Ніч на кордоні триває довго. Ранки на кордоні схожі на уповільнені чіткі кадри з кіноплівки. Це наче бути в невагомості між двома різними світами – тим, у якому комфортний безлад, й іншим – правильним, логічним і від того незбагненно лячним. У цій невагомості від простого власника українського документа нічого не залежить: він стає або заручником того міжсвітового простору, або ув'язненим. Ув'язненими зазвичай стають заслужено. Заручниками – у всіх інших випадках.

Мені ніколи не доводилось почуватися злочинцем на кордоні. Маю переконання, що правил треба дотримуватися. І не лише в Європі. Та, до мого жалю, такі принципи далеко не у всіх українців. У багатьох навіть цілком протилежні... 

За 25 років постсовкової України ми звикли, що будь-які правила можна так чи інакше обійти, а заборони порушити. Безкарно. Кажу «ми», бо сама зовсім недавно усвідомила, що у цьому світі можна жити не так, як жили старші і досвідченіші, з яких брала приклад. Адже справді без шоколадок, коньяків і купюр можна і вилікуватись, і вивчитися. 

Та повернімося до ночей і ранків на кордоні.

Власне, я вже була дійовою особою десь так восьми тисяч і ще трьох сотень сонячних сходів і заходів. З них дві ночі і два ранки я провела на кордоні. Обидва рази з вини співвітчизників.

Вперше заночувала між Європою і Україною років два тому через український автобус з прогнилим дном. Вдруге, зовсім недавно, – через безглузду контрабанду самовпевненої жіночки, з якою довелось їхати з України. 

Ексцеси ці пояснюю для себе дуже виразною і здебільшого домінуючою для українців рисою – байдужістю до інших. Хай скільки говорять, що ми єдині – насправді ми дуже далеко один від одного. Ні, я не узагальнюю і навіть підкреслюю – то висновок не про всіх. Дійсно є ті, хто жертвує здоров'ям, добробутом, спокоєм. Собою. Але є й такі, хто нізащо, в жодному випадку заради інших не принесе в жертву найменшого. Приміром, коробки цигарок.

На кордоні то найпоширеніша контрабанда. Як тільки не намагаються бувалі контрабандисти перевозити з України тютюнове золото. Певна річ, лиш їм та ще польським митникам відомі всі «надійні схованки». Тож після другої ночі на кордоні я засвоїла другий урок з чужих помилок: власна валіза – схованка не надійна (маленька примітка: першим уроком від ночувань на кордоні був висновок – ніколи більше не їздити гнилими автобусами). Навмисно кажу про валізу замість менторського: «не-мо-жна во-зи-ти бі-ль-ше со-ро-ка ци-га-рок че-рез кор-дон». Гадаю, свідома особистість і без того не робитиме таких дурниць. А от для несвідомих стражі закону давно придумали штрафи. 

Польською слово «штраф» перекладається дуже звучно – kara (кара). І, щоби знали, така кара тепер не дешева: от жіночка з автобуса, через яку мені пощастило провести ще одну ніч на кордоні, заплатила за свою мізерну контрабанду все, що мала – 350 злотих за два блоки сигарет. Це на українські гроші не мало не багато, а дві з половиною тисячі. Крім того, ще й довелось горе контрабандистці всеньку ніч на холоді перед вікном оформлення митних кар просидіти. 

Та не було б добре, якби на зле не вийшло. Принаймні для тої жінки – smoking kills, а як вітер в кишенях гуляє, то й до паління не дуже тягне.

Одне мені дивно (і то не тільки в цій історій, а й у багатьох схожих) – завіщо кара для тих, хто злочинів не скоював? Звісно, маю на увазі себе, та ще сімох людей, що на всю довгу ніч стали заручниками кордону лише тому, що опинилися в одному автобусі з тим, кому байдуже.

Тішить лише, що ранки на кордоні схожі на уповільнені чіткі кадри з кіноплівки...

Далі буде 

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки