Серед непролазної зелені Борщівщини на Тернопільщини звисока над лісами, річкою Серет і її долиною нависають мальовничі скелі. Між тим каменем ховається вхід у печеру«Язичницька», що таїть у собі людські страхи, врятовані долі та споконвічну віру.

Вимита у камені Довбуша, печера зрослася з землею непохитними вапняками, що витягнулися під небом. Гребені широколистих лісів масивною смугою простягнулися внизу, обрамивши підніжжя каменю в темнозелене тло. Велична скеля-печера гордо спозирає над річкою та деревами, наче хоче показати свою вищість текучій, відцвітаючій природі. Стоїть, наче тут від початку світобудови.

Вхід до печери тримається на трьох опорах з покладених один на одного пласких каменів. А горстку старості до гроту додає мох, який подекуди обсів сірий камінь. Нерівна геометрія рельєфів породи ніби сама за себе промовляє – тут століттями до вас попередні народи, поселенці вже облюбували собі місце.

А й справді! Не тільки печерним холодом дихає це місце. Кілька кроків – і ти опиняєшся не у темній природній заглибині, а справжньому храмі. Від однієї зі сторін глибинного гроту важко відвести погляд: зі скелі немов виростає обличчя Ісуса. За переказами, гра світла і тіней на поверхні каменю нагадала котромусь із монахів, що давно жили тут, обличчя з заплющеними очима. Чернець потрактував це видиво як нерукотворний образ Ісуса Христа. Обвівши видіння фарбою, монахи почали йому поклонятись.

Саме тут, над стрімким каньйоном Серету більше тисячоліття тому діяв давньослов’янський скельний монастир. Перші монахи поселилися у ній ще в ІХ ст., а до того печера була місцем для молитов язичників. Ніхто не знає, скільки століть вони здійснювали тут свої таємничі ритуали. А в ХVІ ст. поблизу монастиря з’явилося село Монастирок, яке позичило в нього свою назву.