Катерина Шаблій

Катерина Шаблій

Для справжнього кохання не стануть перешкодою ні воєнні дії, ні довга розлука.

Військовий з Тернополя Сергій Спільніченко на кілька днів приїхав із пекла війни, щоб одружитися із своєю коханою Наталею Волянюк.

Пара зустрічалася десять років. Сергій та Наталя планували зіграти весілля наступного року, та вирішили не чекати, а одружитися зараз, бо війна різко змінила усі життєві пріоритети.

– Ми познайомилися з Сергієм у 2012 році. Сиділи один навпроти одного у компанії спільних друзів. Його обличчя мені здалося дуже знайомим, але ми все ніяк не могли пригадати, де бачилися. Через місяць зрозуміли, що я брала в Сергія інтерв’ю, коли працювала журналісткою, розповіла «Сороці» Наталя Волянюк.

Познайомилися 10 років тому

Дівчина каже, їхня з коханим історія розпочалася з дружби. Сергій сподобався їй своєю мужністю, силою, прямолінійністю та дещо запальним характером.

– На початку нашого спілкування у мене не було планів зустрічатися, але, як  згодом виявилося, у Сергія плани на мене вже тоді були. У травні ми почали дружити, а в липні зрозуміли, що по вуха закохалися, тож нашій дружбі прийшов кінець. Ось вже десять років ми разом, зазначила Наталя.

Чоловік каже, в Наталю закохався одразу.

– З мого боку це було кохання з першого погляду. Звісно, що одразу я в цьому не зізнався, але потихеньку добивався свого, підкреслив Сергій. 

Дівчина працює у Тернопільському академічному обласному театрі актора і ляльки.

– Робота з дітьми додає натхнення. Коли ти бачиш щасливі дитячі очі, то віриш у світле майбутнє України. Хочеш щось робити заради того, щоб ці діти усміхалися і жили у вільній державі, поділилася Наталя Волянюк.

«Сергій всією душею любить Україну і готовий її захищати»

Сергій до початку повномасштабної війни працював торговим представником, та в перші дні вторгнення росії в Україну вирішив, що піде захищати країну.

– Він у мене такий воїн-воїн, ніколи не залишався осторонь важливих подій для країни. Коли почався Майдан, одразу після побиття студентів Сергій зібрав рюкзак, сів в автобус й відправився до столиці. Вранці 24 лютого, почувши цю страшну новину, я вже знала, що він піде у військкомат. Не могло бути по-іншому. Він у мене такий ще з дитинства! Всією душею любить Україну і готовий її захищати, – поділилася Наталя.

Щоб відволікти себе від поганих думок, дівчина пішла волонтерити.

– Як кожна жінка я почала хвилюватися. Пам’ятаю, як було страшно, коли Сергій поїхав на Майдан, але розумію, що зараз все в рази небезпечніше. Щоб не сидіти вдома і не думати про погане, вирішила зайнятися волонтерством. Це рятувало. Сергій на своєму фронті, я – на своєму, каже Наталя.

У квітні Сергій з побратимами відправилися на Харківщину, а згодом поїхали боронити від окупантів Донеччину.

«Я захотіла стати дружиною Сергія, а не просто бути його дівчиною»

Пропозицію руки та серця Сергій зробив два роки тому під час відпочинку на Дністрі. Зіграти весілля пара планувала у 2023 році.

– У цей важкий час я не хотіла бути просто дівчиною чи нареченою Сергія. Чомусь, це стало для мене дуже важливим. Кажу, давай, може, тебе відпустять на кілька днів і ми одружимося зараз. Так і сталося. Коханий приїхав із гарячої точки на кілька днів, тож ми стали на весільний рушник, – розповіла Наталя.

Сергій зізнається, коли почув, що його на декілька днів відпустять додому, радості не було меж.

– Я не міг повірити в те, що мене відпустили і скоро я побачу рідних Хвилювався, щоб при першій зустрічі не розплакатися. План провалився – при зустрічі з Наталкою ми довго стояли, міцно обійнявшись, і без сліз не обійшлося. Рішення стати сім’єю було прийняте давно. Тому я вирішив, що ніякі орки не зможуть завадити нашим планам, – підкреслив чоловік.

Одружилася пара на Єлисейських полях у Тернополі в колі найрідніших людей Це місце для них є символічним. Сергій та Наталя тут часто відпочивали у мирні часи. Уже після перемоги закохані повінчаються та відсвяткують весілля.

Мріють про донечку

Сергій Спільніченко і Наталя Волянюк переконані, що вже скоро Україна переможе рашистів. Пара мріє про життя у вільній країні та донечку, яка нещодавно навіть наснилася Наталі.

– Матері та дружини, які чекають своїх синів та чоловіків з війни, мають надзвичайну силу. Це – Жінки з великої букви. Я з власного досвіду знаю, як вони тримаються. Ми з моєю подругою, чоловік якої служить з Сергієм, зібрали кошти та вдвох завезли автвіку на передову. Були люди, які називали нас божевільними. Мовляв, воїни відправляють своїх дітей та дружин за кордон, а ви їдете на війну. Тоді мене питали, чи не страшно. Що справді страшно, то це більше не побачити близьку людину! поділилася тернополянка.


До Києва прямують 11 пасажирських автобусів, завантажені гуманітарною допомогою. Це подарунок для української столиці від Риги.

Про це повідомив на своїй сторінці у Facebook мер Києва Віталій Кличко.

«11 пасажирських автобусів, які  передала Києву влада Риги, вже перетнули кордон і прямують Україною до столиці. Автобуси завантажені майже 80 тоннами гуманітарної допомоги», - зазначив Кличко. 

Мер Києва висловив вдячність латвійським партнерам за підтримку.

«Дякую латвійським друзям і готуємось зустрічати в Києві таку важливу допомогу від партнерів!» - наголосив він.

Раніше повідомлялося, що німецькі партнери на прохання Кличка передали Києву 12 реанімобілів та 8 пожежно-рятувальних автомобілів.


У Хорватії (місто Пореч) підходить до завершення молодіжний чемпіонат Європи з боксу серед чоловіків та жінок (спортсмени до 22-х років).
 
Низку нагород вже завоювали представники збірної України. Серед них – вихованка Тернопільської обласної школи вищої спортивної майстерності Олеся Крисюк. Дівчина виборола «бронзу». У півфінальному поєдинку вона поступилася дворазовій чемпіонці Європи з Польщі Мартині Янцилевич.
 
Тренер боксерки Руслан Фірман каже, через війну Олесі Крисюк було дуже важко потрапити до Хорватії.
 
– Через те, що Україна вже майже місяць бореться проти російських окупантів, ми не готувалися до чемпіонату. Але в останній момент з’явилася  можливість таки відправити Олесю. Моя вихованка поїхала спершу в Польщу, а вже звідти, з Кракова, з іншими боксерами відправилася до Хорватії. Дорога була дуже нелегкою. Зважаючи на те, що до чемпіонату ми не готувалися, бо все було, як з корабля на бал, я задоволений результатом, – поділився Руслан Фірман.  
 
На жаль, ще одна тернопільська боксерка Каріна Вовк, яка у січні цього року виборола путівку на Чемпіонаті Європи з боксу, не змогла поїхати у Хорватію через хворобу.
 
– Мені дуже прикро, що Каріна не змога поїхати. За кілька днів до чемпіонату вона захворіла на вітрянку, – додав Руслан Фірман.  
 
До слова, російських та білоруських боксерів позбавили можливості брати участь у чемпіонаті.
 
 
 

Щотижня акції на підтримку України збирають у Сполучених Штатах Америки все більше людей.

Американці, українці, представники інших національностей збирають гуманітарну допомогу, кошти, а також закликають владу закрити небо над Україною.

Про це «Сороці» розповіла тернополянка Юлія Сітовська, яка вже 23 роки живе у Чикаго.

– Акції на підтримку України в США відбуваються щотижня. У неділю це завжди масштабні протести, в суботу – трішки менші, оскільки у багатьох робочий день. Участь в акціях бере щоразу все більше і більше людей. Представники різних національностей виходять на головні площі, щоб показати, що вони разом з Україною. Тримають у руках плакати: «Америка підтримує Україну», «Закрийте небо над Україною», «Путін – убивця», – розповіла Юлія Сітовська.

Американці не шкодують грошей, аби допомогти Україні. Бідніші дають по 5-10 доларів, багатші – 50-100 доларів, а компанії – тисячі й навіть мільйони доларів, зазначає тернополянка.

