Перемога. Поразка. Перемога: тернопільсько-живецькі нотатки

Автор  Алла Сердюк П'ятниця, 06 травня 2016 11:09

Чи забуду коли, якою свіжістю пахнуть травневі нарциси, не перші-ще не останні? Як прохолодного весняного ранку обпікає шкіру єдина крапля роси, скотившись занадто зеленим листям тих квітів? Як повільно піднімається сонце, пробуджене птахами, і як їхній спів довго-довго бринить у вухах? Як серце стривожено калатає, а ноги в білих капронових колготах слизькаються у завеликих лакованих туфлях? Як неслухняне моє волосся виривається з-під тісних бантів, руки тереблять пожмаканий всоте клаптик паперу із завченими вже словами? Ті слова перемішуються в голові, а нарциси пахнуть, пахнуть і пахнуть...

Саме так мені й донині пахне травень. І щемить не до кінця зрозумілою перемогою...

Щороку нас, школярів маленької сільської школи, виводили на урочисту лінійку під важкі чоботи бронзового невідомого солдата. Ми розказували віршики про материнські сльози, скривавлену землю, втрачене кохання, непрожите життя, велику відвагу і подвиг. Потім з тюльпанами і нарцисами верескливою зграєю бігли в другий кінець села до останнього ще живого ветерана. Вітали його, тицяли свої букети і жалісливо дивилися на тремтячі від хвилювання поморщені руки і скупу сльозу з вицвілих очей. Все оце – війна, перемога, квіти, сльози, – видавались мені надзвичайно романтичними. Та що я насправді тоді могла знати про війну і про романтику? Геть нічого. І краще б не знала. Краще б ніхто з нас не знав, як то прощатися з найкоханішим, як цілувати його сумні втомлені очі на пероні вокзалу, намагатися залишитися при свідомості від рябіючого перед очима камуфляжу, майже фізично відчувати на собі вагу його великих берців і армійського рюкзака, проводжати зникаючий на сході потяг, а потім нестерпно довго, кожного Божого дня чекати дзвінка звідти, де життя борется зі смертю. А у смерті важка артилерія. 

Краще б таки я цього не знала... Як не знають зараз поляки, спокійні, впевнені у завтрашньому дні громадяни Євросоюзу. Та колись саме вони стали першими жертвами двох диктаторських монстрів зі Сходу і Заходу. Тут про цей жах сьогодні нагадують численні меморіальні таблиці на фасадах будинків, памятники на польських площах, у парках, скверах й на алеях. 

«W tym miejscu dnia 25 marca 1945 r. rozstrzelanych zostało przez hitlerowców pięciu polaków. Na wieczną pamięć zbrodni przekazujemy pokoleniom» («В цьому місці 25 березня 1945 року були розстріляні гітлерівцями пять поляків. Переказуємо на вічну память нащадкам») – оце, наприклад, один з пам'ятних написів на невеличкій темно-сірій, але вражаюче помітній гранітній табличці. Таких табличок по всій Польщі не мало. Освенцим, Белжець, Майданек, Плашув, Треблінка: не просто польська географія – страшні імена смерті, концтабори, в яких згинули, розтанули в невідомості, стали цифрами і статистиками сотні, тисячі, сотні тисяч життів, доль, малих великих щасть. Чи забули про це поляки? Хіба можливо забути? Люди, на чию землю пролилось стільки невинної крові, пам'ятають все: про «до» і «після», про війну і перемогу, про смерть і гірше ніж смерть. 

Ще донедавна день, коли нацизм отримав поразку від усього світу, в польському календарі відзначався так само 9 травня і мав назву «Свято Перемоги і Свободи». До середини 50-х років цей день, як і досі в нас, був державним вихідним. Пізніше на спомин про перемогу проводили урочистості й покладання квітів до меморіалів у цілком радянських традиціях. Вгадайте, під чиїм пильним наглядом? 

«Niech potomni pamiętają, że budynek ten był miejscem tortur i morderstw dokonywanych przez oprawców z GESTAPO w latach 1939-1945 i UBP PRL w latach 1945-1956. Tu cierpieli i umierali żołnierze Armii Krajowej, narodowych sił zbrojnych, zrzeszenia wolność i niezależność oraz członkowie młodzieżowych organizacji niepodległości. Ku czci pomordowanych i przestrodze potomnych» («Нехай нащадки пам'ятають, що будинок цей був місцем тортур і вбивств, вчинених мучителями ГЕСТАПО у 1939-1945 роках і Уряду громадської безпеки Польської Народної Республіки 1945-1956 роках. Тут страждали і помирали солдати Армії Крайової, народних збройних сил, члени об'єднань за свободу і незалежність та члени молодіжних незалежницьких організацій. Для шани вбитих і застороги нащадкам») – це текст вже з іншої меморіальної таблиці, а UBP PRL – на практиці всім відомий сумнозвісний НКВС. Схожих місць в Польщі теж багато.

Не забули поляки й про Катинь – то ж біль усієї Польщі, приклад жорстокості й бездумності на «нелюдській землі», як назвав СРСР у своїх спогадах польський граф Юзеф Чапський, відомий художних-імпресіоніст, який був серед полонених польських офіцерів у Старобільському концтаборі на Луганщині. Бо хіба на людській землі можна розстріляти 22 тисячі невинних людей з єдиної причини – «вони є закоренілими, невиправними ворогами радянської влади» (з записки Берії до Сталіна). 

Через те не сприймають поляки 9 травня святом свободи, адже звільнившись від одного тирана, німецького, потрапили в клітку до іншого, радянського. Взагалі час панування Союзу тут воліють не пригадувати і вже тим паче не знайдете тут охочих навіть за гроші підтримати комуністів – горда колись могутня Польща з монархічним минулим раптом стала ще одним зведеним братом безглуздої сім'ї СРСР. В Живці (містечко в Сілезькому воєводстві) є навіть типовий радянський памятник «визволителям» – позеленілий від часу бронзовий солдат, не надто нині доглянутий. 

Тому й не дивує, що поляки підтримали минулорічне рішення Сейму перейменувати Свято Перемоги і Свободи у Народний День Перемоги (над нацистми, підкреслюють поляки), і перенести пам'ятну дату на 8 травня. 

Власне саме ця дата є історичною для Європи. Офіційна капітуляція Німеччини відбулася о 23 годині 8 травня 1945 року. В Москві, зрозуміло, годинник тоді вже далеко перебіг за північ. 9 травня. Дня, коли в Україні солодко пахнуть нарциси і над нами, українцями, теж виблискує в сонячному небі медаль перемоги. Та краї в цієї медалі такі ж колючі, червоні, п'ятикутні. І також крають серце, бо з однієї сторони чаїться нацизм, а з іншої комунізм, навколо ж смерть і життя, життя і смерть. І так до безкінечності. 

На жаль, нічого не можемо змінити. Це історія. 

 

Та ми сильні цінувати нині те, що маємо. Повернути те, що загубили, пам'ятати те, що втратили. І буде в нас Перемога. Цього разу дійсно Вітчизняна.

 

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки

 

 

Фото з відкритих джерел

Прокоментувати:

СОЦІУМ

27.09.2022 soroka
Масажист Ігор Цап приїхав з Канади на Тернопільщину, щоб допомагати військовим проходити реабілітацію
Масажист, українець за походженням, Ігор Цап приїхав з Канади, де працював 32 роки, 22 з…

Подорож вихідного дня

15.10.2021 soroka
Монастирок на Тернопільщині притягує і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих
Монастирок – маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону.…

Місто в кадрі

DSC_3787.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.