Катерина Шаблій

Катерина Шаблій

Понад 10 років тому Олександра Меландович з Кременця переїхала жити в Ізраїль.

Сьогодні у місті Петах-Тиква вона разом з чоловіком Славою виховує сина Леона й розвиває власну справу у сфері візажистики та б’юті-блогерства.

Про ритм життя ізраїльтян, дощові зими та медицину, якій довіряють, Олександра Меландович розповіла «Сороці». 

Далі – від першої особи.

В алфавіті івриту немає голосних

Державною мовою в Ізраїлі вважається іврит. На другому місті – арабська. Також тут добре володіють російською та англійською. Я в Ізраїлі вже майже 11 років, тому вільно можу спілкуватися івритом. Для українців, звісно, ця мова звучить незвично, адже алфавіт івриту складається з 22 букв і усі вони – приголосні. Голосні звуки позначаються комбінацією штрихів та крапок зверху, знизу чи зліва літери. Насправді цю мову легко вивчити, головне – часто спілкуватися з корінними ізраїльтянами, аби була практика, а не лише теорія.

Жовтнева засмага та дощова зима

Клімат в Ізраїлі є спекотним. Зараз у нас жовтень, а температура така, що можна засмагати: +30. Обіцяють, що буде ще тепліше на кілька градусів, хоч ми вже чекаємо дощів та похолодання. Тут можна виокремити 4 пори року, як в Україні, однак здебільшого триває літо. Взимку середня температура становить +17, а влітку – +33-40. У курортних регіонах завжди ще спекотніше. Наприклад, в Ейлаті влітку може бути +45. Зима в Ізраїлі це – дощі, бувають сильні зливи, а в найвищих точках країни інколи падає сніг.

Ізраїльтяни – емоційні та галасливі

Корінні ізраїльтяни – запальні, вони не стримують емоцій, голосно розмовляють та жестикулюють. Можуть сваритися й кричати, а вже за кілька хвилин обіймають тебе й називають найкращим другом. Під час спілкування вони можуть бути дуже близько фізично, торкатися плеча чи рук. Попри їхню прямолінійність, цей народ є дружелюбним. Місцеві з повагою ставляться до іноземців та тих, хто приїхав в Ізраїль підзаробити.

Домашні обов’язки не ділять на «чоловічі» та «жіночі»

Ізраїльтяни живуть у шаленому ритмі. Вони багато працюють, але у вихідні люблять смачненько поїсти та провести час з сім’єю, насолодитися вільним від роботи днем. Місцеві надають велике значення здоровому способу життя, вранці чи ввечері вони обов’язково виходять на пробіжку, відвідують спортзали. Полюбляють кафешки та ресторани, в Ізраїлі заклади громадського харчування часто переповнені. Щодо сімейних обов’язків, то ізраїльтяни не ділять роботу на «жіночу» та «чоловічу», це мене трохи дивувало на початках. І чоловік, і дружина тут мають однакові права. Чоловіки можуть допомагати виконувати домашні справи, прибирати у будинку, готувати їжу, закупляти продукти, гуляти з дітьми. До речі, на дитячих майданчиках я бачу переважно татусів з дітьми, а не матерів, як це прийнято в Україні. Ізраїльські сім’ї складаються з батька, матері та 3-4 дітей, а в дуже релігійних може бути більше 10-ти дітей.

У школі дитина – понад усе

Система шкільної освіти в Ізраїлі складається з трьох рівнів: початкова школа (1-6 класи), середня школа (7-9 класи), вища шкільна освіта (10-12 класи). Значну увагу в школах приділяють інноваційним технологіям, англійській мові, щоб спонукати дітей до власних стартапів. Мій син – школяр, тому я можу сказати, що освітою тут дуже задоволена. Подобається те, що у школах все якось простіше, лояльніше та поблажливіше до учнів, немає строгості навчального процесу. Вчитель десять разів думає перед тим, як щось сказати до школяра, аби не образити дитину. Інакше учень може написати на нього скаргу, це завершується не тільки звільненням педагога, а й притягненням до відповідальності. У невимушеній атмосфері дітям, безумовно, краще дається навчання.

У лікарнях не вимагають гроші за кожну рукавичку чи ін’єкцію

Не секрет, що ізраїльська медицина є однією з найкращих у світі. Я ці слова можу підтвердити. Ізраїльським лікарям цілком довіряю. Зовсім не страшно звертатися до них за допомогою. Йдеш зі спокійною душею, бо знаєш, що вони компетентні і допоможуть. Тут не потрібно платити за кожну рукавичку чи ін’єкцію, усе це – безкоштовно.

