За декілька днів 22-річна мотоциклістка з Підгайців Ольга Фатюк з’явилася у низці популярних українських та закордонних ЗМІ. 

Дівчина разом із англійцем Алеком Філліпсом побили національний і світовий рекорд в категорії «Швидкісна їзда з пасажиром». Пара розігналася до шаленої швидкості – 301,2 км/год на трасі Київ-Чернігів-Нові Яриловичі.

Про дорогу до рекорду й те, як «приручила» мотоцикл Ольга Фатюк розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Любов до байків – з дитинства

Мотоспортом я займаюся вже три роки. Тяга до цього виду транспорту з’явилася ще в дитинстві. Мій брат мав мотоцикл і я дуже любила їздити всюди разом з ним. Згодом байк довелося продати. Але навіть після цього, коли я бачила, як дорогою проїжджає мотоцикл, не могла відірвати захопленого погляду. Три роки тому я познайомилася з британським мотоциклістом Алеком Філліпсом. Відтоді моє захоплення швидкісною їздою переросло у щось більше.

На мотоциклі – вільна пташка

Я люблю й автомобілі, але їздити в них більш безпечно. Цього не скажеш про мотоцикли. Ти відчуваєш шалений опір вітру. Їдеш, не думаючи ні про що. Ризикуєш, але почуваєшся вільною пташкою. У момент їзди усі буденні проблеми відходять на задній план. Я кайфую від цього відчуття свободи. А довга дорога це – нагода подумати про життя.

«Навіщо тобі це?»

Більшість моїх рідних та друзів не схвалюють захоплення швидкісною їздою. Кажуть: «Для чого тобі це все?». Мама і тато дуже хвилюються, коли я кудись від’їжджаю на мотоциклі. Сестра також, але, попри це, вона часто їде зі мною на змагання, щоб підтримати. Звісно, є кілька друзів, які позитивно ставляться до мого захоплення, і я їм дуже за це вдячна. Людині завжди потрібен хтось, хто буде вірити у її сили.

Мотоспорт не має статі

Існує стереотип, що мотоцикли – виключно чоловіча справа. Так, жінок у нашій компанії справді є небагато, але я вважаю, що потрібно займатися тим, до чого лежить душа. Навіщо ділити мотоспорт на статі? Дівчата можуть не менш впевнено тримати швидкість та маневрувати, але, звісно, треба бути обережними.

Байкер і мотоцикліст – не синоніми

Колись мене питали, чи дружила б я з байкерами. Тоді я відповіла, що ні, бо уявляла їх брутальними людьми у важкому шкіряному одязі та з довжелезною бородою. Насправді це не так. Зараз у мене є багато друзів-байкерів, яких люблю і поважаю. Для себе я повністю спростувала той міф, що байкери некультурні на невиховані люди. На відміну від мотоциклістів вони є більшими фанатами своєї справи. Відчувається це байкерський дух свободи та нестримності. Байкери 24/7 перебувають із своїм «залізним конем». Натомість я вважаю себе радше мотоциклісткою, бо їжджу лише тоді, коли є бажання та натхнення. Роблю це для душі, щоб побути наодинці з собою і дорогою.

Основна вимога – сила в руках

Для мотоциклістів дуже важливо бути здоровими й витривалими. А найголовніше – мати силу в руках, бо інакше ти не зможеш втримати байк та маневрувати. Якщо немає сили – сідати за кермо не варто. Цьогоріч у мене з’явився власний мотоцикл – Kawasaki Ninja 250. Початківцям не потрібно купляти надто швидкий байк, а поступово переходити від малого до більшого. Люди часто роблять помилку, купляючи дуже швидкісний мотоцикл, до якого ще варто дорости. Коли ти недосвідчений, кермуючи таким, можеш втрапити у халепу.

Взимку захоплення – на перерві

Сезон «покатушок» розпочинається весною, а звершується восени. Взимку мотоциклами ми не їздимо. Щодо погодних умов, то найкраще кататися тоді, коли немає дощу. Я особливо люблю їздити під вечір. Тоді байк не так нагрівається. Звісно, є й такі фанати, які мчать навіть, коли дощ лиє на голову.

