У віддаленому від цивілізації селі Монастирок у Борщівському районі Тернопільсьщини мандрівників зустрічає велетенський жертовний камінь, від якого віє містикою, силою та загадкою.

Попри немилосердне сонце, яке із дня на день перекочується над горизонтом, камінь-гігант зберігає холод та непорушність. А дощі, що приходять з вітрами, не годні розмочити ту твердь, яка тисячоліттями накладалася пластами, поки не виросла у могутню брилу. Денне світило може розпекти згори тіло жертовного каменя. Та холод, який таїться під ним, незалежно від стихій, повсякчас викликатиме тремтіння в місцевих та приїжджих, які захочуть торкнутися до нього.

Тільки дрож, радше внутрішня, виникає не так через холоднечу незрушної брили, як через те, що закарбувалося на її поверхні. Наближаючись до гіганта, роблячи крок за кроком, ми ніби вставляємо по одному пазлу до загального містичного видива. Відтак, перед нашим зором відкривається декілька напівсферичних заглиблень. Передусім, на камені-жертовнику зберігся рівчачок-кровостік, а всередині породи видовбано масивну заглибину, що формою нагадує хрест. Усередині хрестової пустки дощова вода дивним чином червоніє.  

Місцеві переказують легенду, що одній місцевій дівчині, яка від народження була сліпою, приснився сон, що коли вона вмиється цією червоною водою із хреста, то неодмінно прозріє. Галичанка настільки сильно повірила у цей віщий сон, що зранку омила обличчя цією водою, і очі її побачили навколишню неповторну красу Монастирка.

А ще в народі побутує легенда, що камінь із дна Серету нібито «закинув» сюди народний месник Олекса Довбуш, який дійсно бував у цих краях. Цю брилу, принаймні, у навколишніх селах так і називають – «камінь Довбуша».