– Великі суми жертвують грузини, які проживають в США. Вони кажуть, що в цей час пригадують страшні події серпня 2008 року, коли росія напала на Грузію, розповіла Юлія Сітовська.

Щодня американці сортують сотні тонн гуманітарного вантажу для України, додає дівчина. Передають усе: від дитячих памперсів до хірургічних засобів.

У перші дні війни американці також були наляканими, не знали, як діяти, однак зараз зорганізувалися, щоб стати надійною підтримкою для українців, наголосила Юлія Сітовська.

 – Багато американців самі пишуть конгресменам, щоб закрили небо над Україною, але це питання, на жаль, не розглядають. Бензин у нас зараз дуже подорожчав. За повний бак доведеться переплатити 30-40 доларів, однак ми не вважаємо це проблемою і не скаржимося, бо українці зараз платять своїм життям, підкреслила Юлія Сітовська.

Тернополянка також розповіла, що в США дуже популярною стала українська символіка.

– На вулицях Чикаго люди ходять у вишиванках, носять синьо-жовті стрічки. Приємно здивувало, що американці масово куплять українські пропори і вивішують на будинках. У магазинах синьо-жовтих стягів вже обмаль, тому люди купляють синю та жовту тканину і шиють їх самостійно. Усі американці об’єдналися у прагненні допомогти Україні, – підсумувала Юлія Сітовська.


Спритний, безстрашний та добродушний – так свою незвичну домашню тварину описує тернополянка Анна Бус. Жінка вже 4,5 роки виховує тхора Фреда.

Ще з дитинства пані Анна любить доглядати за тваринами. Якщо собаками, кішками, морськими свинками чи кроликами нікого не здивуєш, то домашні кури, гігантські равлики, стриж чи тхір – доволі незвичні мешканці квартири, але не для нашої співрозмовниці.

Як доглядати за тхором в домашніх умовах, чим він харчується та як взаємодіє з іншими тваринами – Анна Бус розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Хотіли єнота

Ми з чоловіком довго думали, яку тваринку завести, зупинилися на єноті. Якось я їхала з таксистом і розповіла йому про цю ідею. Виявилося, що він – власник єнота. Чоловік каже: «Бачите який у мене дешевий телефон? Це не тому, що я бідний, а через те, що єнот втопив усе, що було в хаті». Я прийшла додому і кажу до чоловіка: єнот відміняється.

З часом ми вирішили, що хочемо завести тхора. Знайшли Фредді аж у київському притулку. Він був хворим. Жінка, яка нам його передавала, сказала, що всіх здорових вже розібрали, а цей знадобиться хіба на досліди. Я уявила, як в цю маленьку беззахисну тваринку штрикають голки, тому без вагань вирішила забрати Фредді. У нього був  підвивих ніжки, який не лікується, обгризене вухо, а потім ще й впав з ліжка і зламав зуб. Вдома ми поставили його на ноги – лікували, відгодовували і привчали до життя в квартирі. Я упродовж року робила тхорику масажі, поки він спав, аби ніжка хоч трохи функціонувала. Тепер Фред – повноцінний член нашої сім’ї. Рідні та друзі його обожнюють.

Макарони та морозиво – заборонена їжа

Тхорики харчуються сухим кормом та натуральною їжею. Ми годуємо Фредді переважно усім натуральним. Щодня він їсть м'ясо – індик, курка, шлуночки, серця, печінка. Я роблю фарш і готую його разом з подрібненими вівсяними пластівцями. Любить Фред і в’ялене м'ясо, яке ми купляємо у зоомагазинах. Їсть хурму та виноград, але категорично відмовляється від яблук. Коли був малий, любив макарони, та згодом ми дізналися, що тхорикам не можна їх їсти, так само як і морозиво, яке Фредді обожнював. Влітку він їсть два-три рази в день, взимку більше – до п’яти. Якщо якась їжа йому не підходить, я одразу це помічаю, бо Фред стає млявим, має нездоровий вигляд та й живіт болить. Але частіше він просто не їсть того, що йому б могло зашкодити. 

Про догляд

Доглядати за тхором не дуже важко. Чешемо його рідко, хіба у період линяння. Ми називаємо цей час «кризовим» для сім’ї, бо повсюди повно шерсті, прибирати треба кілька разів в день. У цей період важливо, щоб він добре харчувався, ми даємо Фредді перепелині яйця. Чистити зуби та купатися наш тхорик не любить, але доводиться його вмовляти. Коли хоче гуляти – підходить до дверей і кличе нас.

