Я насправді не знаю, чи в Кракові живуть люди. Їх я там бачила, на те нема сумніву, – високі, низькі, худенькі й не дуже, з очима сірими, карими, зеленими, блакитними і вузькими, на вустах зі словами германськими, романськими і слов'янськими, в руках з гаджетами і фотоапаратами. Так, безперечно, я бачила в Кракові людей. З різних куточків земної кулі, з різних світів. Але, потрапивши вперше у Краків, так і не зіткнулась з жодним із них. Зате пірнула в інший. Не світ. Вимір.

І ось думаю тепер собі, що міста таки схожі на людей. З деякими добре, а з деякими зле. З деякими цікаво, а від деяких хочеться втікати. Деякі відштовхують, деякі інтригують, заворожують. Деякі закохують. Тільки щоб зачепитися за їхню любов, зачути в душі тепло (до міста чи до людини), треба випадково/невипадково наткнутися на крихітну, непомітну, але нестримно відчутну, а може, зовсім тиху чи нестерпно гучну, безмежну дрібничку. Точку відліку. Точку опору. Кнопку старт. Як риба на гачок впійматися

‒        в Києві за мости через Дніпро з першими світанковими промінцями; 

‒        в Празі за нічну автостраду й порожні завмерлі вулички спальних районів;
в Чернівцях за мерехтливе жовте світло у вікнах вечірніх фасадів;

‒        у Львові за запах кави і шоколаду;

‒        в Дрездені за біле каміння досконало відбудованої Фрауенкірхе;

‒        в Ужгороді за брудну воду Ужа; 

‒        в Житомирі за теплий зимовий автовокзал зі сплячими сидячи на своїх армійських клунках коханими солдатами;

‒        у Неаполі за вічний галас і метушню;

‒        у Вінниці за усмішки біля фонтанів;

‒        в Осло за вуличних музик на набережній;

‒        у Відні за теплий весняний цвіт;

‒        в Луцьку за в'їздну вежу замку Любарта;

‒        в Таллінні за суп з лосятини;

‒        в Ризі за бронзового півня, кота і пса, верхи на такому ж ослі;

‒        у Копенгагені за човни і барви будинків;

‒        в Стокгольмі за підземний світ метро;

‒        в Римі за художників на П'яцца Навона...

У Кракові за лебедів. 

Ці вишукані мешканці старовинного Кракова повагом ковзають дзеркальною блакиттю Вісли, велично позираючи на перехожих. Саме вони, білосніжні вишукані птахи, ‒ істинні господарі міста. Ага, не королі, князі, відважні лицарі чи вродливі панни, що милувалися колись з Вавеля на водяну аорту Польщі, а лебеді. Бо то у їхньому гордовитому спокої ховається все довге і насичене життя Кракова. 

Місто ж заснували давним-давно, але що нам, людям, скаже сума тисячі з добрячим гаком років? Хіба те, що Краків – вже старий пан і від свого досвіту й мудрості дуже привабливий. Досить поглянути на Віслу, щоб серцю стало затишно. Тут вона особливо стримана і лагідна, вода легко торкається берегів, погойдуючи пришвартовані катери й пароплави. А ще наших лебедів, що наче дорогі перлинки, пришпилені до красивої сукні якоїсь дами, мандрують синнім водяним шовком. «Ідіть краще, панове, до Вавеля», ‒ кивають лебеді довгими шиями на замок, що височить над Віслою. Вавель – то серце Кракова. А може й усієї Польщі? Так називають пагорб (польською пагорб то і є «wawel»), на якім колись місцеві королі звели собі житло. Сотні років Краків був головною резиденцією правителів і єдиним місцем, де їх садили на трон. Коронували тобто. 

Своє улюблене мешкАння (з наголом на «а», як в польській) ясновельможні монархи розбудовували й прикрашали, очевидно, з неабиякою любов'ю, бо нині Вавель – не просто замок, яких чимало на теренах колишньої Речі Посполитої, але цілісний архітектурний комплекс – затишний і красивий. Загалом, найважливішими спорудами цього комплексу є королівський палац і катедральний собор святих Станіслава і Вацлава. 

Замок – то дивовижне поєднання ренесансу, бароко і класицизму з пишними приватними апартаментами, широкими залами для урочистих прийомів і пятьма казковими вежами. З них і нині можна поспостерігати за життям Кракова, плином Вісли і сонячними мандрами від Сходу до Заходу.

Одразу поряд із замком височіє базиліка катедрального собору святих Станіслава і Вацлава. Саме тут коронували монархів Речі Посполитої. Є в соборі, окрім головного вівтаря, більше десятка каплиць, катедральна казна, ризниця, три вежі – Сигизмундова дзвіниця, Вежа срібних дзвонів і найвища Годинникова («Дзегарова»); мавзолей святого Станіслава, а ще дух польських королів. Більшість з них впокоєні в підземній каплиці святого Леонарда.

Під стінами катедри також спочивають видатні для поляків Тадеуш Костюшко, Юзеф Пілсудський, Юліуш Словацький, Адам Міцкевич та інші. Останньою на Вавелі у 2010 році похоронили президентську сім'ю Леха та Марії Качинських, які загинули в авіакатастрофі під Смоленськом. 

Разом з прахом великих польських осіб залишилася на Вавелі і монархічна минувшина, тепер Польща – демократична і рівноправна. Як і Вавель – спадок кожного поляка. Ще у 1905 році замок спільними коштами простих мешканців Кракова був викуплений в австрійського уряду, який тоді правив Польщею. На згадку про це 200 метрова фортечна стіна комплексу із зовнішньої сторони оздоблена іменами 6329 благодійників-патріотів.

Трохи далі за Вавелем причаївся собі трохи сонний центр Кракова. На просторій головній ринковій площі, здається, невтомні фурманки у довгих жакетах і блискучих циліндрах з біленькими стрічками запрошують провезтися вулицями Кракова на бричках, запряжених баскими породистими кіньми. Звідси ж можна помилуватися піднебесним Маріацьким костелом, куди відкриті двері для всіх, хто прагне помолитися. Можна тут надивитися на польські сувенірні витребеньки в історичній будівлі Сукеніце, прогулятися на диво галасливою вуличкою від головної площі до фрагмента воріт старовинного Кракова, зиркнути за ворота на Краків сучасний і відчути митєєве бажання знову повернутися назад, до початку, до Вісли, до лебедів. Вони нам зрадіють, як вперше, будьте певні, може навіть усміхнуться, підморгнуть, впізнавши, і закивають довгими шиями: «Вам, шановне «паньство», до Вавеля. Бо то серце Кракова...».

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки

Фото з відкритих джерел