Рецензія на книгу Деніела Кіза «Квіти для Елджерона»

Що краще: бути генієм чи безтурботно пройти, відпущений і написаний тобі самим Богом, шлях людини з недорозвиненим розумом, чи, може, прожити життя звичайної людини, що лише задовольняє свої матеріальні і, частково, духовні потреби? Як це: бачити себе з боку, бачити себе за склом із широко відкритими, переляканими очима, бачити себе зовсім іншим, не маючи змоги контролювати це, начебто своє, а наче й ні, тіло? Для чого: намагатись стати розумним, прагнути сподобатись комусь, завести друзів чи, навпаки, ізолювати себе від всього світу, читати найновіші дослідження на іноземній мові та сперечатись з цього приводу з провідними спеціалістами в галузі науки? Як це: жити, знаючи, що регресія і недорозвиненість – це результат шляху, який ти долав кілька швидкоплинних місяців після кількох десятків років життя з дитячим розумом?

Це лише короткий перелік, питань, які ставиш собі після прочитання найбільш проникливої в сучасній літературі історії Чарлі – головного героя книги Деніела Кіза «Квіти для Елджерона». Найгірше те, що на жодне з них не можна дати ствердної відповіді. Тому починаєш задумуватись  над егоїзмом людей в теперішньому світі, які зосереджені на власному житті. Вони, а, отже, й кожен з нас, сміються з мільйонів таких чарлі і навряд чи колись уявляють себе на їхньому місці, в їхньому житті, з їхнім розумом.

Та якою ж стає людина після кількох місяців експерименту над її розумовими можливостями, чи залишається вона такою ж доброю і привітною до цілого світу? Автор дає нам відповідь на це питання. Сторінка за сторінкою ми простежуємо те, як змінюється Чарлі. Ми бачимо, як персонаж набуває таких розумових здібностей, яких більшість людей не отримує впродовж усього життя. І, можливо, через це, а, може, через усвідомлення того, що люди лише весь час насміхалися з нього, а не були його друзями, стає чи не найбільшим генієм в справі егоїзму і ненависті до соціуму. Завдяки своїм надможливостям до навчання й опановування вже давно забутих мов і найновіших відкриттів головний герой став справжнім циніком. Він перетворився на презирливого робота-генія. Чи можна звинувачувати його в цьому? І на це питання важко відповісти, бо ж ми самі винні. Хіба ми заслуговуємо на інше ставлення від нього?

Кричущою є й проблема науковців, які вийшли за межі моральної стратосфери й випробували далеко не досконалий експеримент на людині. «Життя і праця – все, що потрібно людині для щастя». Саме так написав Чарлі-геній в одному із своїх звітів. Але хіба він не мав цього, коли був дорослою дитиною? Мав. Він мав навіть більше, ніж новий Чарлі. В нього була робота в пекарні, були друзі (принаймні, він так вважав), був сенс життя – стати розумним. Це саме той стимул, якого бракує багатьом, нібито нормальним, людям. Чарлі мав усе. Все в нього й відібрали. В його колись блискучій пам’яті залишилась лише згадка про квіти – квіти для Елджернона, що він їх приносив на могилу миші, яка пройшла таке ж випробування, що і він, і зазнала такої ж поразки.

«Люди в печері сказали б про того, хто вийшов назовні й повернувся назад, що він залишив зовні свої очі», - Платон. Це висловлювання, яке автор цитує в своїй книзі, не може залишити байдужим. Чарлі вийшов з печери, але змушений був повернутись назад. От тільки жаль, що люди в ній не скажуть йому геть нічого. Вони не здатні нічого йому сказати, бо не знають, не усвідомлюють того, що живуть в темряві. Їх розум не здатний цього збагнути. Як і розум Чарлі. Але, принаймні, він бодай намагався віднайти світло…