Катерина Шаблій

Катерина Шаблій

Пара студентів-агрономів з Чортківщини Марта Герчак та Іван Басів втілюють у реальність свою заповітну мрію – висаджують масштабне лавандове поле.

Якщо раніше цю ароматну рослину можна було побачити лише за кордоном чи на світлинах із фотосесій, то зараз лаванда стає все популярнішою в Україні.

Про початок реалізації свого стартапу Марта та Іван розповіли «Сороці».

Пара каже, обрати професію агронома їх спонукала любов до землі та рослин.

– Я навчаюся в Екологічному коледжі Львівського національного аграрного університету, а Іван – в Івано-Франківському аграрному університеті. Ми обоє свідомо обрали професія агронома. Все через любов до рослин та бажання доглядати за ними. Звісно, ця робота нелегка, але бажання працювати на рідній землі – сильніше, розповідає Марта Герчак.

Попри те, що Марта та Іван – пара, спільна робота їх ще більше об’єднує, а місця конфліктам зовсім немає, зізнається хлопець.

– Нам з Мартою добре разом завжди – чи на дозвіллі, чи в роботі. Обов’язки завжди поділяємо порівну. Я виконую важчу роботу – чоловічу, а Марта – легшу. Ми не перекладаємо завдання один на одного, а розуміємо, що заради реалізації мрії маємо посилено працювати обоє. Головне – радитися з своєю половинкою, ділитися мріями та думками. Якщо ви будете думати як одна голова – все вийде, ділиться Іван Басів. 

Марта та Іван кажуть, надихалися історією інстаграм-блогерки з Києва, яка має власний екологічний парк, вирощує лаванду, ожину та полуницю.

– Якось ми гуляли парком у Чорткові й вирішили: а чому б вже завтра не почати роботу над створенням лавандового поля?! Уже наступного дня ми мали тисячу живців лаванди й розпочали підготовку до висадки. У інстаграмі багато цікавої інформації почерпнули від блогерки, яка займається подібним, зазначає Марта Герчак. 

Наразі реалізації мрії перебуває на початковому етапі, кажуть хлопець та дівчина. За тиждень пара висадила живці рослини та збудувала теплицю.

– Ми вже облаштували теплицю. Спершу збудували каркас, потім обшили його плівкою та встановили всередині стелажі для розміщення лаванди. Поки ми з батьком та братом Марти будували теплицю, вона висаджувала живці в землю. Коли приміщення ще не було готове, ми тримали лаванду у теплому місці, а вже потім перенесли у теплицю, розповідає Іван. 

Наступним етапом буде висадка лаванди у ґрунт восени цього року, каже Марта.

– Загалом ми плануємо засадити лавандою 20 сотих. З нашою земельною ділянкою межує інша, яку у майбутньому плануємо викупити та зробити плантацію масштабнішою. У якому саме населеному пункті ми реалізовуємо свою мрію – поки секрет. Скажу лише, що в Чортківському районі, ділиться дівчина.

Марта та Іван зізнаються, метою створення лавандового поля, звісно, є заробіток на землі.

– Вирощування лаванди у таких масштабах не надто поширене в нашому краї. Цю рослину використовують у косметичних цілях – ефірних маслах, милі, побутовій хімії. А ще лавандове поле у розпал цвітіння може стати оригінальною фотозоною, пояснює Марта. 

Лаванду вирощувати зовсім не важко, однак для цього потрібно розуміти, як доглядати за рослиною, розповідає Іван.

– Як і кожна рослина, лаванда потребує догляду. У природі вона росте поблизу річок. Ґрунт має бути пісочним та кам’янистим, – каже Іван Басів. – Лаванду потрібно поливати раз у три дні. Важливо, щоб під час висадки у відкритий ґрунт погода була похмурою, а не сонячною. А ще лаванда не любить надмірну вологу землі, але наш ґрунт цілком комфортний для цієї рослини.

Марта та Іван передбачають, що розростеться плантація за 2-3 роки.

Пара каже, вони – лише новачки, однак вважають, що головне – не боятися, бо страх – це поразка.

– Все починається з ідеї та роздумів. Потрібно все продумати і не спішити. Важливо розробити план, якого треба дотримуватися та покроково виконувати. Необхідно спілкуватися з людьми, які мають  досвід в цій сфері і знають трохи більше. Запитай себе: для чого мені це і яку користь принесе? Забудь про страх, бо це – поразка, – наголошує Іван. 


Невдовзі розпочне свою діяльність фан-клуб української біатлоністки, олімпійської чемпіонки Олени Підгрушної  під назвою «Підгрушна team».

Про це спортсменка розповіла під час пресконференції щодо підсумків сезону.

Менеджерка біатлоністки Лілія Проць зазначила, що за останні десять років інтерес до Олени Підгрушної збільшився, а вболівальники дедалі частіше просять про особисті зустрічі з спортсменкою.

Осередки фан-клубу планують створити у багатьох містах України. Наразі розробляють мерч Підгрушної. Можливо, запрацює навіть іменний інтернет-магазин біатлоністки.