Єврейська жадібність – міф

З власних спостережень я не скажу, що ізраїльтяни – жадібні. Вони просто знають, як заробити гроші, а більшість із них – щедрі та класні люди. Звісно, бувають випадки, коли когось намагаються обвести навколо пальця, але це – рідкість. У кожній країні є хитрі люди – і в Ізраїлі, і в Туреччині, і в США. Неправильно характеризувати цілий народ через дії кількох окремих людей.

В Ізраїлі немає тих, хто голодує

В Ізраїлі дорого жити. Середня зарплата – тисяча доларів у місяць. Якщо в сім’ї працює і чоловік, і дружина, то цих коштів вистачає на одяг, продукти й відпочинок. В Ізраїлі немає тих, хто голодує. Ти не зустрінеш на вулицях безхатьків, хіба поодиноких людей на вокзалах у Тель-Авіві. Однак вони опиняються там з власної волі. В Ізраїлі кожен, хто не боїться роботи, може заробляти. Переважно усі місцеві чимось займаються, вони не сидять вдома та не лінуються. Ізраїльтяни невибагливі в одязі. Вони не витрачають усю зарплату на модні речі. Люблять усе просте, але з якісних тканин, бо цього вимагає спекотний клімат. Щодо власного житла, то придбати його дуже важко. Знадобиться допомога рідних, адже сам стільки грошей не назбираєш, де б не працював. Якщо є можливість зробити перший внесок, то ця мрія виглядатиме реальніше. Оренда квартири у місяць обійдеться орієнтовно в 3 800 ізраїльських шекелів (1 шекель ≈ 0,31 долара), але все залежить від регіону. Наприклад, ближче до центру Тель-Авіву таке житло вартуватиме 5 000 шекелів.

Страви з нуту

Ізраїльтяни люблять смачно поїсти, особливо тоді, коли заходить шабат (авт. шабат – сьомий день тижня, в яких прийнято утриматися від роботи. Починається від заходу сонця в п’ятницю, триває до заходу сонця в суботу). Серед популярних традиційних страв: фалафель – смажені в олії кульки з меленого нуту, додають також перець, часник, цибулю, петрушку, гвоздику. Часто їдять ізраїльтяни й хумус – закуска з вареного нуту у вигляді пюре, додають оливкову олію, лимонний сік, часник, паприку.

Країна можливостей та простоти

Ізраїль – країна, з якою я споріднена духом. Тут живуть мої рідні – чоловік, син, мама, сестра. Тут я знайшла багато друзів й розвиваю кар’єру. Тут усім байдуже, у якому одязі ти ходиш вулицями – брендовому чи ні. Кожен живе так, як хоче. Ізраїль дає багато можливостей, головне – скористатися ними, щоб жити в задоволення.


Відкрити власну справу за кордоном – цілком реально. Про це не з чуток знає Олександра Меландович, яка десять років тому переїхала з Кременця в Ізраїль.

Сьогодні жінка – популярна ізраїльська візажистка та б’юті-блогерка з псевдонімом Alexandra Melano.

Про професію, в яку закохалася, зіркових клієнтів та вдячних ізраїльтянок Олександра розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

З вчителів – у візажисти

Десять років тому я вирішила, що хочу переїхати в Ізраїль. Це було не дуже складно зробити, оскільки я – єврейка. Тож, здійснивши репатріацію (авт. репатріація – повернення на батьківщину з поновленням громадянства), переїхала жити в ізраїльське місто Петах-Тиква. За освітою я – вчителька англійської мови, але в Ізраїлі не працювала за спеціальністю. Коли завагітніла, це було сім років тому, подруга порадила мені хобі – записатися на курси візажу. Вона підмітила, що я вміло фарбуюся. Мене це зацікавило. Спершу переглянула чимало роликів у YouTube, а тоді, коли сину було вже пів року, таки вирішили піти на курси. Спочатку одні, потім – ще одні… І ось я розумію, що закохалася в цю професію, всередині щось наче перевернулося. Так прийшло розуміння, що маю займатися цим професійно. Чоловік мене підтримав, я звільнилася з попередньої роботи й, доглядаючи за сином, почала потихеньку розвиватися у цій сфері.

Перші макіяжі робила задарма

Аби прийшов перший клієнт, потрібно було мати портфоліо. Так я почала безкоштовно фарбувати моделей на зйомки, робила макіяжі подругам, рідним, регулярно кудись їздила, аби сформувати портфоліо з нуля. Instagram тоді ще не був таким популярним, тому своїх клієнтів я шукала у різних Facebook-групах. Зіркові клієнти прийшли з досвідом. Я робила макіяжі для виконавців, які приїжджали в Ізраїль з концертами. Це – «Время и стекло», «Альона і Тамерлан», Iowa, «Банд’Ерос».

