних моментів, дуже знакових, які досі мене ведуть у театральній кар’єрі.

Найновіша роль – «Любов без гриму»

Цієї суботи в Тернопільському академічному драматичному театрі мав відбутися прем’єрний показ вистави «Любов без гриму», у якій Оксана Малінович зіграла народну актрису. Однак через карантинні обмеження глядачам виставу покажуть трішки пізніше.

– У цій виставі я – актриса, яка «заграбастала» собі всі ролі, що мали б дістатися молодим. До неї починають надходити листи від шанувальника, який, схоже, її кохає. Актриса наймає детектива. У результаті виявляється, що це не шанувальник, а шанувальниця – вахтерка з їхнього театру, яка колись була критиком, та вже вийшла на пенсію. В актриси ламається світ, вона віддає ролі молодим і закохується в детектива, – розповідає Оксана Малінович.

Якісний сон – базова потреба кожної людини, а його відсутність перетворює життя на справжнісіньке пекло.

У зв’язку з пандемією коронавірусу все більше людей у світі почали нарікати на безсоння, наслідком якого є дратівливість, неуважність, зниження працездатності.

Про причини відсутності сну, вплив безсоння на організм та методи боротьби з ним «Сорока» поговорила з лікаркою-психіатринею Тернопільської центральної районної лікарні Діаною Попович.

– Мабуть, усі ми знаємо про поділ людей на хронотипи «сова» та «жайворонок». Що про це думають у психіатрії?

– У кожної людини є циркадні ритми або, як їх ще прийнято називати, «біологічний годинник». У тварин теж є такий внутрішній годинник, основним регулятором є гормон мелатонін, який виділяє епіфіз. Саме цей гормон регулює діяльність організму так, аби зберігати період у 24 години. Найбільше мелатоніну виробляється саме в темноті. Коли на сітківку нашого ока падає менше світла і головний мозок розуміє, що потрібно розпочати виробляти мелатонін. У цей момент ми відчуваємо сонливість, тому лягаємо спати. Цей гормон регулює циркадні ритми людини. Однак з певних причин вони можуть збиватися. Якраз ці так звані «жайворонки» і «сови» – це люди із різним циркадним ритмом. Ці особл ивості у них є вродженими, а не набутими.

– Скільки годин повинна спати людина, аби добре почуватися?

– Тривалість сну залежить від віку. Коли дитина народжується, її нервова система ще є недосконалою. Вона розвивається упродовж дитинства, саме тому дітки сплять довше, новонароджені навіть до 20 годин на добу. З дорослішанням така потреба в сні зменшується. Щодо дорослих людей, то тут все індивідуально, стандарт – 8 годин. Хоч проведені дослідження показали, що є люди, які сплять по п’ять годин на добу й при цьому чудово почуваються. Літніх людей часто турбує безсоння. Тут даються взнаки вікові зміни головного мозку та можуть нашаровуватися різноманітні психічні розлади.

– Які існують фази сну?

– Виокремлюють дві фази сну – повільна та швидка. Коли людина засинає, у неї сповільнюються процеси в головному мозку. Це добре видно на електроенцефалограмі. Ми можемо спостерігати, що коли людина засинає, сповільнюються електричні потенціали у мозку. Після цього настає фаза швидкого сну, коли активність біопотенціалів навпаки збільшується. Під час переходу від повільної до швидкої фази сну людина може раптово прокинутися, але це нормально. У фазі швидкого сну мозок активізується, але тіло розслаблене, а очі бігають. У цей момент з’являються сновидіння. Людина бачить їх щоночі, однак не завжди про це пам’ятає. Існує також твердження, що сон приходить тоді, коли в нашому мозку накопичується певна кількість аденозину та серотоніну, так званої снодійної субстанції. Вони виробляються упродовж дня, а тоді організм впадає в сон.

– Що може стати причиною безсоння?