– Біатлон не є масовим видом спорту, тому, звісно, його необхідно популяризувати. Він не такий популярний, мабуть, через зброю. Ми прив’язані до неї. Зброя мусить зберігатися у сховищі, мають бути необхідні дозволи, патрони тощо. Мало людей займаються цим видом спорту, але я популяризую не лише біатлон, а спорт загалом. На жодній зустрічі я не сказала дітям займатися біатлоном. Я завжди говорю: «Живіть активним життям, рухайтеся, не сидіть за гаджетами». Фан-клуб – не прив’язка конкретно до біатлону та Підгрушної. У жодному разі. Я популяризую здоровий спосіб життя, спорт, рухову активність, зазначила Олена Підгрушна.  

Фото: з Facebook-сторінки Олени Підгрушної 


Іграшки, вази, картини та навіть пам’ятки архітектури з сотень різнобарвних паперових трикутників створює педагог-організатор Чортківської ЗОШ І-ІІІ ст. № 7 Христина Глухан.

Майстриня працює у техніці модульного оригамі вже понад десть років. За цей час створила більше п’яти тисяч об’єктів.

Як перетворити звичайнісінький папір на витвір мистецтва – Христина Глухан розповіла «Сороці».

Перша робота – пара лебедів

– Становлення мене як майстрині розпочалось у далекому 2010 році, коли я вперше побачила роботи із модульного оригамі на виставці в педагогічному коледжі. І так мене ті роботи підкорили, що я вирішила знайти схему в інтернеті та скласти собі парочку лебедів, одну з чи не найскладніших робіт для майстра-початківця. Матеріалом на той час я була забезпечена, бо працювала секретарем у школі і весь використаний папір ішов не у сміття, а перетворювався у чудові роботи, розповідає Христина Глухан.

Майстриня наголошує, вона – самоучка, адже на початках захоплення модульним оригамі інтернет був далеко не у всіх.

– У далекому 2010 році інтернет у нас був не надто поширений, тому знайти якісь роботи чи схеми було дуже важко. Можна було замовляти книги, але там були настільки дитячі схеми, що мене це не влаштовувало. Довелося самостійно пробувати та вчитися на своїх помилках, каже жінка.

Кожна робота Христини Глухан є унікальною й відрізняється від інших.

– З 2010 року я виготовила понад 5000 робіт. Багато було повторів, хоча у різних варіаціях чи кольорах. А все через те, що я дуже не люблю робити однакову, рутинну роботу. Саме через це кожна моя робота відрізняється від попередньої або кольором, або узором, або прикрасами, – зазначає Христина Глухан.

Модульне оригамі стрімко розвивається

Не варто казати, що ця техніка полягає лише у складанні об’ємних фігур. Зараз модульне оригамі виходить далеко за межі, важко встигати за тенденціями його розвитку, наголошує Христина Глухан.

– Модульне оригамі, техніка складання 3-D фігур з окремих модулів, відрізняється від звичайного оригамі тим, що в процесі складання робіт використовується декілька листків паперу. «Вікіпедія» подає, що модульне оригамі – це мистецтво складання 3-D фігур, але тут я з нею не погоджуюсь, бо наразі воно настільки стрімко розвивається, що навіть я не встигаю за його модними тенденціями, а саме: картини із фотографій, макети будівель, фігури людей у повний ріст, журнальні столи, вази та багато іншого можна зробити саме із оригамі, розповідає Христина Глухан. 

Зробити модуль може навіть шестирічна дитина

Модульне оригамі – це той самий конструктор, але його не потрібно купувати в магазині, а можна виготовити власноручно. Якщо дитина хоче якусь іграшку, чому б не скласти її самому, каже майстриня.

– Щодо самої техніки, то можу сказати, що спробувати зробити модуль може кожен, матеріал є завжди у вас під руками – це простий офісний папір, хоча є умільці, які використовують і сторінки глянцевих журналів, і картон, і кольоровий скотч, каже майстриня.

Розмір кожного модуля є різним – від найбільшого (А4) до найменшого 1/128.

– Мій улюблений розмір модулів – 1/32, він найбільш практичний. Що ж означають ці цифри? А те, що листок А4 ми ділимо на 32 шматочки. Початківцям я пропоную використовувати для вдосконалення техніки розмір 1/16, як ви уже зрозуміли ми листок А4 розрізаємо на 16 шматочків. Складати сам модуль теж доволі легко, з цим справиться і 6-річна дитина. А з кожним десятим модулем техніка буде все більше вдосконалюватися, пояснює чортківчанка.

Найбільше часу потрібно для створення матеріалу

Маленькі роботи у техніці модульного оригамі можна зробити менше, аніж за годину. На створення масштабних об’єктів може піти навіть декілька місяців.

