Мабуть, першою проблемою, з якою зустрічається українець за кордоном (а то вже й на самому кордоні), є мова. Говорю, як ви й зрозуміли, про мову іноземну. Особливо цю проблему зрозуміють ті, чиє вухо вловлює українську, російську та ще, може, кілька англійських слів. Однак навіть тим, хто завчасно намагався збагнути ази мови, з якою доведеться жити, не з першого дня вдається адаптуватися до нового звукового простору. Ось тут і виникають, так би мовити, стартові головозапаморочення, і зароджується трохи панічне безперервне відчуття повної чи часткової мовної прострації (залежно від дози такого-сякого спілкування з іноземцями). Авжеж, поступово з цього космосу доведеться повертатися у реальність. Врешті, - до цілковитого приземлення, включаючи й усі лінгвоаспекти. Навіть якщо лише на розмовному рівні. 

Українці, до речі, поліглоти ще ті. Кажу не тільки про резидентів, які віртуозно маневрують одразу двома мовами (українською та російською, а чому б і ні?), але й про заробітчан, які карту Європи знають краще, ніж карту України. Саме вони є свідками, що нема ніякісіньких причих хвилюватися, якщо у сфері вивчення мов вам досі похвалитися немає чим, або й узагалі нахили трохи інші дала природа. Цим важковаговикам міжкордонних мандрів також було непросто у перші дні своєї міграції (не еміграції, а таки постійного процесу переміщень за маршрутом «вїзд – виїзд»). Адже на все потрібен час. Для вивчення мови і поготів. Хай не зрозуміють мене вчителі іноземних зі своїми підручниками, словниками і нотатниками, але більшості українців ці додатки не потрібні. Зате потрібен час. І віза. Щоправда, про якість цих знань говорити не будемо - для заробітчан все-таки найголовніше базується на кількості - заробітку, витрат, тривалості візи і, як показує практика, самостійних мовних ситуацій також.

Проте ця кількість буде пізніше. Пізніше вона зітреться у єдиний розмитий спогад про власну мовну безпорадність. Адже спершу доведеться обмежуватися всього кількома рятівними соломинками: «так», «ні», «ок», «добрий день», «до побачення» і «дякую». Це, за моїми власними нехитрими спостереженнями, слова, які найлегше вивчаються за будь-яких умов. Мені навіть здається, що їх і вчити не треба, вони й без того є записані в нашому мозку на кожній з мов світу. Не перебільшую. 

Ось для прикладу, заходите ви в магазин, салон, супермаркет чи на ринок, кажете ввічливо «Dzień dobry», чи «Buongiorno», чи «Guten Tag», чи «Hello» (далі багато таких «чи»), вас продавці, консультанти, адміністратори або хто-небудь інший, в чиї обв'язки входить привітно усміхатися, питають, як можуть вам допомогти, а ви, залежно від потреб, настрою, бажання чи й просто інтуїтивно обираєте один з двох варіантів «tak/nie», «si/no», «ja/nein», «yes/no» і так далі. Дякуєте «dziękuję», «grazie», «danke», «thank you». Вам після цього дають спокій, ви досхочу роздивляєтесь на закордонні цікавинки, товарні принади, ціни на них і поважно собі виходите, не забувши попрощатися : «Do widzenia», «Auf Wiedersehen», «Сiao», «Goodbye». Все просто. Однак і така безпрограшна схема, буває, дає збій.

Ось історія з життя:

Заходимо якось ми у широко відчинені двері привабливого музею в будівлі старого-престарого замку. Не для того, щоб отримати порцію європейської історії, хоч вона безперечно цікава, а щоби лиш краєм ока поглянути, як воно там, всередині. Заходимо без квитків, але озброївшись шістьма чарівними словами. Ми ще не навчилися до пуття орієнтуватися у закордонних музейно-замкових правилах, де не скрізь і потрібні квитки, тому насторожено роздивляємось довкола - чи є де каса, касири, контролери? Нема. Аж раптом підбігає до нас усміхнений чоловік (зовнішності його описувати не буду, бо ж, по правді, вже й не пригадаю її, але був то типовий європеєць. Яким собі його уявляєте, то таким він і був). Отож підбігає той чоловік і з шаленою неукраїнською швидкістю випалює щось своєю поки що незрозумілою мовою. Ми, обираючи з варіантів так/ні, бо вітатися ніколи, спантеличено заперечуємо, хитаючи головами - nie!

- Nie? - ще більш спантеличено перепитує чоловік і усмішка з його типового європейського обличчя сповзає, мов вранішня тінь у сонячний день. Тільки за мить ми помічаємо в його руках фотоапарат і розуміємо, що європеєць всього-на-всього хотів мати знімок на тлі стін старого-престарого замку. Ми, звісно, перепрошуємо за смішне непорозуміння винуватими посмішками і фотографуємо іноземця, але мотивація швидше вивчити чужу мову таки зростає і до нашого скупого словникового запасу приєднуються вирази «не розуміємо» і «вибачте».

Так, з кожним днем ця снігова куля з нових слів зростає і зростає, робить нас впевненішими, розширює підсвідомі горизонти, розставляє акценти і приземлює у реальність. Найцікавіше ж у цьому нелегкому досвіді навіть не результат - практичне володіння іноземною, - а сам процес. Повірте, надзвичайно цікаво знову стати чистим аркушем, порожньою платівкою, на які, як у дитини, що тільки вчиться говорити, нагромаджуватимуться нові знання. Мовні, в першу чергу. Тому не бійтеся помилятися, насолоджуйтесь незвичним і розвивайтесь, в які б умови і ситуації не потрапили. Все буде. З часом.

Далі буде 

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки