Голі пошарпані стіни замку на горі Бона у Кременці на Тернопільщині вже не світять багатством, як колись за часів володіння Бони – жорстокої королеви, яка немилосердно визискувала підданих.

Піднявшись майже на чотириста метрів над містом, німий велетень споглядає на місто. Може тихо заздрить кам’яний гігант шумним вулицям, сучасним будовам, звідки безперестанку снують людські потоки життя. А порушити тишу столітнього укріплення може радше камінь, що осипається від давності, аніж людські голоси. Побита часом сіра та багряна цегла – скупі залишки колишньої величі, про яку тепер можна тільки почути в переказах.

А легенд, що оточують замок, – доволі. Скільки дивного та недоброго говорили колись про володарку Польщі – королеву Бону, яка володіла замком.  Начебто прагнула королева-італійка вічної юності, а що пластичної хірургії в ті часи не було, то використовувала кров невинних дівчат. Існує й переказ, що переховується Бона в криниці підземного палацу і на Великдень виходить з підземелля, тримаючи у роті золоті ключі від таємничої скарбниці, повної золота?

Легенди легендами, а замок багато чим зобов’язаний дружині короля Сигізмунда І. У 1536-му подарував він їй Кременець і околиці, а вона укріпила замкові стіни, вежі, казарми та порохівні. Управляючи краєм через своїх старост, Бона запровадила систему грошових і натуральних податків, визискувала народ з жорстокістю чужоземки. Від’їжджаючи в Італію по смерті чоловіка, вона вивезла з Кременця 70 возів різного добра. Згодом навіть іспанський король позичав у неї гроші.