Відверто кажучи, мені дуже складно почати цей пост – перший, написаний поза межами любої «зони комфорту-некомфорту». Складно ще й тому, що насамперед для себе (і вже, тим паче, для вас), як не старалась би, а таки не змогла би пояснити найважливішого – чому я тут: у чужій країні, серед не своїх людей, у грі з новими незвичними правилами? Тому бути цьому питанню без відповіді. Принаймні поки що, бо справа не в моїх бажаннях і зовсім не в потребах, а, мабуть, у зорях, що стояли на небі в ніч моєї з’яви. А ще (гріх приховувати) все ж таки й в українських реаліях: хитких, нестабільних і, хай звучить прагматично й непатріотично, низькооплачуваних... Але нарікати на те, що я досі не згодилася там, де народилася, не буду. Вірю у краще і для України, і для себе. Навіть не сумніваюсь: нам з нею разом буде колись добре. Колись... А зараз ЗАКОРДОН. 

Це не вирок. І це не рай. Краще одразу знівелювати ці стереотипи. Тут так само триває життя. Для європейців – розмірено, впевнено і забезпечено. Для українців ще й ностальгічно. Думаю, що так почуваються пересаджені дерева: шумлять собі листям, купаються у сонячному промінні, але в снах бачать ту місцину, де із зернини стали паростком і де вперше почули пташине щебетання. Думаю, що саме так. Бо і сама почуваюся таким деревом. Щойно пересадженим. І тільки весна покаже, чи приймуся в цих європейських широтах. Та весною тут ще не пахне – вона, як і в нас, затяжна, перемішана з мокрими снігами, туманами і пронизливими зимовими вітрами. 

Ото, до речі, перша стадія емігрантської ностальгії – «як у нас» чи «не як у нас»: коли ще не встиг як слід засумувати за батьківщиною, але крізь ейфорію від низьких цін і високої якості в маркетах, від охайності й порядку на дорогах, від ввічливості європейців постійно виривається зі свідомості нав'язливе порівняння: у нас інакше. А за ним питання: але чому? Чому в нас інакше? Знаю, що для багатьох життя за кордоном давно не новинка, і знаю, що цими рядками не відкрию Європи й навряд чи кого здивую. Однак спробую і я заспівати «нашу пісню, гарну й нову» – пісню емігранта. 

П. С. Пишу це з польського Живєца, міста у Карпатах, яке попри всю свою іншість так нагадує мені міста на українському Закарпатті.

 Продовження буде

Алла Сердюк