– У своїй я ще не бачила, щоб безсоння було первинною причиною. Зазвичай це – наслідок депресії, тривоги, тобто психічних розладів чи соматичних хвороб. Безсоння внаслідок стресу називають транзиторним. Це означає, що це тимчасове відхилення. Коли організм та психіка адаптуються та приходять в норму, відповідно і сон покращується. Ще одна причина – залежність від снодійних препаратів. Буває, що людина самостійно вирішує вживати снодійне, яке насправді не вирішує проблему, а лише маскує її. Так виникає залежність, і без препарату людина вже не може засинати. Мабуть, у кожного з нас бувало, що одну ніч не поспали через хвилювання чи перевтому, але це – не катастрофа. Безсоння прийнято вважати патологією тоді, коли воно турбує людину регулярно. У такому разі необхідно звернутися до спеціаліста – лікаря-психіатра, бо безсоння це зазвичай саме психіатрична проблема. Важливо, вчасно звернутися за допомогою, аби безсоння не стало хронічним.

– Як боротися з безсонням?

– Часто безсоння є наслідком поганої гігієни сну. Аби нормалізувати сон, я раджу своїм пацієнтам дотримуватися таких правил:

• Режим. Лягайте і прокидайтеся в один і той же час, навіть у вихідні. Якщо у будні прокидаємося в шостій, а у вихідні – в обідню пору, то цим лише нашкодимо собі. Дотримуватимемося режиму – внормуємо свій циркадний ритм.
• Вранці займайтеся зарядкою, аби збадьорити організм та налаштувати його до активності. Це теж нормалізує наш внутрішній годинник.
• Перед сном провітрюйте приміщення. Важливо, аби в кімнаті було не надто спекотно чи надто холодно.
• Суцільна темнота. Вимикайте пристрої, які світяться та відволікають вашу увагу.
• Лягаючи спати, забувайте про гаджети. Вимикайте їх взагалі або на беззвучний режим.
• Не їжте за дві години до сну, аби травна система не працювала вночі наповну, не даючи вам заснути. Їжа ввечері має бути легкою. Важливо й те, що коли людина після їжі лягає, спожите закидається у стравохід і потім подразнює його. Як наслідок нас турбує печія.
• Не займайтеся фізичною активністю за 4 години до сну. У такому випадку виробляється адреналін, який завадить заснути.
• Обмежте вживання кофеїну, нікотину та алкоголю, особливо, ввечері.
• Якщо не можете заснути більше 20 хвилин, то встаньте з ліжка і підіть займатися спокійною діяльністю (послухати спокійну музику) і повертайтеся у постіль тоді, коли відчуваєте сонливість.
• Уникайте вирішення будь-яких проблем перед сном.
• Навіть якщо ніч була безсонна, не можна спати вдень.

На вулиці Валовій у Тернополі сьогодні провели акцію «Мотиваційна кава» до Всесвітнього дня боротьби з туберкульозом.

Захід організували Тернопільський обласний центр громадського здоров’я, БО «100 % життя» та БО «TBpeopleUkraine». Долучилися також представники «Червоного Хреста».

У рамках акції тернополяни мали змогу не просто випити  запашної кави, але й отримати чимало корисної інформації. Напій подавали в паперових стаканчиках із QR-кодом. Перейшовши за ним, людина має можливість ознайомитися з достовірною інформацію про туберкульоз.

Лікар-методист Тернопільського обласного центру громадського здоров’я Галина Зот каже, ситуація із захворюваністю на туберкульоз стала ще напруженішою на фоні пандемії коронавірусу.

– Таку акцію проводять у різних куточках світу, не лише в нашій області. Щороку цей день має нові гасла. Сьогоднішнє – «Час іде». Це означає, що час проходить, але, на жаль, ситуація з туберкульозом залишається складною та напруженою. Щодня десять українців помирають від цієї недуги. Щороку туберкульоз забирає життя 11 дітей. Ситуація в нашій області із цією хворобою трохи краща у порівнянні з іншими регіонами країни, однак вона залишається напруженою, – розповідає Галина Зот. – Якщо вас турбує кашель, який не припиняється 2-3 тижні, підвищена температура тіла, слабкість, втрата ваги та апетиту, зверніться за допомогою до лікаря. На фоні пандемії коронавірусу ситуація із захворюваністю на туберкульоз стала ще більш складною, адже люди не спішать звертатися до сімейного лікаря чи лікаря-фтизіатра, бо списують усе на COVID-19. Не варто забувати й про інші недуги. Вчасна діагностика та лікування допоможе побороти туберкульоз та жити щасливо.