Учні – з різних куточків світу

Свій блог я веду вже понад чотири роки. Підписники з’являлися поступово, але суттєво аудиторія зросла у період карантину. Тоді ми всі сиділи у чотирьох стінах, а соцмережі стали інструментом для розваг та заробітку. Я активно знімала історії та публікувала дописи. У відео показувала, як роблю макіяжі, давала багато порад. Дівчатам таке живе спілкування дуже сподобалося. Вони радили мене іншим, позначали на своїх сторінках. Таким чином кількість читачів зросла. Зараз велику частину свої клієнтів на групові та приватні уроки я знаходжу саме через Instagram. Серед охочих – не лише жителі Ізраїлю, а й України, Білорусі, Росії, Франції, Німеччини. У мене є готовий відзнятий матеріал курсу «Сам собі візажист». Також я проводжу офлайн навчання для підвищення кваліфікації візажистів.

«Українки привезли красу в Ізраїль»

Наші дівчата більше люблять за собою доглядати, аніж ізраїльтянки. Думаю, що українки, які зробили репатріацію, привезли красу в Ізраїль. Ізраїльтянки фарбуються дуже рідко, переважно на весілля чи дні народження. Натомість українські дівчата наносять професійний макіяж значно частіше: на Новий рік, на фотосесії, урочисті заходи на роботі. Українки полюбляють всілякі б’юті-штучки, а у повсякденному житті ти не побачиш нафарбовану ізраїльтянку. Максимум, що вони можуть зробити, – нанести сонцезахисний крем на обличчя.  

Ізраїльтянкам легко догодити

Взагалі я догоджую усім, хто приходить до мене на макіяж. Однак, коли працюю з українками, то помічаю, що вони більш стримані. Холодно скажуть: «Гарно, дякую!». Натомість ізраїльські жінки більш емоційні та прості. Вони можуть довго і щиро дякувати тобі, не приховують захоплення.

Виглядати гарно можна з мінімальними витратами

Я працюю з люксовими брендами косметики: Dior, Estee Lauder, Chanel, Gucci. Насправді, краса не вимагає жертв, як люблять говорити, але чого вона точно вимагає – то це фінансових вкладень. Попри це, серед бюджетної косметики також можна знайти гідну. Якщо немає багато коштів, можна зробити нічим не гірший макіяж. Головне – любити себе. Не обов’язково робити дуже яскравий макіяж. Достатньо, щоб обличчя було доглянутим. Купи консилер, замаскуй прищики, почервоніння, зроби рівний тон лиця і ти – красуня! Особливих хитростей немає, головне – знати, як і чим правильно приховати те, що не подобається.

Власний бренд пензлів для макіяжу

Я створила бренд кісточок для макіяжу під назвою Melano Brushes. Вони підходять для нанесення та розтушовки будь-яких текстур. Ручка кожного пензля зроблена з ебенового дерева. Волосяний пучок – ворс кози або білої лисиці. Такі пензлі не провокують алергію, не линяють. Можуть використовуватися як професіоналами візажистики, так і початківцями.  

Ти – еталон краси!

Часто ми буваємо вражені красою зіркових особистостей. Але бачимо їх на телебаченні чи у модних журналах. Насправді ж вони – такі прості дівчата, як і кожна з нас, а коли виходять в люди, їх перевтілюють. Не створюйте собі еталонів краси. Кожна з нас – особлива, ми повинні бути самі для себе еталоном.

Візажисти – колеги, а не конкуренти

Ізраїль – хоч і маленька країна, та візажистів й блогерів у сфері краси тут є вдосталь. У моєму лексиконі відсутнє слово «конкурент». Я не вважаю, що у нашій професії взагалі має бути якась конкуренція, бо це настільки творче заняття, що ми повинні надихати один одного, а не змагатися. Часто, коли у мене розписано все по хвилинах, я щиро раджу своїх колег. На кожного знайдеться свій клієнт. У кожного є своя публіка.

 


Тернополянці Олесі Крисюк – 20 років, 9 з яких вона присвятила боксу.

Сьогодні дівчина – восьмиразова чемпіонка України, переможниця низки українських та міжнародних турнірів, учасниця чемпіонатів Європи та світу. Влітку боксерка здобула «бронзу» на чемпіонаті Європи-2021 з боксу серед чоловіків та жінок до 22 років, а днями виборола «срібло» на всеукраїнському чемпіонаті у Запоріжжі.

Про жінок у боксі, ритуали перед боями та тренера, який став другим батьком, Олеся Крисюк розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Вперше на бокс пішла у день народження

Боксом я займаюся уже дев’ять років. Спочатку захоплювалася боротьбою, але через травму була змушена змінити вид спорту. У сусідньому будинку жив однокласник моєї сестри, який займався боксом. Щодня я бачила, як з спортивною сумкою він поспішає на тренування. Мій тато поцікавився, де хлопець тренується, а у мій день народження привів й мене туди – в боксерський клуб «Шкіряна рукавчика». Я побачила зсередини тренувальний процес і зрозуміла: це – моє. Пам’ятаю, що тоді я стала у дверях і сказала: «Буду тут жити».

