У наш інформаційний час ми вже звикли до величезного потоку негативних подій, який щодня виливається нам на голову. Ранок починається «не з кави», а з повідомлення про те, як минула ніч на Донбасі, скільки обстрілів, двохсотих, трьохсотих. Далі нам пропонують головні події: зліт курсу долара, чергові непорозуміння у Раді, конфлікт між США і Північною Кореєю, і на «десерт» кілька ДТП.

Приблизно такий заряд на весь день отримає кожен, хто послухає радіо, ввімкне телевізор, поки збирається на роботу, чи в дорозі почитає один із новинних сайтів на своєму смартфоні.

На ці думки мене наштовхнула, як не дивно, дитина. Був звичайнісінький день, коли до мене в гості прийшли сусіди: мама із двома доньками. Ми всі сиділи на кухні і пили чай. Моя мама забавлялась із восьмимісячною Ангелінкою і розмовляла із сусідкою Оксаною про рецепт аджики. Я ж спостерігала за першокласницею Марією, можна просто: круть-верть.

Того разу її увагу привернув «брехунець», що стояв на підвіконнику. Спочатку вона уважно перевірила на справність кнопку регулювання гучності, а потім ледве присунула до радіо дерев‘яну табуретку і уважно вслухалась у кожне слово, що лунало з динаміка.

У цей час саме йшла трансляція сесії Верховної Ради. Було видно, що дівчинку це неабияк зацікавило, бо вона просиділа на одному місці (!) цілих дві хвилини. І раптом дитина підставляє динамік до обличчя і каже, ніби у рацію: «Ні, дякую, нам такого не треба!» Присуває табуретку назад до столу і пропонує: «А давай краще я тобі покажу, як вже навчилася писати букву У!»

Це мене так розсмішило, але водночас і змусило задуматися. Ми пропускаємо все через себе, як губки, і не помічаємо, який це має вплив. Спочатку на нас, а згодом і на тих, з ким ми працюємо і кого любимо. Розглянемо таку формулу. Похмурий (або ще краще) дощовий ранок2 + особисті проблеми і переживання Х погані новини = песимістично налаштована, зла людина.

Очевидно, треба із цим боротися. Як? Все дуже просто. Варто лише інколи сказати «дякую, нам такого не треба!», посміхнутися і зробити щось хороше або корисне.

Олена Грицишин,

студентка ТНПУ ім. В. Гнатюка