Найскладніше у цій війні – повернутися без втрат. Найважче у цій грі – грати за правилами. Найважче грати. Найстрашніше – повертатися. Ця війна – з собою, з тим, що сидить в грудях з народження, з першого подиху, з першого розпачливого вереску. Війна зі всім, що залишилося вдома, що залишається в серці, намертво пришите до плоті, розбавлене й перемішане з духом. Це гра в еміграцію. В спокій. В «так треба». В «так краще». Тут нема жодних левелів, хіба назад, до нищівної ностальгії, що опускається отруйними киснями вночі над простирадла. Мучить. Але теж рятує. Нагадує правду, розставляє все на свої місця, тягне. Тягне... Тягне...

І не треба бути романтиком, щоб зрозуміти тривогу, що вовтузиться в думках, у словах, врешті – в діях. Емігранта. Чужого серед чужих. Бо якщо й спробувати ту романтичну тривогу описати практичніше – без внутрішніх війн чи нічних туг, залишиться тільки сум. Знаєте ж, ностальгія не буває веселою. Проте буває приємною. Гірко-солодкою. Млосною, але теплою. В еміграції особливо, бо тут до неї набагато ближче, тут вона завжди за спиною, кожної миті поряд. Адаптується, трансформується, та не зникає. Спочатку свіжа, майже не чутна, потім невидима серед нового, але з часом ця непрошена гостя знов стукає у двері-вікна-серце. Що воно таке? Нитка, ланцюг, вена, що снується аж до рідного, додому, нагадує шляхи.

Добре, що шляхи залишаються тими самими. Страшно, що зле на тих шляхах – теж. Страшно зустріти вдома темряву. Страшно не відшукати там світла. Страшно знову відчути бажання втекти. 

Найважче ж у цій війні навіть не втрати. Найважче – повернутися...

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки

Фото з відкритих джерел