«Ти – дівчинка…Будуть синці, рани»

Тато позитивно ставився до мого захоплення боксом. Завжди проводив на тренування та зустрічав ввечері. Мама спершу не знала, що я пішла у боксерський клуб. Коли дізналася, то була не дуже в захваті. Казала: «Ти – дівчинка… Будуть синці, рани». Так, бокс – дуже травматичний вид спорту. Синці, гематоми, розбитий ніс, губи…Але потім мама таки зрозуміла мене. Зараз я відчуваю з її боку шалену підтримку. Вона навіть передивляється мої бої, аналізує, дає поради. Можна сказати, що також поринула в бокс. Друзі спершу не вірили в серйозність моїх намірів, не думали, що я займатимуся боксом на професійному рівні. З дитинства я зажди мала більше друзів-хлопців, а не дівчат. Зараз вони вболівають за мене, їздять на змагання, хвилюються.

Невипадкова випадковість

Вперше я поїхала на змагання у 2015 році. Це був Чемпіонат України з боксу. Все відбулося якось спонтанно, але так, мабуть, мало бути. На той час у «Шкіряній рукавичці» я була єдиною-дівчиною боксеркою. У наш клуб тренер Олександр Дульнів привів на спаринг хлопців й одну дівчину. Мене поставили з нею на тренувальні поєдинки. У результаті вирішили, що я таки їду на Чемпіонат України з боксу. Передбачали, що можу «зачепитися» за призове місце. Тоді ніхто й не думав, що я стану першою. Але так і сталося. З цього часу розпочалася професійна кар’єра: збори, Європа, світ…

Тренування – тричі на день

У дитинстві я відвідувала багато секцій, постійно шукала себе, але ніде не затримувалася довше, аніж на місяць. Коли прийшла, на бокс, то зрозуміла, що це – моє життя. Відпочиваю лише в неділю. Тренуюся двічі, а то й тричі на день, якщо готуюся до змагань. Бокс відкрив для мене багато можливостей – я об’їздила всю Україну, світ, знайшла друзів на Батьківщині та за кордоном.

З роками страх зник

Коли була ще менш досвідченою, то на рингу відчувала страх, мандраж. Боялася, що удар буде неправильним, не так розвернуся чи рефері щось не сподобається. З роками цей страх зник. Я виходжу, бачу перед собою суперницю і все – йду до цілі. Я впевнена в собі, бо змаганням завжди передує підготовка високого рівня. Треба перемогти, щоб стати на сходинку вище.

Тренер – як другий батько

Уже 9 років моїм тренером є Руслан Фірман. Саме він навчив мене усього, що я зараз вмію. Ми разом ставимо цілі та спільно йдемо до них. Тренер для мене став другим батьком. Він дуже добрий. Дає поради не лише з приводу спорту, а й у повсякденному житті.

Бокс загартував характер

У школі я була м’якою. Якщо хтось образив – просто оберталася і йшла. Зараз я вмію постояти за себе. Бокс робить людину міцнішою, впевненою в собі. Це я знаю не з чуток. Бувало й таке, що перемогу отримувала на характері. Коли сил вже не залишається, ти просто йдеш до перемоги й навіть не припускаєш думку про поразку. У житті я поки не застосовувала навички, які здобула в боксі. Сподіваюся, що в майбутньому також не доведеться. Спорт є спортом, а на вулиці треба вирішувати конфлікти словами.

Підготовка до бою: молитва та дзвінок мамі

Перед кожним боєм у мене є свої ритуали. Спочатку я молюся, повністю довіряю себе у Божі руки, а потім бодай на кілька секунд телефоную до мами. Перед виходом ще отримую настанови тренера. Він підходить, обіймає й каже: «Доцю, давай! У тебе все вийде. Ти знаєш, що робити, а я підкажу».

Жінки у боксі більш агресивні, аніж чоловіки

Боксер повинен володіти такими якостями: сила, швидкість, спритність, витривалість, бажання працювати. Не всі приходять з цими рисами у спорт, але їх можна виховати. Зауважу, що жінки у боксі більш вибухові, емоційні та агресивні, аніж чоловіки.

Серед боксерів немає кумирів

Я не намагаюся сліпо наслідувати зірок боксу. Звісно, є спортсмени, які подобаються. Наприклад, імпонує тактика бою Олександра Усика, швидкість Василя Ломаченка. У них я можу запозичити собі певні прийоми, випробувати їх на тренуваннях.