Треба їхати з розумом

У мотоспорті є важливе правило: треба їхати з розумом, щоб не нашкодити собі та людям. Безпека для нас – понад усе. Категорично заборонено відпускати руки. Також не можна повертати голову, щоб подивитися назад чи вперед, бо вітер може тебе зловити, а дати відсіч такому сильному опору неможливо. У якому положенні стартуєш, такого потрібно дотримуватися до кінця заїзду.

Страх є завжди

Не можу сказати, що я безстрашна, але відчуття свободи перекриває страх. Під час тестових завдань, коли їдемо на шаленій швидкості, звісно є певні побоювання. Одного разу на ходу я зрозуміла, що шолом погано пристебнутий, його ловить вітер, а я не можу втримати голову. Якось вдалося подати знак Алеку, аби він зупинився. Страх був таким сильним, що після тренування я розплакалася. Під час того заїзду усе життя – в одній секунді.

Про рекорд

До цієї мети ми йшли три роки. Регулярно тренувалися весною та восени, аби щоразу досягати більшої швидкості. У 2018 році ми вже встановлювали світовий рекорд, який було підтверджено Національним реєстром рекордів. Тоді разом з Алеком розігналися до швидкості 293, 5 км/год між селами Дзвиняч та Бедриківці колишнього Заліщицького району. Якщо чесно, на той час я не до кінця розуміла, чим займаюся. Справжні ризики усвідомила згодом. Мотоспорт – не лише ейфорія, а й важка робота та відповідальність. Цього разу ми побили свій попередній рекорд, розігналися до швидкості 301,2 км/год. Були нюанси з перекриттям дороги у Чернігові, бо ніхто не хотів брати на себе відповідальність, але, на щастя, все вийшло. Попереду – багато ще більш грандіозних планів, але нехай поки вони будуть за кулісами.

Спілкувалася Катерина Шаблій

Завтра, 23 вересня, Тернопільщина переходить у «жовту» карантинну зону.

Зміни торкнуться й освітніх закладів. Ті установи, у яких вакциновано понад 80 % педагогічних працівників – продовжать роботу офлайн, інші переходять на дистанційне навчання.

Про це під час брифінгу розповіла начальниця управління освіти та науки Тернопільської ОДА Ольга Хома.

Вона повідомила, що повноцінно функціонувати на Тернопільщині від завтра буде 53 % закладів освіти.

– Станом на вчора у 686-ти освітніх установах від коронавірусу вакциновано  більше 80 % працівників, а саме – 28 665 осіб. Це досить великий показник. Є сім громад, в яких працюватимуть усі заклади освіти: Більче-Золотецька, Васильковецька, Великобірківська, Купчинецька, Підгаєцька, Теребовлянська та Тернопільська. Є низка громад, в яких поки не працюватимуть один-два заклади, але, думаю, згодом вони відкриються, оскільки працівники планують вакцинуватися, – розповіла Ольга Хома.

Попри це, начальниця управління освіти та науки Тернопільської ОДА зазначила, що є й такі громади, в яких у період «жовтої» зони не функціонуватиме жоден освітній заклад. Це пов’язано із низьким рівнем вакцинованих. Йдеться про такі ОТГ: Почаївська, Озерянська, Великодедеркальська, Золотопотіцька та Кременецька.  

Фото: з відкритих джерел 

У Тернополі вже другий день фестивалять віртуози гончарства з різних куточків України та світу.

Сьогодні тут проводять майстер-класи, розповідають цікаві факти про життя українців за княжих часів, монтують вогняну скульптуру.

На другий день фестивалю «Не святі горшки ліплять» завітала й «Сорока».

Алла Івашків на фестиваль приїхала з Червонограда Львівської області. Каже, разом з чоловіком гончарством займаються майже 30 років.

– Чоловік ліпить, а я займаюся художнім оздобленням. Це в нас такий сімейний підряд. З зорями приїжджаємо у майстерню й з зорями повертаємося додому. Виготовляємо багато ужиткових речей – вази, горнята, турки, салатниці, тарілки. Займаємося переважно чорнодимленою керамікою. Також пробуємо відродити сокальську кераміку, глазуровану. Вона зникла у ХХ столітті, – розповідає Алла Івашків. – На фестивалі ми вже вп’яте. Чекаємо позитивних емоцій, обміну досвідом. Дуже приємно знову побачити у Тернополі покупців, які приходили до нас у попередні роки. Повертаються, бо наші вироби їм до вподоби.