Представниця благодійної організації «100 % життя» Мар’яна Радчук зазначає, що акція «Мотиваційна кава» відбувається вже кілька років поспіль.

– Мета нашого заходу – формування толерантного ставлення до людей, яких торкнулася проблема туберкульозу, збільшення обізнаності населення про хворобу, привертання уваги до розв’язання цієї проблеми. За інформацією ВООЗ, туберкульоз залишається у ТОП-10 причин смертності у світі, попри виліковність цієї недуги, – розповідає  Мар’яна Радчук.

Така акція одночасно відбулася у 12-ти містах України: Тернополі, Полтаві, Рівному, Черкасах, Дніпрі, Львові, Запоріжжі, Сєверодонецьку, Кропивницькому, Чернігові, Києві, Кременчуці.

Музикантка з Бережан Романна Білоус (Човальовська) три роки тому переїхала до Мадриду. Жінка відправилася в іспанську столицю без бандури, але згодом зрозуміла – жити без неї не може.

Сьогодні бережанка – диригент хору у Грецькому православному соборі імені Андрія та Димитрія, що в Мадриді, активна учасниця іспансько-українських концертів та фестивалів.

Про сприйняття української музики за кордоном, важливість бандури у житті та особливості її звучання Романна Білоус розповіла «Сороці».

Любов до музики – з садочку

Першим музичним наставником для Романни Білоус у Бережанській школі мистецтв ім. М. Бездільного стала Олена Антонівна Слабодух. Після цього бережанка вступила до Тернопільського музичного училища ім. С. Крушельницької, де гри на бандурі її навчала Ольга Орестівна Козій. З 1991 року Романна Білоус працювала викладачем в Підгаєцькій музичній школі, а згодом перейшла працювати у школу мистецтв ім. М. Бездільного в Бережанах. У лютому 2018 року жінка переїхала до Мадриду.

– Ще з дитячого садочку я проявляла цікавість до музики. Моя вихователька навіть казала: «Рома, ти ще змалку співала та “бумкала” на різноманітних інструментах, у мене навіть чорно-білі фото є із твоїх концертів». Любов до музики – у мене в крові. Мабуть, передалося це від батькової родини. Із дитячих років це захоплення переросло у щось більше. Спершу я думала вступати у школу мистецтв на арфу, бо дуже подобалося її звучання, однак потім таки вибрала бандуру, хоч зовсім нічого не знала про цей інструмент, – розповідає Романна Білоус.  

З першою бандурою нерозлучні вже 34 роки

Першу бандуру жінці придбали батьки тоді, коли вона вступала в училище, у 1987 році. З того часу з інструментом Романна Білоус майже не розлучалася.

– Першу бандуру батьки відкупили в колишньої учениці моєї вчительки. Вона також з Бережан. Кілька років після цього придбали ще одну – новеньку, однак саме та перша бандура є для мене найкращою. Я повернулася до неї, а тепер не розлучаюся. Це – свого роду реліквія, яка дуже допомогла у становленні мене як музиканта, – говорить бандуристка. – Люблю свою бандуру за милозвучність, дзвінкість, легкість. Ніколи не проміняла б її на інший інструмент, хоч і має вже тріщини.

Сучасна бандура є прототипом старосвітської

Будова бандури постійно змінювалася, удосконалювалася – збільшувалася кількість струн, поступово покращувалося звуковидобування, пояснює жінка.

– Старосвітська бандура має дещо глухе звучання, хоч я з цим і не стикалася. спосіб гри на ній – харківський. Він полягає у тому, що можна грати обома руками по цілому діапазоні бандури, ліва рука перекидається і довільно грає так, як і права. У сучасному інструменті спосіб гри – чернігівський. Ліва рука грає тільки на басах, а права – тільки на приструнках, – підкреслює Романна Білоус.  