 

Спілкувалася Катерина Шаблій


«Я залюбки ходив стежками дитинства» – так про процес написання своєї нової книги розповідає тернопільський письменник, журналіст, доцент кафедри журналістики ТНПУ ім. Гнатюка Олександр Вільчинський.

У п’ятницю, 24 вересня, він презентував роман «Інші двері» в креативному кластері Na Пошті. Нову книгу Олександр Вільчинський присвятив своїй мамі, яка відійшла у засвіти.

Автор розповідає, дія роману триває трохи більше доби, однак в цей час вдалося вмістити низку сімейних спогадів та родинних секретів.

– Жінка Марія починає втрачати пам'ять. До неї приїжджають син та племінник. Мимоволі у спогадах усі вони повертаються на багато років назад. Все це відбувається впродовж одного дня. Три сюжетні лінії, три різні погляди на одні й ті самі події. Сюжет то переплітається, то знову розходиться. Кожен із героїв хоче кудись повернутися. Може, це день такий, а, можливо, вік. Попри те, що у романі я виклав родинні історії, не хочу трактувати книгу як автобіографію. Це не так. Є своєрідне додумування того, що було б, якби… На певному етапі персонажі, яких ти придумав, оживають. І ти вже не можеш ними керувати, зазначив Олександр Вільчинський.

Автор почав писати «Інші двері» у шотландському замку під Единбургом кілька років тому. Їхав туди з детективним проєктом, але думки про хворобу матері спонукали розпочати роман про найріднішу людину.

– Це було не перше відрядження у письменницьку резиденцію, але особливе. Шотландія – загадкова й знакова для мене. Поїздка була спонтанною. Ідею підкинув мій товариш Микола Рябчук. Я написав проєкт, надіслав його і забув. За кілька місяців несподівано прийшло схвалення і ось у березні я вже був в Шотландії. У резиденції було створено дуже комфортні умови для творчості – ні телебачення, ні інтернету, ні радіо. Сідаєш і пишеш. У такому місці добре починати й завершувати книгу. Я почав роботу над детективом, але в цей момент якраз захворіла моя мама, почала втрачати пам’ять. Весь місяць у відрядження я думав про неї. Якось той проєкт, з яким я їхав у письменницьку резиденцію, відійшов на задній план, тоді я почав писати зовсім інший текст, пригадав письменник.

Після повернення з Шотландії Олександр Вільчинський на деякий час призупинив роботу над романом про маму, а повернувся до книги вже у 2019 році.

– Якось залюбки мені було ходити стежками дитинства, у ті часи, коли ще мама була здорова. Вже тоді, коли книга вийшла у світ, я зловив себе на думці, що міг би писати її ще два роки, бо дуже приємними були ці сімейні спогади. Я повертався в дитинство й знову проживав його, підкреслив Олександр Вільчинський.

Наразі автор працює над новою книгою. Каже, це буде детектив. Ще одна тематика, яка цікавить Олександра Вільчинського, – Львів у 80-х роках. Серед творчих планів письменника – й казка для онука.

– Найсокровенніше, про що я не дуже хотів розповідати, але таки скажу, це – казка, яку обіцяв онукові. Він підростає, а книжки поки немає, але до Миколая постараюся написати пригодницьку історію. Для дитини писати, мабуть, найважче. Він скаже правду: цікава історія чи ні. Тут дідусь повинен добре постаратися. Щоразу я ставлю перед собою все важчі завдання. Вони самі мене знаходять, тож мушу йти за цим покликом, підсумував Олександр Вільчинський.


За декілька днів 22-річна мотоциклістка з Підгайців Ольга Фатюк з’явилася у низці популярних українських та закордонних ЗМІ. 

Дівчина разом із англійцем Алеком Філліпсом побили національний і світовий рекорд в категорії «Швидкісна їзда з пасажиром». Пара розігналася до шаленої швидкості – 301,2 км/год на трасі Київ-Чернігів-Нові Яриловичі.

Про дорогу до рекорду й те, як «приручила» мотоцикл Ольга Фатюк розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Любов до байків – з дитинства

Мотоспортом я займаюся вже три роки. Тяга до цього виду транспорту з’явилася ще в дитинстві. Мій брат мав мотоцикл і я дуже любила їздити всюди разом з ним. Згодом байк довелося продати. Але навіть після цього, коли я бачила, як дорогою проїжджає мотоцикл, не могла відірвати захопленого погляду. Три роки тому я познайомилася з британським мотоциклістом Алеком Філліпсом. Відтоді моє захоплення швидкісною їздою переросло у щось більше.