Ближче до літа Фред буде прокидатися на світанку – о 5-6-й годині ранку. Сам гратися не вміє, тому, звісно, будить і мене. Десь через дві години він знову лягає спати і прокидається о 10-ій. Взимку в сплячку не впадає, але багато їсть та спить. Фред має багато сховищ, в яких любить поспати, – під диваном, в корзині з брудним одягом. Одного разу він навіть викинув з кришталевої вази усі горіхи і зробив там собі гніздо.

На фото: Фред 

«Фред – хлопець з характером»

Коли Фредді тільки потрапив до нас, він був злюкою. Укуси тхорів досить небезпечні, тому на початках я намагалася підходити до нього близько, одягнувши грубі шерстяні шкарпетки на руки. Якось ми залишили його вдома самого на весь день, він дуже засумував і після цього став спокійним та доброзичливим. Тепер ми можемо Фреда залишити самого максимум на день, бо він не любить самотності. Плаче так, що аж щоки мокрі.

Наш тхір – хлопець з характером. Він наполегливий, безстрашний, добродушний, сприймає світ позитивно як і ми, його господарі. Фредді любить людей, вважає їх друзями. Він поводиться зі мною та з іншими людьми по-різному. З чоловіком, наприклад, заграє, намагається бути смішним, краде його тапочки. Мене, мабуть, вважає людиною, на яку можна покладатися, адже я з ним 24/7. Навіть коли працюю, Фредді любить сидіти на руках.

На фото: стриж, якого прихистила Анна Бус 

На фото: ще одна домашня тваринка Анни Бус – африканські равлики 

Задирався до пітбуля

Фредді дуже відважний, він нічого не боїться і дуже терплячий до болю. Якось під час прогулянки він загравав до пітбуля. Собака, звісно, сприйняла його за мишу. Ми з господарями пітбуля ще довго сміялися з цієї ситуації. Взагалі з іншими тваринами Фред не взаємодіє, він байдуже ставиться до них, наче не помічає. У нас на дачі є коти, то вони дратують Фредді. Якось він, кульгаючи, з такою швидкістю за ними біг. Але ми намагаємося не допускати конфлікту між ними, бо тхори – хижаки. Колись в Англії мисливці навіть брали їх на полювання за зайцями.

Подаруєш час – отримаєш результат

Якщо хтось хоче завести тхора, то я раджу добре подумати, адже ця тварина потребує не менше часу, аніж дитина. Поки тхорик маленький, його треба кожні три години годувати, привчати до горщика, виховувати. Думаю, велику роль відіграло те, що ми завжди були поруч з Фредом, він увібрав в себе наш характер. Кожна домашня тварина наслідує те, що ми їй показуємо. Хоч Фредді залюблений і не знає слова «почекай», але любов і терпіння до цієї тварини дали хороший результат – він став домашнім та дружелюбним.

На фото: іграшки Фреда 

 


Одягу у стріт-панк стилі для покоління Z і усіх, хто почувається вільним.

Так про свою колекцію New generation каже 20-річна дизайнерка зі Збаража Вероніка Довгаль. Днями дівчина посіла друге місце у польському конкурсі Zostań projektantem w Croppie від популярного світового бренду.

Вероніка розповіла «Сороці», як інтерпретувала потреби та очікування покоління Z в одязі. 

– Зараз я навчаюся на третьому курсі Львівської національної академії мистецтв (дизайн одягу та взуття), але ще з дитинства захоплювалася створенням образів. Спершу шила одяг для ляльок, а потім перенесла це захоплення у доросле життя, – каже Вероніка Довгаль. – Минулого року я вже брала участь у схожому конкурсі і перемогла. Тоді я отримала нагоду три місяці постажуватися в компанії Reserved в Гданську. Коли у мережі побачила інформацію про конкурс від бренду Cropp, вирішила знову спробувати себе.  

За умовами Zostań projektantem w Croppie, учасники повинні були створити колекцію з понад 4 образів для покоління Z.