«Ну як без музики?»

У Мадрид Романна Білоус поїхала без бандури, але за кордоном зрозуміла, що без цього інструменту не уявляє свого життя.

– У церкві в Мадриді я познайомилася з поетесою Лесею Утриско (Воробець). Під час спілкування розповіла її про свою любов до музики, але бандури в Мадриді на той час зі мною ще не було. Думала, їду на заробітки, ну яка музика там може бути?! Леся каже мені: «Рома, ну ти ж творча людина. Чому залишила бандуру?». Я подумала й попросила доньку передати інструмент, – зазначає жінка.

Вперше Романну Білоус запросили зіграти на заході до Дня незалежності у 2018 році, де вона познайомилася із творчими людьми. Відтоді запрошень на концерти та фестивалі побільшало. У листопаді 2020 року бережанка навіть озвучувала відкриття виставки українського художника Івана Марчука у Мадриді.

Виставка Івана Марчука, 2020 р.

Іспанці цікавляться бандурою, хоч цей інструмент для них є чужим

Музикантка розповідає, іспанці цікавляться бандурою й називають її неординарним інструментом. Багато з них хочуть й собі освоїти навики гри.

– Іспанцям цікаво дізнаватися щось нове про нашу культуру, традиції,  національні костюми. Бандура також викликає у них неабияку цікавість, але якогось бандурного розвитку тут немає, бо інструмент для Іспанії – чужий. Вони його слухають, розпитують мене. Кажуть: «Це – арфа?». Я розповідаю, що ні, бо в арфи м’якший звук, а бандура – автентичний український інструмент. Такого більше ніде немає, хіба що в Канаді, і то в діаспорі. Їм цікаво, як грати, якщо є так багато струн, – каже Романна Білоус. – У Мадриді немає такої великої української діаспори. Тут є невеликі згуртованості наших письменників, співаків, танцюристів, але концертів зараз не проводять, поки не вщухла пандемія коронавірусу.

Кожна школа у Мадриді має свої музичні гуртки, розповідає бережанка.

– Тут є українські школи, їх ще називають «суботні». Кожен навчальний заклад має свої музичні гуртки – навчають гри на кларнеті, скрипці, віолончелі, флейті, піаніно. Особливо цінується в Іспанії гітара, без неї фламенко не існує. Звісно, є й приватні музичні школи, які надають платні послуги, – говорить Романна Білоус.  

Бандура відкриває друге дихання

На чужині музика стала для жінки способом відновити душевний спокій та хоч на нетривалий час перенестися думками в Україну.

– Музика для мене тут – не просто хобі, а релакс, відновлення душевного стану. Бандура підтримує мене в різних ситуаціях, допомагає відпочити від нелегкої фізичної праці. Беру інструмент у руки – відкривається друге дихання, – підкреслює жінка. – Інколи у громадському транспорті іспанці здивовано поглядають, що я везу такий великий інструмент, адже бандура важить вісім кілограмів. Однак вони дуже виховані люди, тому запитувати соромляться.

Бережанка передає вітання краянам й наголошує, коли вщухне пандемія, намагатиметься ще більше популяризувати українську бандуру в Мадриді й навчати гри на ній всіх охочих.

Ситуація із поширенням коронавірусу на Тернопільщині є неблагополучною.

На цьому наголосили тернопільські епідеміологи під час засідання  міського штабу по боротьбі з коронавірусом.

На їхню думку, якщо ситуація не покращиться, скоро область може опинитися у червоній зоні.