– Щоб зробити найменший об’єкт у цій техніці, для дитини достатньо уроку (45 хв.) Це вже перевірено на практиці, бо усі мої учні виготовляли сердечко на 40 модулів і їм вистачало уроку. Та якщо є наскладані модулі, то за 5 хв виготовити таке сердечко зможе навіть початківець. А от великі роботи можна виготовляти місяцями. А все через те, що матеріал для свого виробу (модулі) ми не купуємо, а виготовляємо самостійно. А це значні затрати часу, розповідає майстриня.

Христина Глухан пояснює, щоб виготовити 500 модулів потрібно приблизно годину, а масштабні роботи вміщають більше 60 000 таких модулів.

Унікальні речі можна зробити за сотню гривень

Аби створити такі паперові об’єкти потрібно мало, каже Христина Глухан.

– Нам знадобиться  папір, ножиці, клей та лак (за необхідності). Прикраси чи стрічки – за бажанням. Як бачите, за 100 грн можна навчитися робити унікальні речі, зазначає жінка. 

Христина Глухан розповідає, не любить повторів.

– Мені подобається кожна нова робота. Таку, яку я ще не робила. І бажано яскравого червоного чи темних кольорів. Чому так? Бо ці роботи після лакування нереально красиво блистять. Я дуже не люблю повторів. І якщо це не замовлення, то я точно не візьмусь за роботу, яку вже робила, каже чортківчанка.

«Паперова магія»

Зараз Христина Глухан веде гурток «Паперова магія», де навчає дітей оригамі.

– Це заняття для мене – хобі, бізнес, відпочинок, стимул для розвитку. Спочатку я була переконана, що, можливо, мені не вдасться зібрати ту кількість дітей, яку потрібно, адже цей вид роботи вимагає терпеливості та посидючості. Та я глибоко помилялася. На мій гурток ходить удвічі більше діток, з кожним новим уроком з'являється ще декілька новеньких, які приходять просто подивитися і залишаються з нами, наголошує майстриня. 

Чортківчанка каже, гурток – це можливість передати свої знання дітям, виростити майстрів, які б перевершили свого вчителя. Окрім цього, жінка знімає майстер-класи. Вони дозволяють працювати з кожним учнем індивідуально навіть на відстані.

Мрія – відтворити паперові копії відомих архітектурних споруд Чорткова

– Якщо колись я всі свої плани тримала у таємниці, то тепер доводиться показувати те, над чим працюю. Наразі – це костел, що у м. Чортків. Почала я над ним працювати ще минулого року в червні. Склала 4 стіни і, на жаль, вийшла на роботу з декретної відпустки, часу стало менше і я ту роботу закинула. Хоча модулі помаленьку складала. І от вже 2 тижні наполегливо працюю над новою (боковою) стіною храму, каже Христина Глухан. 

Майстриня додає, що мріє відтворити усі храми міста з паперу, а також відкрити у школі музей копій храмів та будівель Чорткова у техніці модульне оригамі.

 


Різнобарвні ласощі маршмелоу у вигляді зайців, котів, гусениць, єдинорогів, козаків виготовляє бухгалтерка з Тернополя Вікторія Руднєва.

Такі смаколики ручної роботи жінка почала готувати лише 4 місяці тому, однак вже добре освоїла процес. Жодних форм для приготування ласощів вона не використовує, все формує власноруч.

Маршмелоу – доволі «молодий» продукт в Україні, який прийшов до нас зі США і лише набуває популярності, розповідає Вікторія Руднєва.

– Часто люди плутають маршмелоу із зефіром, але це не одне і те ж. Так, маршмелоу походить від зефіру, але на відміну від нього ці ласощі при підвищеній температурі плавляться, а зефір – тече. Останнім часом популярними стали навіть солодкі сандвічі – маршмелоу ставлять на печиво «Марія», зверху накривають ще одним і відправляють в мікрохвильову піч, каже Вікторія Руднєва.

Вперше про те, що маршмелоу можна готувати в домашніх умовах, тернополянка дізналася з мережі Instagram.

– У січні цього року я натрапила у соцмережі на відео, у якому дівчина розповідає про те, як готувати ці солодощі. Мене це зацікавило. Спробувала перший раз, результат сподобався. Я захопилася і почала шукати в інтернеті все більше інформації про процес приготування. Коли я готую маршмелоу, моя кухня нагадує склад з кокаїном, – жартує  тернополянка.

Розмір маршемелоу різний. Найменші солодощі ледь сягають 3-х см, найбільші – 10 см й вагою у 7-8 грам. Аби приготувати партію таких повітряних звірят, потрібно 6-7 годин, у результаті виходить 400 грам маршемелоу, каже Вікторія Руднєва.

Рецептом смаколиків  жінка поділилася із «Сорокою».

Для приготування необхідно: два білки, оцет, вода, цукор, ванільний цукор, желатин, лимонна кислота, сода, кукурудзяний крохмаль, харчові барвники.

– Спершу я замочую два яйця у воді з оцтом. Желатин заливаю водою та ставлю у холодильник, аби він набух. Після цього приступаю до готування інвертного сиропу: змішую воду, цукор, дрібку лимонної кислоти й варю до температури 114 градусів, відставляю. Коли температура сиропу знизиться до 90 градусів, додаю трішки соди, перемішую і залишаю настоюватися. Наступним етапом я відділяю білки від жовтків та збиваю їх міксером. Коли стають повітряними, всипаю звичайний цукор та ванільний. Паралельно вмикаю газ й знову ставлю підігрівати інвертний сироп до 114 градусів. Дістаю із холодильника желатин й відправляю на 20 секунд в мікрохвильову, щоб став рідкішим. Не можна перегрівати желатин більше, аніж на 60 градусів, бо тоді він втратить свою пружність, – пояснює Вікторія Руднєва. – Коли сироп підігріто до 114 градусів, я вливаю в нього збиті білки й збиваю все повільно міксером. Потім вливаю желатин й знову збиває упродовж трьох хвилин.

Готову масу жінка зафарбовує харчовими барвниками у необхідні кольори.

– Я відділяю масу у кондитерські мішки, а потім додаю необхідні гелеві барвники. Паралельно нагріваю мікрохвильову піч до 45 градусів і ставлю туди мішечки, адже маса швидко стабілізується, якщо її залишити на столі. Пергамент я посипаю кукурудзяним крохмалем, ні в якому разі не картопляним, бо залишиться запах та смак картоплі. Починаю викладати масу на папір та надавати її форму звірят. Кондитерських форм я не використовую, це все ручна робота. Коли фігурка засихає, я чорною харчовою фарбою малюю риси обличчя. Після цього посипаю фігурки кукурудзяним крохмалем, а коли стабілізуються – кісточкою прибираю зайвий крохмаль, зазначає Вікторія Руднєва.

За кімнатної температури маршмелоу сохнуть взимку – 7 годин, влітку – 4 години. Фігурки жінка складає в окремі контейнери, аби кольори не змішалися.

Маршмелоу ручної роботи можуть зберігатися 30 днів за кімнатної температури. Ставити їх у холодильник не варто, каже Вікторія Руднєва, адже так солодощі втратять свою пружинну форму.


Українська біатлоністка, олімпійська чемпіонка Олена Підгрушна розповіла про підсумки сезону.

Спортсменка відзначила, через пандемію, на жаль, не вдалося досягти тих результатів, яких би хотілося. Вона також запевнила, що на Олімпійських Іграх 2022 року в Пекіні віддасться на максимум.

– Сезон видався складним та цікавим водночас. Була дещо не та підготовка, до якої ми звикли щороку. Через пандемію нам довелося тренуватися на території України. На жаль, в Україні досі немає стадіонів, які б відповідали міжнародним стандартам, немає хорошої лижоролерної траси, тому підготовка була не та, на яку ми розраховували і, звісно, результат був не таким, якого очікували ми, тренери та глядачі, розповіла Олена Підгрушна.

Щодо особистих досягнень, то спортсменка зазначила: «У мене були і злети і падіння. Бувало, що стрільба є – бігу немає, біг є – стрільби немає. Надзвичайно радіємо тому, що особисто мені вдалося вийти на пік форми на чемпіонат світу, там в нас була «бронза». Так, не вдалося в міксі, але вдалося в класичній естафеті, чим ми, звісно, дуже пишаємося. Сподіваємося, що наступного року на олімпіаді продовжимо цю традицію – не повертатися додому без медалей з основного старту сезону».

На Олімпійських Іграх 2022 року в Пекіні Оксана Підгрушна хоче віддатися на максимум. Спортсменка каже, що немає меж досконалості.

– Навіть не дивлячись на те, що в мене неймовірний досвід за спиною, є над чим працювати. Чим більше ти знаєш, тим більше ти не знаєш. Чим більше я працюю, тим більше розумію, що мені є над чим працювати. Кожен крок, кожне тренування, кожне змагання хочеться дійти до свого максимуму. Наприкінці року я говорила про те, що, якщо я йду на олімпійський сезон, я просто віддаюся в нього на максимум, наголосила Підгрушна.


З нагоди Всесвітнього дня здоров’я, який відзначають 7 квітня, Тернопільський обласний Центр громадського здоров'я спільно з волонтерами обласної організації Товариства Червоного Хреста України провели інформаційно-просвітницьку акцію, присвячену проблемам збереження здоров’я та профілактики захворювань.

На головних вулицях міста вони роздавали листівки про небезпечні хвороби, а також інформацію про те, які їх виявляти та як можна допомогти постраждалому.

Захід був проведений з метою привернення уваги до проблем охорони здоров’я та необхідності розгорнутої й всеохопної профілактики захворювань, здорового способу життя.  

До слова, Всесвітній день здоров'я відзначається з 1950 року. Саме 7 квітня 1948 року набрав чинності Статут Всесвітньої організації здоров'я. ВОЗ присвячує кожен щорічний Всесвітній день здоров'я різним темам і проводить інформаційно-пропагандистські заходи.