На мотоциклі – вільна пташка

Я люблю й автомобілі, але їздити в них більш безпечно. Цього не скажеш про мотоцикли. Ти відчуваєш шалений опір вітру. Їдеш, не думаючи ні про що. Ризикуєш, але почуваєшся вільною пташкою. У момент їзди усі буденні проблеми відходять на задній план. Я кайфую від цього відчуття свободи. А довга дорога це – нагода подумати про життя.

«Навіщо тобі це?»

Більшість моїх рідних та друзів не схвалюють захоплення швидкісною їздою. Кажуть: «Для чого тобі це все?». Мама і тато дуже хвилюються, коли я кудись від’їжджаю на мотоциклі. Сестра також, але, попри це, вона часто їде зі мною на змагання, щоб підтримати. Звісно, є кілька друзів, які позитивно ставляться до мого захоплення, і я їм дуже за це вдячна. Людині завжди потрібен хтось, хто буде вірити у її сили.

Мотоспорт не має статі

Існує стереотип, що мотоцикли – виключно чоловіча справа. Так, жінок у нашій компанії справді є небагато, але я вважаю, що потрібно займатися тим, до чого лежить душа. Навіщо ділити мотоспорт на статі? Дівчата можуть не менш впевнено тримати швидкість та маневрувати, але, звісно, треба бути обережними.

Байкер і мотоцикліст – не синоніми

Колись мене питали, чи дружила б я з байкерами. Тоді я відповіла, що ні, бо уявляла їх брутальними людьми у важкому шкіряному одязі та з довжелезною бородою. Насправді це не так. Зараз у мене є багато друзів-байкерів, яких люблю і поважаю. Для себе я повністю спростувала той міф, що байкери некультурні на невиховані люди. На відміну від мотоциклістів вони є більшими фанатами своєї справи. Відчувається це байкерський дух свободи та нестримності. Байкери 24/7 перебувають із своїм «залізним конем». Натомість я вважаю себе радше мотоциклісткою, бо їжджу лише тоді, коли є бажання та натхнення. Роблю це для душі, щоб побути наодинці з собою і дорогою.

Основна вимога – сила в руках

Для мотоциклістів дуже важливо бути здоровими й витривалими. А найголовніше – мати силу в руках, бо інакше ти не зможеш втримати байк та маневрувати. Якщо немає сили – сідати за кермо не варто. Цьогоріч у мене з’явився власний мотоцикл – Kawasaki Ninja 250. Початківцям не потрібно купляти надто швидкий байк, а поступово переходити від малого до більшого. Люди часто роблять помилку, купляючи дуже швидкісний мотоцикл, до якого ще варто дорости. Коли ти недосвідчений, кермуючи таким, можеш втрапити у халепу.

Взимку захоплення – на перерві

Сезон «покатушок» розпочинається весною, а звершується восени. Взимку мотоциклами ми не їздимо. Щодо погодних умов, то найкраще кататися тоді, коли немає дощу. Я особливо люблю їздити під вечір. Тоді байк не так нагрівається. Звісно, є й такі фанати, які мчать навіть, коли дощ лиє на голову.

Треба їхати з розумом

У мотоспорті є важливе правило: треба їхати з розумом, щоб не нашкодити собі та людям. Безпека для нас – понад усе. Категорично заборонено відпускати руки. Також не можна повертати голову, щоб подивитися назад чи вперед, бо вітер може тебе зловити, а дати відсіч такому сильному опору неможливо. У якому положенні стартуєш, такого потрібно дотримуватися до кінця заїзду.

Страх є завжди

Не можу сказати, що я безстрашна, але відчуття свободи перекриває страх. Під час тестових завдань, коли їдемо на шаленій швидкості, звісно є певні побоювання. Одного разу на ходу я зрозуміла, що шолом погано пристебнутий, його ловить вітер, а я не можу втримати голову. Якось вдалося подати знак Алеку, аби він зупинився. Страх був таким сильним, що після тренування я розплакалася. Під час того заїзду усе життя – в одній секунді.

Про рекорд

До цієї мети ми йшли три роки. Регулярно тренувалися весною та восени, аби щоразу досягати більшої швидкості. У 2018 році ми вже встановлювали світовий рекорд, який було підтверджено Національним реєстром рекордів. Тоді разом з Алеком розігналися до швидкості 293, 5 км/год між селами Дзвиняч та Бедриківці колишнього Заліщицького району. Якщо чесно, на той час я не до кінця розуміла, чим займаюся. Справжні ризики усвідомила згодом. Мотоспорт – не лише ейфорія, а й важка робота та відповідальність. Цього разу ми побили свій попередній рекорд, розігналися до швидкості 301,2 км/год. Були нюанси з перекриттям дороги у Чернігові, бо ніхто не хотів брати на себе відповідальність, але, на щастя, все вийшло. Попереду – багато ще більш грандіозних планів, але нехай поки вони будуть за кулісами.