– Конкурс проходив у два етапи. На першому потрібно спроектувати і надіслати колекцію. Другий етап – відбірковий. Серед усіх учасників обирали 6 найкращих і тоді організовували онлайн-співбесіду. Зі мною на зв'язок виходив головний дизайнер, директор і кадровик торгової марки Cropp. Відтак, мені вдалося увійти до трійки фіналістів, розповідає Вероніка Довгаль.

Під час створення колекції New generation дівчина надихалася субкультурами минулого.

– Колекцію я створювала на осінь-зиму, тому, думаю, цього чи наступного року вже можна буде побачити її в магазинах. Задум народився значно раніше, а втілювала я його 5 днів на графічному планшеті. New generation – це міні-колекція. Нею я хотіла задовольнити потреби покоління Z в одязі, тому звернулася за натхненням до стилю стріт-панку, рокерів та байкерів. У колекції кілька комплектів, до яких входять штани різних фасонів (палаццо, карго), топи, водолазки, блискучий червоний тренч, зазначає Вероніка.

Щодо кольорів, то дизайнерка використала як дещо зухвалі, так і спокійні.

– Основними кольорами є синій, червоний (акцент), також використала нейтральні – тілесний, коричневий. Стріт-панк завжди виражався яскравими кольорами, але моя колекція – це все-таки одяг прет-а-порте. Він орієнтований на мас-маркет – великі партії у стандартних розмірах. Саме тому я намагалася наблизити колекцію до повсякденного життя, – пояснює Вероніка Довгаль.  

Одяг з колекції збаражчанки буде актуальним не лише для покоління Z, а й для старших осіб, які почуваються молодими та вільними.

Вероніка каже, планів на майбутнє є багато, однак говорити про них заздалегідь дівчина не любить.

– Усі дизайнери мріють стати знаним кутюр'є, але дається це далеко не кожному, підсумовує Вероніка Довгаль.  

На фото: Вероніка Довгаль 

 


Бажання допомагати людям змусило тернополянку Світлану Фаленду змінити професію дизайнера. Уже майже два роки дівчина працює в соціальній сфері Ірландії – благодійній організації Dublin Simon Community.

За тисячі кілометрів від рідного дому тернополянка допомагає безпритульним й людям, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Про високий рівень соціальної підтримки в Ірландії, робочий день соцпрацівника, вдячних та агресивних клієнтів Світлана Фаленда розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

У волонтерстві – 10 років

У Тернополі я багато років працювала дизайнером, але, попри це, займалася волонтерством ще з 2012 року. Разом з однодумцями ми організовували різні соціальні проекти для молоді, збирали гроші, речі першої необхідності, подарунки для людей, які потребували допомоги. Один мій приятель знайшов програму стажування у Dublin Simon Community й порадив мені подати заявку. Я надіслала резюме, пройшла відбір і таки поїхала в Ірландію. Спочатку довго вагалася, адже все-таки організація у Дубліні займалася переважно безпритульними, а це для мене було щось нове, однак я таки вирішила спробувати. Тут, в Ірландії, люди, які перебувають в складних життєвих умовах, поділяються на багато різних груп з особливим підходом до кожного. Наприклад, якщо мова йде про безпритульних, то ті люди, які втратили житло через те, що орендар підвищив платню, і ті, хто опинився на вулиці через наркотичну чи алкогольну залежність, – це різні речі.

Світлана Фаленда на фестивалі Hope Fest у Дубліні, який організовують, щоб допомогти людям у складних життєвих обставинах 

Переїзд дався нелегко

У Dublin Simon Community я почала стажуватися в березні 2020 року. Це було вдвічі складніше, адже, окрім переїзду, наклалася ще й пандемія. Я прилетіла в Ірландію і буквально за кілька днів країну закрили на локдаун, призупинили роботу усі аеропорти. Це була дуже стресова ситуація для мене. Переїзд в іншу країну – це завжди складно, а тут ще й загроза маловивченої на той час інфекції. На початку я три з половиною місяці працювала в сфері Нigh support для людей, яким був потрібен високий рівень підтримки, фізичної та психологічної реаблітації. Після цього я перейшла працювати в будинок для безпритульних Еmergency services. Сюди потрапляли люди, які не мають житла і є самотніми.