Українська біатлоністка, олімпійська чемпіонка Олена Підгрушна працює над автобіографічною книгою.

Про це вона розповіла журналістам під час пресконференції щодо підсумків біатлонного сезону.

Спортсменка каже, дописи на тему спорту почала активно публікувати на своїх сторінках у соціальних мережах. Побачила, що це викликає неабиякий інтерес у читачів. Разом із своєю менеджеркою Олена Підгрушна таки вирішила видати книгу.

– Щоразу під час зустрічей з вболівальниками, спортсменами, журналістами я даю відповіді на десятки запитань. Мені неодноразово казали: «Подумайте про книгу». І так воно пішло… Потім родичі підтримали цю ідею, друзі. Таку думку я виношувала роками. Тепер у мене з’явилася менеджерка Лілія, вона впевнено сказала: «Сідай, пиши», – поділилася Олена Підгрушна.

Менеджерка спортсменки Лілія Проць зазначила, що в Україні дуже мало саме біографічних книг. Багато видань пишуть про спортсменів, але оповідь не ведеться від імені героя.

– Як спортсменка в минулому я знаю, що людям цікаво слухати й читати про мій шлях у спорті. Тому запропонувала Олені написати книгу. Вважаю, що за 20 років їй є що розповісти – чим живе Олена Підгрушна, як стріляє, як розпочинається її ранок… Зараз Олена почала давати багато відповідей на питання у соцмережах. Один із сайтів навіть назвав її сторінки «енциклопедією біатлону», – розповідає Лілія Проць. – Наразі ми ведемо перемовини з видавництвами й шукаємо людину, яка буде редагувати текст, складе зміст й дасть нам поради щодо того, як зробити книгу цікавою для читачів.


Відомий тернопільський спортсмен та політик Ігор Побер разом із 11-річним сином Данилом взяли участь у Відкритому Чемпіонаті ВПА Україна із пауерліфтингу, PUSH & PULL, присіду, жиму штанги лежачи, станової тяги, що відбувався цими вихідними у Луцьку.

Ігорю Поберу вдалося повторити рекорд, який він встановив наприкінці березня в столиці. Так, спортсмен підняв на біцепс штангу, вагою у 98 кг. Спершу він зробив кілька спроб – 90 кг, 95 кг, а потім осилив вагу у 98 кг. Також спортсмен спробував підняти на біцепс й штангу у 100 кг, такий рекорд він встановив у 2019 році. Однак цього разу повторити його не вдалося. 

Щодо Побера-молодшого – Данила, то 11-річний хлопець виступив у ваговій  категорії 48 кг («тінейджери»). Хлопець здобув перше місце в жимі штанги лежачи та підйомі штанги на біцепс.

– Я вважаю, що дітей потрібно вчити власним прикладом, саме так і виховую сина. Це більше, аніж заняття спортом, це – стиль життя. Завдяки навантаженням людина стає сильнішою не лише фізично, а й емоційно. Данилові всього 11 і він тільки починає працювати над собою, але вже є перші результати. Мені подобається спостерігати, як він виборює свої перемоги та ставить власні рекорди. Бачачи, як старанно він тренується, я розумію, що Данило обрав для себе правильний шлях, – зазначає Ігор Побер.

Спортсмен каже, його мрія – побувати на масштабному спортивному фестивалі «Арнольд Класік» у США, однак захід вже переносили кілька разів через пандемію коронавірусу.

 


Уже п'ятнадцять років в Осло діє українська недільна школа «Кобзар», яку заснувала громадська організація «Українська громада в Норвегії».

У 2019 році навчальний заклад очолила Тетяна Луцик з Ланівців, яка вже 16 років проживає в Норвегії, працює вчителькою англійської мови, математики та програмування у середній школі.

Школа «Кобзар» має на меті зберегти і популяризувати українську мову та культуру в Норвегії, створити атмосферу україномовного спілкування дітям як українських, так і змішаних сімей, розповіла «Сороці» Тетяна Луцик.

Українська недільна школа «Кобзар» – волонтерський проект, а тому усі охочі можуть навчатися безкоштовно. Заняття відбуваються щонеділі по 3-4 години. Наразі через пандемію коронавірусу навчання призупинено, оскільки проводити його в онлайн-форматі неможливо.

– Наша ціль – об’єднувати українців, зберігати українську культуру, ділитися нею та показувати норвежцям. Ми навчаємо дітей спілкуватися українською, сприяємо гармонійному розвитку мультикультурної ідентичності дітей. Школа «Кобзар» створює українське середовище хоч на кілька годин, а це дуже важливо для наших людей, які проживають за кордоном, розповідає Тетяна Луцик.

На фото: дистанційне заняття з писанкарства

Українську школу «Кобзар» відвідують діти із різних куточків Норвегії, розташованих навіть за 60-70 кілометрів від Осло. Приміщення для занять  безкоштовно надає адміністрація м. Осло, каже Тетяна Луцик.