А Тамара Швець на фестиваль приїхала з міста Умань. Гончарством вона займається сім років.

– Я вдруге на такому дійстві. Перший раз приїжджала як гість, цьогоріч – як учасниця. Гончарство у мене закладено на генетичному рівні. Мені завжди подобалися глиняні вироби, усюди їздила по виставках та ярмарках й збирала колекцію. Сім років тому мені дали в руки глину і навчили робити свищика. З того часу глину з рук не випускаю. Вона мене затягнула. Я щаслива, що пішла цим шляхом, – поділилася Тамара Швець.

 Детальніше – у фоторепортажі «Сороки».

З нагоди Дня Державного Прапора у Тернополі сьогодні організували низку патріотичних заходів.

Так, на сходах біля фонтану «Сльози Гронського», що поблизу набережної Тернопільського ставу, о 12-ій годині провели флешмоб під назвою «Мій синьо-жовтий оберіг». Діти та молодь разом із представниками влади розгорнули великий стяг. Також виступили учасники хореографічного центру «Ларівель».

Мета флешмобу – показати, що Тернопіль – патріотичне місто, в якому цінують й поважають національні символи. Також організатори зазначили, що дійство покликане вшанувати пам'ять захисників України.

Цими вихідними, 7-8 серпня, на Монастирищині відбувся ХХІІ Міжнародний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини».

В урочище «Бичова» з’їхалися понад двадцять тисяч гостей з різних куточків України та зарубіжжя. Їхні лемківські костюми вразили своєю різноманітністю, естетичним смаком та кольорами.

Про свої традиційні вбрання учасники «Дзвонів Лемківщини» розповіли «Сороці».

– Цей костюм моя дружина побачила в музеї й відтворила мені такий же. Лемківський традиційний одяг може різнитися між собою навіть в сусідніх селах. Є сорочки, які застібають спереду, є й такі, що на спині. Для лемків характерний не геометричний візерунок, а рослинний. Квіткові лемківські орнаменти – це в більшості вишивка не хрестиком, а гладдю, – зазначив голова Житомирської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Ярослав Теплий.

Учасниця хору «Яворина» Монастириського палацу культури розповіла, що їй костюм передався у спадок від матері.

– Моя мати також співала у хорі понад двадцять років. Після її смерті я успадкувала цей костюм. Він складається із блузки, горсету, спідниці-плесіровки або, як її ще називають, говфровки, є також фартушек. Із прикрас можуть бути коралі, дукати, згарди. У мене на шиї – лемківська кривулька. Наші матері та бабусі мали багато різноманітних вишитих блузок, але, на жаль, вони не збереглися до цього часу. Виселення було дуже важким, ніхто тоді не думав про одяг, їхали у тому, що мали – голі-босі. Лемківські костюми – завжди яскраві, багаті на веселі візерунки. Такими були й самі лемки, – поділилася пані Віра.  

Вихованці танцювальної студії Тандем, що у Бережанах, також здивували оригінальним образом – костюмами ляльки-мотанки.

–  Цей костюм складається з плахти, спідниці, фартуха, хустки, а ще невід’ємним елементом є головний убір – чільце. Не можна сказати, що це вбрання є чисто лемківським, тут присутні й гуцульські мотиви. Якщо для лемків характерні рослинні орнаменти, то для гуцулів – геометричні. Так, геометрія та квіти поєдналися у цьому вбранні, – підкреслила керівник студії «Тандем» Христина Хиляк.

Про ще один лемківський костюм «Сороці» розповіла пані Майя зі Львова.

– Візерунки на моєму костюмі – більш стримані. Це особливість одягу заміжніх жінок. Незаміжні дівчата одягаються в убори з яскравими рослинними орнаментами.  Мій костюм складається із спідниці, фартуха, блузки, камізельки. На голові – вінок, може бути й стрічка, – розповіла пані Майя.  

7-8 серпня в урочище «Бичова» на Монастирищині приїхали понад 20 тисяч лемків з різних куточків України та світу.

Тут відбувся ХХІІ Міжнародний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини».

Уже традиційно свято розпочалося із велелюдної ходи центральними вулицями міста. Концертна програма чекала на гостей вже в урочищі. На фестиваль приїхали й десятки майстрів народних художніх промислів, які продемонстрували свої вироби та провели майстер-класи. Ввечері гостей розважали відомі українські виконавці – «СКАЙ», Rock-H, тріо «Анця».