Саме безпритульні люди, на жаль, є такою категорією людей, яка не завжди дотримується гігієни. Їм було важко пояснити, що треба регулярно мити руки, дотримуватися соціальної дистанції. Наприклад, люди, в яких алкозалежність, навпаки хочуть ближче до тебе підходити, а інколи навіть обійматися. Саме тому працювати в таких умовах у час пандемії ризиковано. З серпня минулого року я займаюся організацією заходів зі збору благодійних коштів у фандрейзинговому відділі Community and events.

Кожен клієнт має окрему кімнату

Раніше в притулках Ірландії в одній кімнаті жили декілька людей, але через пандемію ці правила змінили. Тепер кожен має свою окрему кімнату. Це значно покращило якість соціальної роботи. Безпритульні люди часто перебувають у стресі через життєві труднощі. Якщо у кімнаті поселяють двох осіб, то вони можуть часто конфліктувати, бути небезпечними один для одного. Відтак, з нововведеннями знизилася кількість скандалів та бійок у соціальних будинках. Мені б дуже хотілося, щоб так розвивалася соціальна сфера й в Україні. Думаю, в нашій державі потрібно спростити умови, за якими людей поселяють у соціальні будинки, бо через бюрократію цей процес в Україні нелегкий й вимагає багато часу.

Складають план персонального розвитку

У притулку для безпритульних обов’язковими є двоє працівників – support worker та project worker. Перший є працівником початкового рівня. Support worker відповідає на щоденні запитання, записує людину до лікаря, викликає їй таксі, супроводжує, видає їжу, допомагає попрати одяг. І, звісно, багато адміністративної роботи – контроль безпеки, перевірка пожежної сигналізації тощо. Рroject worker – працівник вищого рівня. Він допомагає клієнтам спланувати життя, пройти програми реабілітації від залежностей, складає поетапний план персонального розвитку. Рroject worker також може пропонувати знайти роботу, покращити резюме чи піти навчатися в коледж за різними стипендійними програмами. Він підходить до допомоги клієнту більш комплексно.

Світлана Фаленда з волонтерами Soup Run Dublin, які пригощають їжею бездомних  

Робота – вдень і вночі

Робочий день соціального працівника в Ірландії – це не рутинна офісна робота. Є дві зміни – нічна та денна різної тривалості. У зв’язку з коронавірусом графік змінили, щоб багато працівників не пересікалися щодня. Три дні працює одна команда, наступні дні – інша. Вихідний у суботу неділю переважно є тільки в менеджера. Люди незахищених верств населення – вразлива категорія, вони потребують догляду й вночі, тому є нічна зміна. О 8-ій годину ранку нічні працівники передають інформацію про все, що відбувалося, людям, які заступають на денну зміну. Вони розповідають, що було вночі, чи все спокійно, чи були конфлікти. У соціальних будинках усюди, окрім особистих кімнат клієнтів, є відеоспостереження. Ми стежимо за ситуацією. Якщо бачимо потенційний конфлікт, то приходимо, з’ясовуємо деталі, даємо попередження. Після трьох таких попереджень клієнта можуть виселити. Люди, яким подобається жити у соціальному будинку, сприймають ці правила серйозно, аби потім знову не опинитися на вулиці. Тричі вдень та тричі вночі ми також проводимо room check (перевірка кімнат). Ходимо і запитуємо, чи є клієнт на місці, як він почувається.

Charity Shop у Дубліні. Продаж вживаних речей для допомоги безпритульним 

«Важко усвідомлювати, що вже не відмотаєш час назад»

Звісно, на цій роботі у мене були моменти професійного вигоряння. Дуже нелегко спостерігати за тим, як люди мали успішний бізнес, міцну сім’ю, а в якийсь момент ступили не на ту стежку і все полетіло шкереберть. Важко усвідомлювати, що час вже не відмотаєш назад. Молоді люди інколи виглядають на 20 років старше свого віку, у них слабке фізичне та психічне здоров’я.

Контрактом передбачено, що працівники соціальних будинків можуть шість разів безкоштовно побувати на сеансі у психолога. Коли у мене були моменти вигоряння, я цією можливістю скористалася. Спілкування з фахівцем допомагає подивитися на ситуацію під іншим кутом, отримати цінні поради. Окрім цього, у такі складні моменти я дивилася біографічні фільми про відомих людей та про безпритульних, це допомагало краще вивчити людську психологію, зрозуміти поведінку людей в різних умовах.