– Ідея створити школу виникла в українок, які вийшли заміж за норвежців й хотіли створити тут атмосферу українського спілкування. Спершу збиралися із дітьми в будинку однієї із засновниць. Пізніше побачили, що це викликало неабиякий інтерес й прописали у документах організаційні моменти, умови функціонування закладу, обрали вчителів-волонтерів, зазначає Тетяна Луцик. 

Значну увагу в школі приділяють українським ремеслам. Дітей навчають не лише теорії, а й практичних навиків.

– Акцент у школі ми робимо не на шкільні предмети, а на вивчення української мови, культури, традицій та ремесел. Наприклад, навчаємо гончарству, писанкарству. Спершу теоретичні засади, потім – практика: ліпимо, фарбуємо, випікаємо. Також вивчаємо українську історію різних періодів. Демографія сімей наших учнів є різною. Є діти, які народилися й виросли в Норвегії у змішаних сім’ях, є діти українських сімей мігрантів першого покоління. Рівень володіння українською мовою різниться. Вчителі ставлять за мету адаптувати програми, методи й організацію навчального процесу до індивідуальних та вікових особливостей учнів, а також до їх рівня володіння українською мовою, додає ланівчанка.

На фото: заняття в школі "Кобзар" про рибальство

Кількість учнів постійно змінюється, адже українські сім’ї часто змінюють місце роботи й, відповідно, місце проживання. На даний час, учні школи діляться на дві вікові групи: дошкільна (2-6 років) та шкільна (від 6 років).

ГО «Українська громада в Норвегії» не лише популяризує українську культуру й мову за кордоном, але й проводить культурно-просвітницькі заходи, втілює благодійні акції та волонтерські проєкти. Тісно співпрацює із іншими ГО України та діаспори, передає дитячі малюнки воїнам АТО, відеопривітання українським військовим.  


Студентська поїздка до Норвегії для Тетяни Луцик з Ланівців стала початком нового життя. Подорож, у яку вона вирушила на декілька місяців, затягнулася на 16 років.

Зараз Тетяна з сім’єю живе у норвезькому місті Драммен, що за 30 кілометрів від Осло. Тут жінка працює вчителькою англійської мови, математики та програмування у середній школі, а також очолює Українську недільну школу «Кобзар».

Що їдять, як одягаються та скільки заробляють норвежці – Тетяна Луцик розповіла «Сороці».

Залишатися в Норвегії – не було в планах

Закінчивши 4 курси навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка, Тетяна Луцик вирішила скористатися студентською програмою виїзду за кордон, аби здобути мовний досвід.

– Серед студентів у той час було популярно поїхати на літо до Німечччини, щоб збирати полуницю й водночас отримати досвід спілкування іноземною мовою. Коли заповняла анкету, виявилося, що можна обрати й країни Скандинавії. Норвегія не була у списку тих країн, в яких я хотіла б пожити, але склалося так, що опинилися саме тут. Я поїхала разом із сестрою-близнючкою. Ціллю було пожити в Норвегії рік, а потім повернутися й продовжити навчання у Львові в магістратурі. Коли я дізналася, що  тут безкоштовне навчання у вищому навчальному закладі, то у порівнянні з перспективою платного навчання в Україні вирішила використати можливість й втупити у магістратуру саме в Норвегії. А з місцевим дипломом знайти хорошу роботу за спеціальністю було не так важко, розповідає Тетяна Луцик. 

Аби почуватися як у своїй тарілці, потрібно знати норвезьку мову

Щоб сповна відчути усі переваги життя в Норвегії, необхідно вивчити місцеву мову, каже жінка.

– Я приїхала до Норвегії з сестрою, а тому у мене ніколи не було нестачі спілкування. На норвезьких курсах ми познайомилися із українцями, аби знайти більше друзів. То серед них були такі, які повернулися назад в Україну, бо не змогли адаптуватися. Дівчата пояснювали, що їм не вистачає виходів в місто з друзями, відвідин театру, концертів. Аби відчувати тут себе комфортно, треба дуже добре знати норвезьку мову. Лише так ти зможеш в повному обсязі насолоджуватися культурним життям країни та розвагами. Інакше – ти просто ходитимеш на роботу, але не будеш відчувати себе частиною країни, багато чого буде проходити поза твоїм життям, пояснює Тетяна Луцик.

Для українців норвезька мова може видатися дещо складною через велику кількість артиклів та діалектів.

– Норвежці спілкуються виключно норвезькою мовою. Це те, чого нам треба навчитися. Усі іноземці для того, щоб знайти хорошу роботу, забезпечити свої соціальні, матеріальні потреби, заповняти декларації, повинні знати місцеву мову. Мені вона легка, бо я філолог. Для інших важкість полягає у тому, що в Норвегії дуже багато діалектів. Якщо ви проживаєте в Осло і розумієте тамтешній діалект – це ще не означає, що ви зможете спілкуватися норвезькою в інших куточках країни. Справа не обов’язково в іншому лексичному складі мови, а в самій вимові. У норвезькій є багато артиклів. Для нас українців, у яких їх немає зовсім, буде важкувато вивчити, – зазначає ланівчанка.

Характер норвежців – спокійний та стійкий

За характером жителі Норвегії – неконфліктні. Вони поважають правила та норми.

– Норвежці спокійні до того, що наших жінок, які прагнуть багато уваги, така північна стійкість може навіть дратувати. Вони ввічливі,  поважають правила, закони, установи. Норвежці під час спілкування хочуть почути, що в тебе доброго. Вони цінують походи на лижах, спортивні змагання, тому можуть часто про це говорити. Тут люди не люблять розмовляти про негатив й проблеми, каже Тетяна Луцик.

Норвежці люблять природу й спорт, бачать цінність у деталях

Норвежці чітко розплановують свій день, спосіб життя у них дуже розмірений, розповідає Тетяна Луцик.

– У норвежців є дуже багато всього у планах на день – і робота, і спортзал, і час на сім’ю. Ці люди багато гуляють, особливо поза містом, на природі. У Норвегії робочий день завжди внормований, це те, що мені дуже подобається. Ми не беремо робочих проблем з собою додому. Ти повертаєшся з роботи без відчуття якоїсь незакінченості чи негараздів в спілкуванні з колегами. У цьому плані тут все спокійно, зазначає Тетяна Луцик.

Норвежці полюбляють сонце, а ще стежать за своїм здоров’ям, додає ланівчанка.

– У них дуже розмірений спосіб життя, але вони бачать цінність в певних деталях. Є дуже цікава культурна особливість норвежців – коли сніг вже починає танути, вони полюбляють сидіти на верандах чи автобусних зупинках, як ромашки, й «ловити» сонце. Дуже люблять природу й спорт. Це не обов’язково професійний спорт, а навіть прогулянки, біг, незважаючи на вік. Жителі Норвегії стежать за здоров’ям. Середній вік тут – 76 років для чоловіків й 82 роки для жінок, що досить добре у порівнянні з іншими країнами. Думаю, причин є дві. Перша – багато спорту у житті норвежців. Друга – тут дуже дорога медицина, тому й дбають про себе, аби не довелося звертатися до лікарів, пояснює Тетяна Луцик.

Зима приходить в листопаді, а йде – у травні

Зима в Норвегії триває майже сім місяців, а літо – коротке, спеки майже немає, розповідає жінка.

– Клімат в Норвегії дуже особливий, він відрізняється від українського. У Драммені, де ми з сім’єю живемо, трохи тепліше, аніж в інших куточках країни. Зима до нас приходить у листопаді, а йде в травні, при цьому є сонце. А у північній частині Норвегії сніг може падати вже у вересні й триматися аж до травня. Ще там є полярна ніч, коли сонце 5-6 місяців взагалі не з’являється на горизонті. Це – сіра мряка й постійний холод. На південному сході, де ми проживаємо, бувають білі ночі: сонце практично не сідає, хіба з 2-ої до 4-ої ночі. Воно буквально на дві годинки опускається за гори, бо ми живемо у гірській місцевості, яка нагадує Карпати,розповідає жінка.

Тетяна Луцик пояснює, норвезьке літо їй дуже подобається, бо спеки вона не любить. Хороше літо для Норвегії – це 22-24 градуси тепла. Коли настає зима, температура тримається на рівні 5-7 градусів морозу. Бувають й зниження до 20-ти градусів нижче нуля, які можуть протриматися тиждень-два.

Громадський транспорт Норвегії не буває переповненим

Норвежці не дуже часто користаються послугами громадського транспорту. Причин для цього є дві, каже Тетяна Луцик. Перша – дещо завищена ціна, а друга – те, що автобуси не часто курсують.

– Громадський транспорт Норвегії не буває переповненим. Він не так часто їздить. Наприклад, до моєї роботи автобус ходить один раз в годину, тому мені не зручно доїжджати. Також людей може зупиняти дещо висока вартість проїзду. Ціна залежить від відстані. Ти зазначаєш у квиткоматі чи в мобільному додатку, куди їхатимеш, а система прораховує, скільки вартуватиме такий квиток. Найчастіше громадським транспортом користуються учні. Батьки куплять їм місячний проїзний квиток. У великих містах, наприклад, в Осло, є метро, трамваї, там інший ритм транспортного сполучення. Безумовно, у такому випадку легше скористатися громадським транспортом, аніж знайти паркування для власного авто. Багато норвежців користуються електровелосипедами, можуть доїжджати на відстані до 30 км, пояснює Тетяна Луцик.

У норвезьких школах учнів забезпечують канцтоварами

Норвезькі школярі  усі необхідні речі для навчання отримують в школі, розповідає ланівчанка.

– Норвегія забезпечує учнів усім необхідним. Дитина приходить до першого класу лише з портфелем. Зошити, олівці, фломастери, планшети – усе видає школа. Учні кажуть: «У мене закінчилася ручка», тоді ми йдемо з ними у спеціальну кімнату, яка нагадує склад канцтоварів, й видаємо те, що їм потрібно, – зазначає Тетяна Луцик.