Більше – у фоторепортажі «Сороки».

Цими вихідними, 7-8 серпня, урочище «Бичова» на Монастирищині приймало тисячі гостей з України та закордону.

Тут відбувся ХХІІ Міжнародний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини».

Розпочалося дійство урочистою ходою учасників центральними вулицями міста. Супроводжували парад великі рухомі ляльки лемка і лемкині. Опісля на території урочища відбувся концерт за участі художніх колективів та окремих аматорських виконавців. Гості також мали змогу відвідати виставки й майстер-класи, стати свідком запалення ватри. Ввечері відвідувачів фестивалю розважали популярні українські гурти «СКАЙ», Rock-H, тріо «Анця».

Голова Житомирської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Ярослав Теплий розповів, що на фестиваль «Дзвони Лемківщини» приїжджає щороку.

– Минулого року була перерва, але не з нашої вини, а через коронавірус. Я був серед тих, хто тут запалював першу ватру понад двадцять років  тому. Урочище «Бичова» – це місце спіткання лемків. Тепер тут збираються вже діти та онуки, тих, хто був депортований у 44-46 роках. Монастирищину називають столицею лемків. Попри те, що в Україні є дев’ять свят лемківської культури, наймасштабніше дійство відбувається саме тут. Я тішуся, що є люди, які це все організовують, а представники влади їх підтримують, – зазначив Ярослав Теплий.

Майстриня народної творчості з вишивки Галина Жук поділилася, що на такі фестивалі приїжджає, щоб надихнутися творити.

– Я люблю «Дзвони Лемківщини» за особливу атмосферу. Мені подобається все народне – ремесла, музика, танці. Це мене надихає. Десять років я займалася керамікою, а тепер – вишивкою. Планую створити вишиванки в сучасному стилі, але з автентичними традиційними швами. Для цього часто відвідую різні музею, фотографую та вивчаю старовинні орнаменти, – розповіла Галина Жук.  

Нагадаємо, минулого року фестиваль «Дзвони Лемківщини» відбувся в онлайн-форматі через пандемію коронавірусу.

Учора медики Тернопільщини повідомили, що в області виявлено 52 випадки захворювання коронавірусом штаму «Дельта».

У зв’язку з погіршенням епідситуації сьогодні відбулося засідання тернопільського міського штабу для боротьби з коронавірусом.

– «Дельта» у тисячі разів агресивніший від класичного штаму та в декілька разів агресивніший від британського штаму, який циркулював до цього часу на території області. Небезпека полягає у тому, що в багатьох випадках хворіють діти, підлітки, люди молодого віку. Тому дуже актуальним наразі є питання вакцинації, дотримання протиепідемічних заходів у громадському транспорті, закладах харчування та торгівлі. У першу чергу, акцентуємо увагу на вакцинації вчителів до початку нового навчального року. Має бути щеплено не менше 80 % педагогів, – розповів т.в.о. директора лабораторного центру Юрій Дементьєв.

Він також наголосив на тому, що клінічна картина у випадку штаму «Дельта» – інша.

– У випадку «Дельти» не часто поширені такі симптоми як відсутність смаку, запаху, менше кашлю. Є нежить, температура. Що нас, медиків, турбує найбільше – це ризик виникнення тромбозів, про що говорять зарубіжні медики, які вже стикнулися з цим штамом, – пояснив Юрій Дементьєв.

Медики прогнозують, що збільшення кількості випадків захворювання на коронавірус очікують на вересень-жовтень. Вони кажуть, у той час багато громадян повернуться з відпусток. Однак великі надії епідеміологи покладають й на вакцинацію, яка, якщо й не повністю захистить від захворювання, то допоможе перенести коронавірус у легкій формі чи взагалі безсимпотомно.

Начальник міського управління охорони здоров’я Василь Даньчак запропонував до 15 вересня вакцинувати максимальну кількість працівників міської ради. Якщо ж особу не щепитимуть, то пропонується щотижня робити їй ПЛР-тест.

Міський голова Сергій Надал таку пропозицію підтримав, але підкреслив, що її потрібно застосувати щодо працівників усіх комунальних закладів.

– Хочу наголосити, що в нас все таки є карантин. Ніхто його не відміняв. Тому всіх карантинних обмежень, які діють в зеленій зоні, потрібно дотримуватися. Це – масковий режим, дистанція, санітайзери, – наголосив Василь Даньчак.  

Фото: з відкритих джерел 

У свої два роки тернополянка Юлія Сітовська точно не думала про американську мрію, та тоді життя маленької дівчинки назавжди змінила випадковість – її батьки виграли «зелену карту».

Сьогодні Юлії – 25, вона живе у Чикаго, а до рідного Тернополя навідується раз у рік.

Про інший бік заокеанської мрії, можливості американських мегаполісів, ставлення американців до відпочинку та шлюбу Юлія розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Коли ми з батьками переїхали у США, мені було два рочки. Ще з дитинства мама й тато намагалися привити мені любов до України. У будні я навчалася в американській школі, а у суботу відвідувала українські гуртки, була учасницею Спілки української молоді. Після завершення школи навчалася на маркетолога, попрацювала рік, але вирішила змінити професію. У результаті я вступила до юридичної школи. Зараз проходжу стажування й зовсім скоро працюватиму юристом у медичній сфері.

У дитинстві кожне літо я проводила в Тернополі. Познайомилася з багатьма людьми, знайшла чимало друзів. Будучи студенткою, мріяла побачити справжнє українське Різдво, тому кілька разів приїжджала в Україну і взимку. Тепер не так часто відвідую Тернопіль, бо з’явилося багато справ та обов’язків. Востаннє була у Файному місті в лютому, коли навчалася дистанційно.

Англійська мова – рідна, як і українська

Офіційною мовою у Сполучених Штатах Америки є англійська. Окрім цього, на місцевому рівні в окремих регіонах цей статус також має й іспанська мова. Нею спілкуються переважно вихідці з Мексики. Коли я тільки переїхала у США, то знала лише кілька слів українською – «мама», «тато»… Тому з дитинства почала вивчати й українську, й англійську. Мабуть, рідними можу вважати обидві мови, оскільки ними спілкуюся усе життя.

За університет – 40 тисяч доларів у рік

Для американців освіта є дуже важливою. У школі навчаються 12 років: початкова школа (до 5 класу), середня школа (6-8 класи), старша школа (9-12 класи). Той, хто планує вступати до університету, в 11 класі складає іспити. Вони схожі на українське ЗНО.

Під час вступу в університеті враховують багато аспектів: і результати іспитів, і рекомендації від вчителів. Саме тому дітям важливо будувати гарні стосунки з педагогами, щоб наприкінці навчання вони дали про них позитивні відгуки. Дуже велику роль відіграє й спорт. Якщо ви професійно займаєтеся якимось видом спорту й маєте певні здобутки у цьому напрямку, то університет сам запрошує вас на навчання, може навіть оплатити весь курс. В Америці в університети вступають майже усі, хто хоче досягнути успіху. Виняток – діти із неблагополучних сімей, вони не думають про навчання й часто можуть піти не зовсім правильним шляхом – наркоманія, алкоголізм, крадіжки.

Середня вартість навчання в американському університеті – 40 тисяч доларів у рік. Бюджетна форма – велика рідкість. Студентам можуть виплачувати стипендії, але лише дуже старанним й активним – навчання, спорт, волонтерство. Однак ці стипендії їм не виплачують щомісяця так, як це роблять в Україні. Наприклад, якщо стипендія – 10 тисяч доларів у рік, то ці кошти вам відмінусують від вартості навчання.

Ще одна особливість американської освіти – ви можете не сплачувати всю суму одразу, а брати навчання у кредит й віддавати кошти упродовж життя. Після закінчення університету тобі дають пів року на те, щоб стати на ноги, а потім починаєш віддавати кредит. Це може бути по 200-300 доларів у місяць упродовж тривалого часу.

Уся Америка живе на позичках

Американці не вміють розпоряджатися фінансами, саме тому у цій країні є бідність. Українці багато заробленого відкладають на чорний день. У США такого немає. Американці отримують заробітну плату й швидко витрачають гроші, а на квартири, машини, навчання беруть кредити. Уся Америка живе на позичках.

У США є бідність, однак вона тут буває двох видів. Перший – це якраз ті люди, які не вміють правильно розпоряджатися грошима, через це позбавляють себе можливості жити комфортно. Другий – безхатьки, які живуть просто на вулицях мегаполісів. У свій час ці люди ступили не на той шлях, а в США добре живе той, хто багато працює.

Жити з думкою, що ти маєш бути найкращим

Американці живуть у дуже швидкому темпі. Вони мало відпочивають і багато працюють. Робочий день може тривати навіть з 6-ої ранку до 22-ої вечора. Юристи інколи залишаються ночувати в офісах. Жителям США дивно, що українці можуть поїхати відпочивати за кордон на два тижні. Американці їдуть максимум на п’ять днів, а в останні дні вже «на телефоні». Попри завантажений день, вони люблять спорт. Тут бігають усі, незалежно від віку, а кожен другий тренується в тренажерному залі.

Молодь знає, що потрібно багато працювати й викладатися на максимум, бо на твою посаду можуть претендувати сотню інших людей. Американці постійно живуть з думкою, що ти маєш бути найкращим. Така фізична та психологічна напруга упродовж тижня призводить до того, що в п’ятницю молоді люди часто надміру напиваються у барах, щоб зняти стрес. Трапляються й самогубства.

Добирай слова

За характером жителі США – цілеспрямовані, прагматичні, привітні. Тут просто на вулиці може підійти незнайомець, щоб поцікавитися, як у тебе справи. Попри це, з американцями варто бути обережним, бо бувають й такі, які щось вивідують, аби потім за твоєю спиною розповісти про це босу. Необхідно добирати слова й навіть звертання, щоб не образити представників ЛГБТ. Інакше – виникнуть проблеми. Окремі люди, наприклад, хочуть, щоб до них зверталися не «вона» чи «він», а – «вони». У такий спосіб вони демонструють, що є представниками обох статей.

Одружуються після 30

Американці не спішать створювати сім’ю. Вік до 30 років у США – це час пошуку себе, становлення кар’єри. Тут немає вікових рамок, ти вступаєш у шлюб тоді, коли відчуваєш, що пройшов етап певних здобутків: знайшов себе, став на ноги, добре заробляєш. В Америці мало багатодітних сімей, бо люди тут розуміють, що діти – це великі витрати. Ти маєш оплатити їм навчання, усі зручності для комфортного життя.

У США немає стереотипів про те, що чоловік – це завжди годувальник, а жінка – домогосподарка. Американські жінки позиціонують себе як такі, що можуть заробляти більше, аніж чоловіки. Часто так і є. У той же час чоловіки можуть готувати, доглядати за дітьми. Вони не розподіляють обов’язки на чоловічі та жіночі, усе роблять по черзі. Після народження дитини чоловікам навіть дають два тижні відпустки, аби вони допомогли дружині. Декрет для жінок в Америці триває максимум три місяці, потім жінка йде на роботу й наймає няньку, або ж віддає малечу у спеціальний дитсадок, де приймають дітей від 6-ти тижнів.

Якщо в Україні завжди під боком є бабуся, яка допомагає доглядати дитину, то в США такого немає. Американці одружуються пізно, а коли у них з’являються діти, то батьки вже у досить літньому віці. Взагалі пенсіонери в Америці живуть для себе, бо багато працювали усе життя.

В одязі цінують зручність

Американці невибагливі в одязі. Дрес-коду вони дотримуються лише на роботі, але, наприклад, з дому ніколи не виходять на підборах, бо це незручно. Їдуть у кросівках, а вже на місці одягають туфлі. Поза роботою 80 % американців майже завжди ходять у спортивному одязі. Переважно в шортах чи лосинах й у футболці або спортивній кофті. Якщо ви не в спортивному, то зрозуміло, що немісцеві.

Жінки в США не захоплюються макіяжами. Коли йдуть гуляти чи на каву з друзями, просто одягаються якнайзручніше й не використовують косметику. В Україні я помітила, що жінки багато фарбуються навіть для походу в магазин. Одяг американці купляють в залежності від фінансового забезпечення, не віддають останню копійку, щоб стильно одягнутися. Наприклад, я завжди купляю речі зі знижкою, а вони у США бувають досить вигідними – до 70 %.