Memory day в Ірландії. У цей день вшановують пам'ять людей, які померли внаслідок складних життєвих обставин. Розмальовують морські камінці у пам'ять про них 

Атака та подяки

Серед наших клієнтів часто бувають агресивні та озлоблені люди. Вони кажуть: те, що пережила людина. Літні люди не настільки небезпечні, але у таких випадках, за внутрішніми правилами, ми викликаємо поліцію. Невідомо, до чого може вдатися людина під час наступного сплеску агресії. Поліція та «швидка» в Ірландії працюють дуже оперативно. Вони також тримають під контролем ситуації у притулках. Втім, у своїй роботі я стикаюся не лише з агресією, а й отримую подяки. Часто клієнти називають соцпрацівників своїми найкращими друзями. Кажуть, що соціальний будинок їм дуже подобається, нагадує 5-зірковий готель. Нам приємно це чути.

Клієнт Світлани Фаленди 

Професію соціального працівника обирають свідомо

Мені було важко починати працювати у соціальній сфері, оскільки я не займалася цим професійно. Мої колеги, які навчалися у відомих іноземних коледжах та університетах, ґрунтовно вивчали психологію. Тепер їм легше тверезо оцінювати поведінку клієнтів. В Ірландії усі соціальні працівники люблять свою роботу. Вони обирають таку професію свідомо, відчувають в собі сили допомагати людям, не відвертаються від клієнтів, кажучи: «Ви самі зруйнували своє життя». Тут немає такого, що у соціальній сфері працюють через силу, бо змусила доля. До того ж, зарплата соціального працівника є високою.

Бронзова скульптура "Бездомний Ісус". Christ Church Cathedral, Дублін 

Криза житла породжує бездомність

Однією із найпоширеніших проблем в Ірландії є криза житла. Тут особливий стиль управління ринком нерухомості. Він дуже відрізняється від українського. Місцеві кажуть, що певні кола людей спеціально стримують продаж житла – не будують достатню кількість, або не здають в експлуатацію вже збудовані будинки. В Дубліні вважається нормою, коли успішна і доросла людина орендує одну кімнату в квартирі. Висока ціна на житло та неможливість його придбати породжують бездомність.

Професійний баланс

Для безпечності роботи соціальних працівників існує чимало правил. Дуже важливо бути ввічливим з клієнтом, але не надто фамільярним, стежити за словами. Це правило існує для того, аби людина не вважала соцпрацівника найкращим другом, бо тоді почне позичати гроші чи просити про допомогу, яка не передбачена статутом. Нам треба оберігати професійні кордони. Також ми з обережність ставимося до гострих предметів, не залишаємо без нагляду ножиці чи канцелярські ножі. Ще одне правило радить соціальним працівникам завжди стояти ближче до виходу з приміщення, аби в разі атаки безпечно вийти.

Співпраця влади, громадських організацій та бізнесу

Соціальна сфера Ірландії вийшла на такий високий рівень завдяки співпраці влади, громадських організацій та бізнесу. Тут існують великі інфраструктурні гранти на будівництво соціальних будинків, на зарплати. Хотілося б, щоб й в Україні перейняли такий досвід.

Фото: з відкритих джерел 


З нагоди свята Водохреща у парку імені Тараса Шевченка вже традиційно відбулося освячення води.

Попри карантинні обмеження, на міжконфесійне християнське дійство прийшли сотні людей. Тернополяни принесли з собою пусті пляшки та банки, аби зачерпнути Йорданської води.

Освячення відбулося за участі представників церков усіх конфесій. Також були присутні й очільники міста та області.

Після завершення служби присутні тернополяни мали змогу набрати свяченої води, послухати колядки та споглядати театральне дійство Маланкування.

Детальніше – у фоторепортажі «Сороки».


З нагоди Дня Збройних Сил України та міжнародного Дня Волонтера у тернопільському кінотеатрі «Злата» військовим та волонтерам вручили вищу громадську бойову нагороду – «Сталевий хрест непереможних».
 
Серед номінантів – 58 військових та волонтерів, 20 з них, на жаль, нагороджені посмертно.
 
Найвищу громадську бойову нагороду «Сталевий хрест непереможних» було презентовано у Києві в серпні 2018 року. У Тернополі церемонія нагородження відбулася вперше.
 
Серед тих, хто отримав нагороду, немає випадкових людей. На цьому наголосив співорганізатор заходу Микола Сальчук.
 
– Цей орден ми ще називаємо «окопним», бо він народився в окопі. Мета нагородження – вшанувати справжніх Героїв, які віддали своє життя, здоров’я за те, щоб  ми зараз жили і над нами майорів український прапор. Спершу «Сталевий хрест непереможних» вручали лише в столиці, тепер ми вийшли на регіональний рівень. Учасники нагородної ради спільно та одноголосно обирають номінантів, ретельно вивчають участь кожного у російсько-українській війні. Але, наголошую, я не хочу цим принизити інших Героїв. Ми нікого не забули, цінуємо подвиг кожного. Дасть Бог – вшануємо усіх,  зазначив Микола Сальчук.
 
Координатором нагородження на Тернопільщині став Вадим Ластовицький – директор Тернопільського коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою, що Збаражі.
 
– На Тернопільщині є чимало Героїв, які гідні цієї нагороди. На жаль, багато загиблих військових – родом з Західної України. Сьогодні ми вперше вручаємо  «Сталевий хрест непереможних» у Тернополі. Окрім нагородження, також презентуємо відеокліп національно-патріотичного спрямування «Курсанти» у виконанні Христини Панасюк, який знімали на території нашого коледжу, – розповів Вадим Ластовицький.
 
Серед тих, хто отримав вищу громадську бойову нагороду «Сталевий хрест непереможних» – тернопільський доброволець Олександр Починок.
 
– Приємно, що сьогодні багато справжніх захисників отримали орден, який заслужили. На жаль, чимало побратимів, котрі віддали життя у боротьбі з агресором, нагородили вже посмертно. У мене є декілька нагород, але я буду їх одягати лише тоді, коли ми виграємо війну, коли перемога буде нашою! «Сталевий хрест непереможних» – це моральна підтримка для захисників та сімей загиблих. Добре, що є люди, які займаються організацією таких заходів, бо підтримки від держави не дочекаєшся,– поділився Олександр Починок.
 
 
Ще один захисник, який отримав орден, – Микола Озарук («Лев») з Підгаєччини.
 
– Влітку 2014 року я пішов воювати у складі батальйону «Донбас». Згодом куля «погладила» по голові, тож я повернувся лікуватися. У 2015-2016 роках знову поїхав на передову, – каже Микола Озарук. – Приємно сьогодні бути тут, отримувати відзнаку й знати, що про тебе не забули.
 
До слова, загалом з 2018 року «Сталевий хрест непереможних» вручили понад чотирьом сотням українських військових та волонтерів.
 

У Чорткові затвердили статут й зареєстрували громадську організацію, котра займатиметься відродженням історичних пам’яток та подій відновлення Незалежності Української Держави.

До складу організації увійшли активісти та громадські діячі Чорткова: Володимир Мармус (голова організації), Ігор Кравчук (заступник голови), Віктор Гурин, Любомир Махомет, Павло Батрин, Євген Семирозум, Мирослав Сушильницький, Марія Кузик, Степанія Рудик, повідомляє Чортківська міська рада.

Перш за все, працюватиме організація над розробленням проектно-кошторисної документації та пошуком  коштів для спорудження меморіалу воїнам української галицької армії у Чорткові, біля кладовища по вул. Ст. Бандери.

– Спорудження меморіального комплексу планувалося вже давно. Попередній проект, який був розроблений 2018-го року передбачав, що всі роботи із облагородження комплексу вартуватимуть понад 13 млн. грн. Це досить велика сума, тому ми плануємо дещо змінити проект, зробити його достойним, не витрачаючи при цьому таких великих коштів.

Утворення громадської організації допоможе нам залучити меценатів, що готові вкласти гроші у спорудження пам’ятного комплексу чи претендувати на якісь грантові кошти, розповів заступник міського голови Віктор Гурин.


Сторінка 1 із 217

СОЦІУМ

24.09.2022 soroka
Михайло Цимбалюк розкритикував закон, який дозволяє будувати дороги, а не фінансувати армію (відео)
Верховна Рада підтримала в цілому законопроєкт №7669, яким кошти із дорожнього фонду повертаються на будівництво…

Подорож вихідного дня

15.10.2021 soroka
Монастирок на Тернопільщині притягує і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих
Монастирок – маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону.…

Місто в кадрі

DSC_3811.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.