Дія маятника часу. Рецензія на книгу Наталки Сняданко «Охайні Прописи Ерцгерцога Вільгельма»

Моє знайомство з письменницею Наталкою Сняданко відбулося з її видання «Охайні Прописи Ерцгерцога Вільгельма». Мушу визнати, що полюбляю читати  історичні романи.  Але цього разу, при виборі нової книги, я зосередилась на більш «дівочій» літературі.  І натрапила на цитату авторки, що стосувалася цього тексту: «Уся галицька література має ідеалізований образ жінки, в якому жінки немає. Натомість є схеми: натхненниці, прикраси, оздоби». І не читаючи більше ні слова про цю книгу, я її придбала.

«Є лише два можливі варіанти: або супротивник зможе відіслати мене геть і провести русифікацію, або ж я зможу залишитися тут і влаштувати українізацію», - перша цитата, яку зустрічає читач. Прочитавши її, зрозуміла, що доведеться знову поринути у життя ще однієї, мало відомої мені, історичної постаті. А саме: Вільгельма  фон Габсбурга, відмого в Україні за бойовим псевдонімом – Василь Вишиваний.

Незважаючи на назву книги, ерцгерцог не постає головним героєм у романі. Тут важливішими є жінки та місця, особливо львівські. Три роки і 540 сторінок знадобилося авторці, щоб розповісти свою версію історії. У ній Василь Вишиваний не загинув, а прожив до старості у Львові, мав дружину, доньку й онучку, невістку, і наприкінці життя написав спогади, які є основою однієї з сюжетних ліній роману.

Загалом сюжетних ліній три – як і поколінь родини. Твір у нехронологічному порядку розповідає нам про життя Вільгельма, починаючи з дитячих років, і аж до глибокої старості. Реальний Вільгельм Габсбурґ помер 1947 р. в Лук’янівській в’язниці Києва. У своїй публікації письменниця продовжила життя героєві, «поселила» його у Львові і створила йому сім’ю, з якою ми знайомимось зі сторінок роману. Такий літературний хід дозволив показати абсолютно різні виміри історичної реальності. Перед читачем постає Вільгельм, що спочатку росте дещо розбещеним аристократом. Вишколений і загартований гувернантками, із знанням кількох іноземних мов і при цьому — святить паски і шукає подарунків під ялинкою, ледь бридливо чудується мешканцям Північної Пальміри, подорожує Європою, зокрема й на яхті, але якось утікає з дому і місяць мешкає в багатого гуцула з Ворохти. Звісно, що він виросте й почуватиметься близьким українському народові, писатиме українською вірші та обстоюватиме цінність української нації.

Але хаос, який живе у розділах книги, вибухає і у житті  Вільгельма. Починається Перша світова війна. Розпадається Австро-Угорська імперія. Родина ерцгерцога, в принципі, наче й готувалася до того, але вони мали посісти Польщу, а тут — син закохався в українку, сам і так перейнявся проукраїнським духом, доньки повиходили заміж мало не за простолюд. Цісар зрікся престолу. Україну відкусили совіти. Хаос поглинає мереживний світ початку ХХ століття і світ розпадається на уламки епізодів, кожен із яких вартий окремого розгляду. Епізоди-уламки падають десь у Львові, міфічному і справжньому водночас (привід, об’єднавча горизонталь), у випадковому порядку (це прикметна риса кумулятивного сюжету) — і ми гортаємо роман, де назви розділів — це роки: …1978, 1985, 1919, 1994…

Авторка вже на початку роману дає зрозуміти, що у Вільгельма життя не складеться просто. Але ж цікаво в який саме момент все переламається? Коли маятник повернеться в зовсім інший бік, і юний ерцгерцог стане звичайним львівським дідусем, що розповідатиме онучці уривки свого буремного життя.  І тут, певно, кожен сам визначає, що стане початком нового відліку: коли Софія вирятує чоловіка з тюрми чи коли Вільгельм-Василь зустріне Софію? А може, коли вона вирішить їхати з Відня за ним, арештованим, до СРСР, із якого не повертаються?

Пазли складаються лише коли правильно підібрати кілька деталей. Так саме і з цим романом. Читач матиме змогу відчути це з перших сторінок, де описано, як від якогось там дореволюційного Фелікса йде його дружина Броніслава. Воно би й байдуже, але ж ми про це дізнаємося, бо Галина знайшла в бабусиних речах стару газету. Через півтори-дві сотні сторінок читач матиме нагоду зрозуміти, що то було, якщо згадає початок сюжету.

Не раз у творі при описі певних подій проскакує думка про те, що ні росіяни, ні поляки не зацікавлені у незалежній сильній Україні. Це чітко простежується у листах Вільгельма своєму другу: «Тепер я добре бачу, що закиди проти українців є ідентичними і в польських, і в російських часописах. Зневажливе ставлення до українців завжди було єдиним, у чому польські та російські націоналістичні кола знаходили спільну думку».

Для Вільгельма радянський період стає другою частиною — досягнення та відновлення гармонії у світі героя. Натомість для покоління його сина Тараса й невістки Аліни маятник лише починає свій рух. І власне, невідомо, чи настала в їхньому житті точка неповернення, за якою прокидається до дії добро? Можливо, у житті Тараса таким стало розлучення, можливо, для Аліни такою точкою стала смерть бабушки Альони. Покоління 1960—1970-х якось губиться на тлі своїх героїчних батьків. Навіть у їхньої дочки Галини більше стосунків із бабусями й дідусем, ніж із батьками. Позатим, не всі діти 1970-х (тобто ті, чиє дитинство припало на цей час) стали такими. Інший варіант — родичі Галининого чоловіка Гриця, здатні пристосуватися до будь-якої системи і передати цей навик наступному поколінню. Так, це вони, інші представники покоління, першими навчилися неприховано «домовлятися» й «вирішувати питання», вимагати і брати хабарі, робити євроремонти в помешканнях. Але чи не були це перші прояви зворотного руху маятника, коли люди відверто запрагли більшого, кращого, комфортнішого на власний, а не прищеплений кимось смак?

Та чим ближче до кінця книжки, то дужче розумієш, що це налагоджується той хаос, який вибухнув ще у часи війни, однієї, потім іншої. Це та втрата безпеки й гармонії світу вділунює і поступово стихає у життях і ще двох наступних поколінь. Недарма наприкінці книжки читач дізнається найцікавіше — як саме врятувався Вільгельм фон Габсбург і потрапив до Львова. Здавалося те з чого мав би починатися роман, тим він завершується.

Наталка Снядако, після колосальної праці з історичним підґрунтям, написала цікавий, попри певну хаотичність, цілісний твір. «Як саме відбувалося насправді, вже ніхто ніколи не довідається — крім тих, хто завжди про це знав» — відповідає в останній фразі роману Наталя Сняданко.

Фото: з відкритих джерел.

Аліна Жайворонко