Коли ти п’єш чай у себе вдома на м’якому дивані перед телевізором, чи на кухні, перемовляючись з дружиною, чи коли лежиш у гарячій ванні, чи сідаєш у навушниках в переповнену маршрутку й відгороджуєшся від світу, а чи, навпаки, пропихаєшся без навушників й морщися від огидного “шансону”, коли водій не жаліє твоїх вух, чи просто радієш весняному сонечку на лавці в парку, чи заходиш у супермаркет, чи виходиш з нього, чи сперечаєшся з приятелем про довіру-недовіру урядові, чи дивишся тупуваті російські серіали й обурюєшся подорожчанням комунпослуг, чи не обурюєшся, а просто тримаєш це в собі й сподіваєшся перетравити, чи не сподіваєшся, а просто переконуєш себе, що це неминуче, чи йдеш на каву, чи з кави, чи на футбол, чи на курси англійської, чи дивишся на озерне плесо з самотнім човном і човнярем у ньому, чи плануєш відпустку і мрієш про море, а перед тим ще й про гори, чи збираєшся на вихідні в село, чи на дачу, коли милуєшся дітьми, читаєш газету, нарікаєш на депутатів та дороги, чи просто намагаєшся не потрапити в яму, а чи вдаєш, що тобі нема ні до чого діла, що ти сам собі господар і обійдешся без нікого і ніщо, й нічого тобі не потрібно, ти просто пам’ятай про нього… Пам’ятай про свого земляка, чи не земляка, чиї карі чи сині очі вдивляються в холодну нічну пітьму за бруствером, а ноги місять гливке багно на дні окопчика десь під Маріуполем, чи Авдіївкою, чи Станицею Луганською. Ці очі бережуть твій спокій, а груди прикривають від російських куль. Бо поки ти тут, на своєму м’якому дивані з чаєм перед телевізором, він там, і хоча ви й не знайомі, але він там і за тебе, пам’ятай про це.