Я зустрічалася з нею тут тричі. Вперше вона, ще сонна й невмита, мляво усміхнулася мені на причалі в Гдині. Холодні хвилі з гострими шматками балтійської криги намагалися її розбудити, та, певно, дарма. То був березень. Зимовий березень. 

Наступного разу вона вже з припудреним носиком, але такими ж сонними очима, розчісувала волосся у Варшаві. Вітер шарпав її довгі пасма, тягнув до сполоханої чомусь Вісли, заплітав чудернацькі косички, пришпиляв їх до сірих важких хмар. То також був березень. Більше не зимовий.

А втретє ми привіталися в Кракові.

Вона, охайно причесана, зі свіжим макіяжем, в новому ледь зеленому вбранні годувала крихтами краківських лебедів і про щось собі мріяла. Вже був квітень. Ранній. 

Тепер я спостерігаю за нею кожного дня. Радісна, розчервоніла від сміху, втомлена, засмучена, заплакана, роздратована, люта, ніжна, зворушена і ... закохана. Таки в когось закохана, ця весна. Польська весна.

Спершу, в березні, її важко було помітити серед сірого зимового холоду. Хіба у проблисках незвичних після зими грайливих промінців, що де-не-де пробивалися крізь густу небесну завісу. Але весна передавала привіти з першим несміливим пташиним щебетанням і маленькими пролісками-підсніжниками. Потім вона, таки пробуджена лоскотом легесенького мов пір'їнка тепла, розкривала свою шафу і довго вибирала вбрання. Жінка ж. А коли нарешті вибрала і до смаку, і до погоди, то прийшов квітень, застукав у двері і повів красуню на прогулянку, на шпацер – дивовижний, барвистий і запашний. Набиралась зелені трава від кожного їхнього кроку, зацвітали дерева, наповнювали світ ароматом щастя і життя. І тремтіло все довкола чудесною музикою, розфарбовувалось силою і любов'ю. Він таки був в неї закоханий, цей квітень.

А вона? А вона крадькома поглядала на іншого красеня – сильного, навіть могутнього, владного, поважного, красивого, впевненого в своїх силах і привабливості. То був травень. Коханий травень. Він бував таким різним, як і вона. Не вередливим, як плаксивий похнюплений березень, і не надто мрійливий, як неуважний романтичний квітень. Він так вправно пускав на відпочилі поля блискавиці з громами, так щедро поливав їх живлющою водою, що весна й забула, з ким перше прокинулася і як весело гуляла. Він так обережно й ніжно зігрівав її золотим теплом, дарував на шию цій вродливиці веселкові дорогоцінності і срібні ранкові росинки, тішив довгими заходами сонця, солов'їним співом і рожевістю яблуневих квітів, що геть закрутив закоханій весні голову і, як щороку, забрав із собою – бавитися громами, сонячним промінням і до нестями кохати: сильно, відверто, зріло...

Не сумно мені за весною – вона ж щаслива. Хоч більше не бачу її блакитних очей, та помічаю їх особливий єдиний блиск у водяному мерехтінні і між пухнастих хмар, відчуваю її дотики у подихах вітрів, чую її голос у шумі травневого дощу. 

І все тут навесні таке, як там, вдома. Так само зеленіє, цвіте, засинає і прокидається, милується зірками і чекає нового ранку. Я навіть переконана, що весна, ще в квітні, махнувши мені рукою з букетом первоцвіту, шепнула не польське «Cześć!», а наше «Привіт!» І казала травневі: «Я кохаю тебе! Будьмо, мій рідний, щасливими!», а він усміхався і відповідав: «Авжеж», а не «Оczywiście».

Та все ж бракує мені у цій польській весні однієї найважливішої дещиці –улюблених каштанів. Знаєте, тих, що цвітуть над озером, де безперестанку гасають авто з Дружби на Дружбу? Ті каштани для мене – весняний Тернопіль. Ті каштани – весна. Українська. Тому, коли зустрінете їх, квітучих, розніжених своїм цвітопадом, хай навіть уже й зовсім без цвіту, передайте, прошу, від мене вітання (досі не «Cześć!», а «Привіт»). А ще, як вмієте, підморгніть їм. Вони зрозуміють...

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки

Фото BBC