Місцева кухня: коричневий козячий сир та багато риби

Норвежці невибагливі щодо їжі. У їхній сумці завжди є ланч-бокс, аби перекусити, каже Тетяна Луцик.

– В Норвегії люди беруть на роботу, до школи, в дитячий садочок коробочки з перекусом. У їжі вони не надто вибагливі. Це може бути просто шматочок хліба з огірком та маслом. Під час ланчу ви не побачите норвежців, які купили булочку з кока-колою, аби поїсти. Традиційні страви готують переважно на свята – Пасху, Різдво, День незалежності. Найчастіше це – запечені ребра з різними видами ковбасок, сосисок та з вареною картоплею. До м’яса часто подають варення з журавлини, – каже Тетяна Луцик.

В Норвегії полюбляють рибу. Аби вона довго зберігалася, її сушать майже рік у спеціальних спорудах на березі моря.

– Тут є особлива традиція збереження продуктів. Рибу висушують у великих ангарах без даху. Вона просто висить на перекладних. Рибу сушать рік без солі, а потім замочують і їдять. Ще одна популярна страва в Норвегії – коричневий козячий сир. Його готують способом кип’ятіння й випаровування рідини. Їдять з хлібом та млинцями, ділиться Тетяна Луцик.

В одязі цінують зручність, а не вишуканість

Норвежці одягаються буденно, цінують комфорт та якість.

– В Норвегії люди інколи можуть переплачувати при купівлі одягу, але роблять це не для того, що бути вишуканим, а щоб вбрання було практичним та не зношувалося. У них є особливість не здавати речі в секонд-хенд, хоч це теж є, а продавати їх як вживані. Стиль норвежців можна охарактеризувати як спортивний. В Осло, звісно, по-іншому, бо це столиця. Дрес-коду дотримуються представники певних професій, як, наприклад, продавці житла, їх одяг завжди має бути діловим та стриманим. В Норвегії у вас не складеться враження, що ця людина збирається на день народження чи на якесь інше свято, бо її вбрання завжди буденне, пояснює Тетяна Луцик.

Не використовують макіяж, щоб виділятися на фоні інших

Жінки в Норвегії не надають великого значення макіяжу.

– Вони використовують косметику, але не ходять в салони. Це більше притаманно нашим жінкам. Норвежки не фарбуються для того, щоб конкурувати з іншими жінками чи виділятися на їхньому фоні. У цьому плані в них немає застороги, що потрібно якось себе реалізувати через використання косметики, – каже ланівчанка.

В Норвегії є бідність, але якщо у сім’ї працюють двоє, не буде потреби шукати додаткового заробітку

Жити у Норвегії недешево, але, якщо ти працюєш, то можеш покривати свої витрати, пояснює ланівчанка.

– Мабуть, норвежці люблять подорожувати не тільки тому, що мають таку можливість, а й тому, що інші країни більш привабливі ціновою політикою. Тут є бідність, але якщо в сім’ї працюють чоловік з дружиною, не виникне потреби шукати додаткових заробітків. Щодо житла, то, якщо у вас є можливість платити від 700 до 1400 євро за оренду, то, відповідно, є можливість й виплачувати кредит. Немає логіки у тому, щоб затрачати такі кошти на орендоване житло. Коли ми сестрою закінчили навчання і пішли на роботу, зрозуміли, що різниця між тим, що ми платимо орендатору і тим, що ми б платили, якби купили цю квартиру, становила 40 євро. Ми зачекали, аби назбирати 15 % власного капіталу, й придбали квартиру, яку орендували. Можливість оплачувати кредит є, в людей не завжди є змога відкладати, аби назбирати перший внесок, розповідає Тетяна Луцик.

Інтерес до України в норвежців з’явився кілька років тому

До 2014-го року в Норвегії про Україну знали зовсім мало. Зараз цікавість до нашої держави зросла, розповідає Тетяна Луцик.

– Для Норвегії Україна показала себе на карті світу після подій 2014-го року. З’явився вагомий інтерес до нашої країни. До того Україна асоціювалася у них лише з Чорнобилем. Більше знали лише ті люди, які мали родинні зв’язки. Норвежці знають, де знаходиться Україна, але характерні особливості нашої країни можуть назвати одиниці. Саме тому українці в Норвегії завжди пам’ятають, що вони не є рядовими робочими мігрантами, а представниками цілої нації в очах норвежців, зазначає Тетяна Луцик.


Сторінка 6 із 216

СОЦІУМ

27.11.2021 soroka
Навчально-виховний комплекс на Шумщині отримає новий сучасний дах за майже 2,4 млн грн, – Ігор Василів
У селі Залісці Шумського району замінюють дах у місцевому навчально-виховному комплексі. Про це на своїй…

Подорож вихідного дня

15.10.2021 soroka
Монастирок на Тернопільщині притягує і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих
Монастирок – маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону.…

Місто в кадрі

BRC6n2f9ZaU.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.