– Ми продовжуємо перебувати у стані епідемії. Ситуація має дуже стійку тенденцію до ускладнення, що проявляється в рості захворюваності, рості показників інцидентності, перевищення порогових значень для грипу, ГРВІ та ковіду, зростанням числа людей, що продовжують хворіти, ростом кількості госпіталізацій, ростом числа пацієнтів, які потребують кисневої підтримки, кількістю летальних випадків, кількістю одночасно діючих спалахів. Станом на сьогодні область перебуває в зоні помаранчевого рівня небезпеки. На сьогодні Тернопільщина перевищує два критерії – рівень перевищення порогу на грип, ГРВІ, ковід, який складає +47%, тобто ми в стані епідемії середньої інтенсивності. Також область другий день поспіль перевищує показник росту госпіталізацій – 60 % і більше. Ми ризикуємо, що найближчим часом область може опинитися в червоній зоні. В місті ми поки не маємо перевищення порогу захворюваності на грип, ГРВІ, ковід, ми маємо рівень нижчий на 14,5% від розрахункового порогового значення. Але місто щодня дає близько третини випадків ковіду, – розповів тернопільський епідеміолог Володимир Паничев.

Вислухавши прогнози тернопільських медиків, міський голова Сергій Надал дав доручення управлінню ЖКГ вивчити можливість відключення світла, води, газу для тих закладів, які порушують карантин.

– Ми завжди ставилися з повагою до наших підприємців і практично були першими в Україні, хто відстоював їхні права й допомагав працювати. Але якщо є ситуація, коли ми просимо обмежити свою роботу, бо завдяки роботі нічних клубів збільшується кількість хворих, про що одноголосно кажуть лікарі та поліція, то давайте разом почуйте нас. Якщо нашу думку не врахують, будемо змушені йти на непопулярні заходи, аби обмежити кількість хворих і нагадати вам, що ваша робота має завершитися до 24-ої години. Я прошу управління ЖКГ вивчити питання можливості зупинення подачі води, тепла, електроенергії у тих закладах, які будуть порушниками і створюватимуть умови для поширення коронавірусу на території Тернополя, – зазначив Сергій Надал.  

Фото: з відкритих джерел 

Оксана Венгер із Копичинців вже понад рік створює гігантські маки, тюльпани, орхідеї, лілії, півонії, троянди, які не просто прикрашають інтер’єр, але й світяться.

Квіти з ізолону, фоамірану та органзи, квіткові бра й торшери жінка робить вже понад рік. Каже, вперше побачила такий витвір у торговому центрі. З того часу й зацікавилася.

– Якось в одному із торгових центрів Хмельницького я побачила ростові тюльпани з ізолону. Навіть зробила з ними кілька фото, бо дуже сподобалися. Коли повернулася, одразу почала шукати в інтернеті інформацію про цю техніку. Подивилася, які матеріали та інструменти потрібно, замовила їх й спробувала собі. З першого разу квітка вдалася. Як творчій людині мені результат дуже сподобався. Рукоділля для мене – не щось нове, раніше я працювала з глиною, тому якийсь досвід був, – розповідає Оксана Венгер.  

Жінка за професією – вчитель образотворчого мистецтва, а тому до створення кожної квітки підходить з особливим мистецьким смаком.

Майстриня зазначає, ізолон у створенні ростових квітів почали використовувати не так давно. Він ідеально підходить для рукоділля. Матеріал – не шкідливий, не має неприємного запаху, легко миється.

– Для створення квітів я використовую здебільшого ізолон. Він з’явився на ринку не так давно. Але кілька місяців тому я записалася в оналйн-школу зі створення ростових квітів. Там дізналася про багато інших матеріалів – органза, пластик, на який потрібно наклеювати кольорову плівку й працювати як з ізолоном. Нещодавно ми з чоловіком спробували попрацювати з електрикою, аби квіти були не просто окрасою інтер’єру, а світилися. Також починаю створювати й квіткові настінні годинники, – ділиться Оксана Венгер.

У роботі жінка використовує будівельний фен. Вирізає з ізолону необхідні деталі й під дією гарячого повітря надає їм необхідної форми. Щодо використання електрики, то спектр досить різноманітний – є і звичайні лампочки, і на пульті, що дає можливість змінювати колір світла.

Час створення таких флористичних шедеврів залежить від їх складності. Маленькі квіти Оксана Венгер створює два дні, великі – від семи до десяти днів.