До школи – власним авто

Якщо ти живеш в місті, то краще користуватися громадським транспортом, бо паркомісце обійдеться у 40 доларів в день. Громадський транспорт у штатах – це автобуси, потяги, метро. Ними можна дістатися будь-якого куточку міста й навіть виїхати за його межі. Вартість однієї поїздки 2,25 доларів, але мені вигідніше купляти місячний безлімітний абонемент за 105 доларів. Транспорт у США буває дуже переповненим вранці, однак у час пандемії цього немає, бо в нас ще 80 % людей працюють дистанційно.

Якщо мешкаєш за містом – без власного авто не обійтися, бо до найближчого магазину доведеться їхати щонайменше 7 хвилин. В Америці водійське посвідчення можна отримати з 16 років. Підліткам, які живуть за містом, батьки купляють автівки, аби вони їздили до школи. Найдешевше авто у США можна придбати від 5 –ти тисяч доларів.

Їжу готують лише на свята

Одні американці регулярно харчуються фаст-фудом, полюбляють гостру мексиканську їжу та солодощі, інші – за здорове харчування. Їжу вони готують дуже рідко, лише у свято. Снідають, обідають й вечеряють переважно завжди у закладах харчування чи замовляють доставку. Під час пандемії у жителів США взагалі був шок, адже їм доводилося самотужки готувати, бо ресторани були зачиненими.

У гості – зі своєю стравою

Щодо свят, то в Америці відзначають Різдво, Великдень й, звісно, День подяки. Найважливішим з них є Різдво, бо це єдиний день, коли все зачинено. У США ці свята відзначають не так, як це роблять в Україні, а менш релігійно. На Святвечір до батьківської домівки з’їжджається вся родина. Разом вони грають ігри, печуть вишневий пиріг, дивляться американський футбол. Інколи відкривають по одному подарунку, а всі інші розпаковують вже наступного дня. Різдво також проводять у колі близьких – снідають, обідають та вечеряють разом, багато спілкуються та розважаються.

Великдень в Америці теж святкують не дуже релігійно, до церкви майже ніхто не йде. До дітей з кошиком солодощів приходить Easter Bunny (авт. – Великодній кролик). Окрім цього, по подвір’ї чи в будинку розкидають пластикові яйця з сюрпризами, а діти їх шукають. 

День подяки для США – дуже велике свято. На кожному столі має бути індичка, гарбузовий пиріг та картополя з грибною підливкою. Вранці американці йдуть на парад, потім організовують застілля, дивляться футбол. Якщо ти запрошуєш гостей, то не означає, що маєш самотужки все зготувати. Кожен приходить до столу зі своєю стравою.

Ціни

Вартість продуктів й оренди житла відрізняється у різних штатах. Наприклад, у Чикаго оренда невеликої квартирки обійдеться у 1500 доларів в місяць і більше. У центрі міста ціна стартує від 1700 доларів. Щодо продуктів, то закупів на 300-350 доларів сім’ї вистачає на два тижні. Хліб коштує 1,5 долара, молоко – 2 долари. Відерко лохини, яка в Україні дуже дорога, в нас вартує 5 доларів. Усі продукти купляють в супермаркетах.

Влітку відкривають Farmers Market, які нагадують українські базарчики. Тут місцеві фермери продають продукти з городу, але ціна на них доволі висока, бо все органічне. Farmers Market дуже чисті та охайні, чого, на жаль, не можу сказати про ринок в Тернополі.

Заробітна плата у США відрізняється в залежності від професії. Якщо ви здобули ступінь бакалавра, то мінімум зароблятимете 40 тисяч доларів у рік.

Ідеальна Америка – це утопія

У багатьох українців склалося трохи хибне уявлення про Сполучені Штати Америки. Мабуть, воно навіяне фільмами й серіалами, у яких все дуже ідеально. Та це не зовсім так. Щоб комфортно жити в Америці (наголошу: комфортно, а не розкішно), потрібно дуже важко працювати. Багато студентів, які приїхали у США за програмою Work and Travel, повернулися назад в Україну. Вони очікували безтурботного життя в мегаполісі, але стикнулися з труднощами. Не ідеалізуйте Америку, тут нічого не дається задарма.

Я люблю США за можливості, за рівень комфорту, до якого швидко звикаєш. Мені подобається, що, багато працюючи, я можу втілювати тут свої мрії. А ще люблю Америку за волю, відсутність стереотипів й рамок.