Спілкувалася Катерина Шаблій


Завтра, 23 вересня, Тернопільщина переходить у «жовту» карантинну зону.

Зміни торкнуться й освітніх закладів. Ті установи, у яких вакциновано понад 80 % педагогічних працівників – продовжать роботу офлайн, інші переходять на дистанційне навчання.

Про це під час брифінгу розповіла начальниця управління освіти та науки Тернопільської ОДА Ольга Хома.

Вона повідомила, що повноцінно функціонувати на Тернопільщині від завтра буде 53 % закладів освіти.

– Станом на вчора у 686-ти освітніх установах від коронавірусу вакциновано  більше 80 % працівників, а саме – 28 665 осіб. Це досить великий показник. Є сім громад, в яких працюватимуть усі заклади освіти: Більче-Золотецька, Васильковецька, Великобірківська, Купчинецька, Підгаєцька, Теребовлянська та Тернопільська. Є низка громад, в яких поки не працюватимуть один-два заклади, але, думаю, згодом вони відкриються, оскільки працівники планують вакцинуватися, розповіла Ольга Хома.

Попри це, начальниця управління освіти та науки Тернопільської ОДА зазначила, що є й такі громади, в яких у період «жовтої» зони не функціонуватиме жоден освітній заклад. Це пов’язано із низьким рівнем вакцинованих. Йдеться про такі ОТГ: Почаївська, Озерянська, Великодедеркальська, Золотопотіцька та Кременецька.  

Фото: з відкритих джерел 


У Тернополі вже другий день фестивалять віртуози гончарства з різних куточків України та світу.

Сьогодні тут проводять майстер-класи, розповідають цікаві факти про життя українців за княжих часів, монтують вогняну скульптуру.

На другий день фестивалю «Не святі горшки ліплять» завітала й «Сорока».

Алла Івашків на фестиваль приїхала з Червонограда Львівської області. Каже, разом з чоловіком гончарством займаються майже 30 років.

– Чоловік ліпить, а я займаюся художнім оздобленням. Це в нас такий сімейний підряд. З зорями приїжджаємо у майстерню й з зорями повертаємося додому. Виготовляємо багато ужиткових речей – вази, горнята, турки, салатниці, тарілки. Займаємося переважно чорнодимленою керамікою. Також пробуємо відродити сокальську кераміку, глазуровану. Вона зникла у ХХ столітті, – розповідає Алла Івашків. – На фестивалі ми вже вп’яте. Чекаємо позитивних емоцій, обміну досвідом. Дуже приємно знову побачити у Тернополі покупців, які приходили до нас у попередні роки. Повертаються, бо наші вироби їм до вподоби.

А Тамара Швець на фестиваль приїхала з міста Умань. Гончарством вона займається сім років.

– Я вдруге на такому дійстві. Перший раз приїжджала як гість, цьогоріч – як учасниця. Гончарство у мене закладено на генетичному рівні. Мені завжди подобалися глиняні вироби, усюди їздила по виставках та ярмарках й збирала колекцію. Сім років тому мені дали в руки глину і навчили робити свищика. З того часу глину з рук не випускаю. Вона мене затягнула. Я щаслива, що пішла цим шляхом, – поділилася Тамара Швець.

 Детальніше – у фоторепортажі «Сороки».


З нагоди Дня Державного Прапора у Тернополі сьогодні організували низку патріотичних заходів.

Так, на сходах біля фонтану «Сльози Гронського», що поблизу набережної Тернопільського ставу, о 12-ій годині провели флешмоб під назвою «Мій синьо-жовтий оберіг». Діти та молодь разом із представниками влади розгорнули великий стяг. Також виступили учасники хореографічного центру «Ларівель».

Мета флешмобу – показати, що Тернопіль – патріотичне місто, в якому цінують й поважають національні символи. Також організатори зазначили, що дійство покликане вшанувати пам'ять захисників України.


Учора, 18 серпня, депутати Тернопільської обласної ради зібралися на четвертому пленарному засіданні.
 
Обранці плідно попрацювали – ухвалили низку господарських питань та чимало звернень до центральної влади.
 
Депутати підтримали адресовану обласній раді петицію «Поверніть газові мережі». Йдеться про ініціювання передачі газорозподільних мереж, які розташовані в межах Тернопільської області, з державної власності до спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст Тернопільщини. Для вирішення цього питання депутати утворили комісію.
 
– Передача газорозподільних мереж у комунальну власність стане запобіжником необґрунтованого підняття тарифів на розподіл природнього газу. Дозволить громаді контролювати монополіста, в користування якого передані газорозподільні мережі. Також дозволить збільшити надходження до місцевого бюджету, а відтак забезпечити, зокрема, додаткові механізми захисту малозабезпечених верств населення (сиріт, пенсіонерів, інвалідів та інших громадян),  йдеться у тексті петиції.
 
