Реалії книги Люко Дашвар змушують серце битись все швидше, а роздуми – ставати все глибшими, вростати коренями в ті місця, яких ніколи не дістатись нам з нашими буденними думками. Столиця, мегаполіс, нескінченний потік нічим непомітних людей, пристань для багатих, перспектива для бідних. З одного боку, де іще є ця багатошарова піраміда можливостей, з іншого – ніде більше немає стільки згублених, нещасливих душ.

Письменниця якнайвідвертіше показує безкарні злодіяння українських чиновників, людей, що безпосередньо впливають на долю нашої держави, а отже, й долю всіх нас. Їхня огидна тяганина один між одним і гонитва за грішми викликає одразу в читача й пробуджує революційне бажання діяти. Адже маніпулювання долями цілих райцентрів задля випередження ворога  особистих інтересів – це яскравий приклад  пережитку радянського державного ладу.

Окрім цього, виразно постає проблема стосунків батьків і дітей. Кожна людина прагне самоутвердитись в житті. Навіть діти багатіїв намагаються стати незалежними. Попри це, батьки уперто підносять їм свої, начебто ненав’язливі, презенти, чим лише вбивають стимул і віру в себе. Та чи погано це? Адже хто з нас не зробив би всього можливого задля добробуту власних дітей?

У творі читачеві надається можливість спостерігати за неординарним розвитком цих подій. Головний герой зумів відмовитись від спокус долі, якими закидали батьки. Він не дозволив в черговий раз знехтувати його спраглим бажанням стати незалежним. Макс знайшов собі прихисток в тому ж таки двадцятисемиметровому космосі на Констянтинівській, там, де Люба залишила найдорожче, що в  неї було, – мрії про нього, про академію, про бруківку, про життя.

Письменниця, як і завжди, ділиться про те, що любов — нова наука, всі попередні теорії, досвід і знання втрачають сенс. Що любов кривиться від брехні, як від гіркого цитрусу. Що гріх один — не довіряти своїй любові... Оце і є та істина, яку кожен читач повинен ввібрати в себе і довіритись їй. Бо за сварками між чиновниками, гонитвою за багатством, кар’єрним зростом чи просто бажанням реалізувати свою особистість завжди стоїть любов. Стоїть і чекає, поки серце кожного з нас готове буде її прийняти…

Авторка намагається зірвати ту завісу, яка не дає нам побачити, що наше щастя не дзеленчить монетами, не бігає від нас двоповерховими квартирами в центрі столиці, не лежить на дні найдешевшої сивухи чи найдорожчого коньяку. Наше щастя там, куди кожного виснажливого понеділка хочеться мчати щодуху, де на усміхнене обличчя чи дзвінкий сміх хочеться відповісти посмішкою, де серце збільшує своє биття в сто п’ятсот разів. І, зрештою, де хочеться залишитись назавжди і мріяти… про все… навіть про неможливе. Отам і є наш космос, наша Констянтинівська, з нашими метрами…

Фото: з відкритих джерел.