– Найвищі квіти, які я виготовляла, сягали два з половиною метри у висоту. Найменші – 60 сантиметрів. Дуже маленькі квіти важко робити, бо неможливо приклеїти дрібні елементи до основи – обпікає пальці, тому я надаю перевагу квітам-гігантам, – пояснює майстриня.

Ще один виріб Оксани Венгер – крила з поліізолу, які використовують під час фотосесій як дорослі, так і діти.

Наразі жінка продовжує навчатися в онлайн-школі зі створення ростових квітів. Каже, попереду чимало творчих планів та експериментів з матеріалами.

Унікальну виставку «Кобзарів» Борщівського обласного краєзнавчого музею сьогодні, 9 березня, відкрили у тернопільському «Бункермузі».

В експозиції представили півтори сотні видань різних років, а загалом колекція музею складається з трьохсот «Кобзарів».

Вчений секретар Борщівського обласного краєзнавчого музею Леся Грабик розповідає, кожне видання – унікальне, має свою історію.

– З часу заснування музею, а це – понад 40 років, ми збирали великі колекції – археологічні, етнографічні, а почесне місце серед них посідає ця колекція «Кобзарів». Ми часто презентуємо її у різних містах, адже вона є найбільшою у Західній Україні. У 1993 році в Борщівському обласному краєзнавчому музеї було створено єдиний у Західній Україні відділ музею Тараса Шевченка – три кімнати. З того часу ми започаткували формування колекції «Кобзарів», – каже Леся Грабик.  

Є в колекції й такий «Кобзар», який, можливо, за життя тримав у руках геніальний поет.

– Сьогодні до Тернополя ми привезли 150 «Кобзарів». Ексклюзивне – прижиттєве. Ймовірно, сам Шевченко колись тримав його у руках. Цей «Кобзар» видали у 1860 році в Петербурзі коштом відомого цукрозаводчика Платона Симиренка. Також унікальним є перше ілюстроване видання «Гайдамаки» з 1886 року, воно містить рідкісні ілюстрації, – розповідає Леся Грабик.

В Українському домі «Перемога» сьогодні, 5 березня, нагородили переможців конкурсу малюнків «Зимовий Тернопіль».

Упродовж місяця три сотні учасників не лише з Тернополя, але й Києва, Львова, Кременця, Рівного передавали красу «Файного міста» на полотнах у техніках «Графіка», «Живопис» та в нестандартних техніках.

Переможців визначено в різних вікових категоріях та у різних номінаціях.

– Я у 60-х роках приїхав до Тернополя. З того часу малюю його і зимою, і влітку, і весною, і осінню. Відтоді робіт є вже більше п’яти сотень. Усі малюнки, які сьогодні тут представлені, є найкращими. Бажаю малювати, малювати і ще раз малювати наше чудове місто. А коли підростете, приєднуйтеся до наших пленерів, – зазначив під час нагородження заслужений художник України Євген Удін.

Про враження від участі у конкурсі учасники розповіли «Сороці».  

– Сьогодні я отримала диплом за перше місце. Дуже радію, адже взяла участь у такому конкурсі вперше. На моїй роботі зображено тристоронній годинник, що знаходиться у центрі Тернополя. Захоплююся малюванням ще з дитинства. Дуже дякую мамі за те, що у п’ятирічному віці віддала мене на гурток малювання. З того часу з фарбами не розлучаюся, – каже учениця тернопільської школи № 15 Вікторія Дущак.

Катедральний собор у нічний час зобразив учень Тернопільського ліцею № 21 – спеціалізованої мистецької школи імені Ігор Герети Захар Лабяк.

– Я малюю практично від народження. Любов до мистецтва мені передалася ще від прабабусі та прадідуся, які дуже гарно малювали. Прадідусь навіть створив дуже красиву картину, коли перебував у Сибіру. У майбутньому я хочу стати професійним художником, тому вже зараз активно над цим працюю, – поділився Захар Лабяк.  

Організували конкурс управління освіти і науки міської ради, Тернопільський комунальний методичний центр науково-освітніх інновацій та моніторингу і ГО «Євген Удін і Компанія».