Під час сесії обранці ухвалили звернення до центральних органів влади щодо насильного переселення українського населення з території сучасної Польщі. У тексті звернення йдеться про необхідність ухвалення закону з наданням об’єктивної політичної і правової оцінки насильного переселення у 1944–1951 роках українського населення з території сучасної Польщі як депортації за національною ознакою, а також надання постраждалим статусу депортованих осіб.
 
Ще одне звернення депутатів облради до центральних органів влади стосувалося підтримки проекту Постанови Верховної Ради України «Про відзначення 80-річчя створення Української Повстанської Армії».
 
За пропозицією голови Тернопільської обласної ради Михайла Головка обранці проголосили 2022 рік в Тернопільській області Роком Ярослава Стецька.
 
Також депутати звернулися до Президента України щодо присвоєння звання Героя України із врученням ордена Держави Євгену Коновальцю (посмертно).
 
Під час засідання сесії депутати підтримали й рішення щодо преміювання учнів і студентів закладів освіти Тернопільської області, які набрали 199 та 200 балів на ЗНО.
 
Також депутатський корпус підтримав проект рішення «Про надання  комунальному некомерційному підприємству «Тернопільський обласний клінічний онкологічний диспансер» Тернопільської обласної ради дозволу на отримання кредиту з метою придбання медичного лінійного прискорювача».

Цими вихідними, 7-8 серпня, на Монастирищині відбувся ХХІІ Міжнародний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини».

В урочище «Бичова» з’їхалися понад двадцять тисяч гостей з різних куточків України та зарубіжжя. Їхні лемківські костюми вразили своєю різноманітністю, естетичним смаком та кольорами.

Про свої традиційні вбрання учасники «Дзвонів Лемківщини» розповіли «Сороці».

Цей костюм моя дружина побачила в музеї й відтворила мені такий же. Лемківський традиційний одяг може різнитися між собою навіть в сусідніх селах. Є сорочки, які застібають спереду, є й такі, що на спині. Для лемків характерний не геометричний візерунок, а рослинний. Квіткові лемківські орнаменти – це в більшості вишивка не хрестиком, а гладдю, – зазначив голова Житомирської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Ярослав Теплий.

Учасниця хору «Яворина» Монастириського палацу культури розповіла, що їй костюм передався у спадок від матері.

– Моя мати також співала у хорі понад двадцять років. Після її смерті я успадкувала цей костюм. Він складається із блузки, горсету, спідниці-плесіровки або, як її ще називають, говфровки, є також фартушек. Із прикрас можуть бути коралі, дукати, згарди. У мене на шиї – лемківська кривулька. Наші матері та бабусі мали багато різноманітних вишитих блузок, але, на жаль, вони не збереглися до цього часу. Виселення було дуже важким, ніхто тоді не думав про одяг, їхали у тому, що мали – голі-босі. Лемківські костюми – завжди яскраві, багаті на веселі візерунки. Такими були й самі лемки, – поділилася пані Віра.  

Вихованці танцювальної студії Тандем, що у Бережанах, також здивували оригінальним образом – костюмами ляльки-мотанки.

–  Цей костюм складається з плахти, спідниці, фартуха, хустки, а ще невід’ємним елементом є головний убір – чільце. Не можна сказати, що це вбрання є чисто лемківським, тут присутні й гуцульські мотиви. Якщо для лемків характерні рослинні орнаменти, то для гуцулів – геометричні. Так, геометрія та квіти поєдналися у цьому вбранні, підкреслила керівник студії «Тандем» Христина Хиляк.

Про ще один лемківський костюм «Сороці» розповіла пані Майя зі Львова.

– Візерунки на моєму костюмі – більш стримані. Це особливість одягу заміжніх жінок. Незаміжні дівчата одягаються в убори з яскравими рослинними орнаментами.  Мій костюм складається із спідниці, фартуха, блузки, камізельки. На голові – вінок, може бути й стрічка, розповіла пані Майя.  


Сторінка 1 із 216

СОЦІУМ

28.10.2021 soroka
«Морози йдуть, про що ви взагалі думаєте?»: нардеп Богданець обурився повільному будівництву приймального відділення в обллікарні (відео)
Два працівники, без даху, вікон та фасаду! Такий стан будівництва нового приймального відділення Тернопільської університетської…

Подорож вихідного дня

15.10.2021 soroka
Монастирок на Тернопільщині притягує і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих
Монастирок – маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону.…

Місто в кадрі

4fe637b26b790de6358827b961c23147_XL.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.