Польською це буде «фляга». Взагалі, спершу все в тій мові видається кумедним – слова, імена, звуки. «Пенсія» – то зарплата, «ютро» – то завтра, «диван» – то коврик, а «яйко» – то яйце, «млєко» – молоко, і «шмєтана» – то сметана. Кашя, Башя і Гошя – то Катажина, Барбара і Малгожата. Пшемусь, Богушь і Вєшьо – то Пшемислав, Богуслав і Веслав. Й у кожному речені – незвичне нам «пше-же». Та з часом польська перестає бути смішною, стає приємною, починає подобатись і захоплювати. Насамперед, своєю самостійністю і, певно, силою, якщо не здається на компроміси: чужі футболи, баскетболи і волейболи називає своїми pilka nozna (пілка ножна), koszykowka («кошикувка») і siatkowka («шяткувка»), таксі – taksowka («таксувка»), і навіть Італію – Влохами. 

Такі й поляки – люди, які добре знають, ким є:

- Kto ty jestes? 

- Polak maly.

- Jaki znak twoj?

- Orzel bialy.

З дитинства вчать малі поляки простенький віршик, а потім поважають себе. Щасливо не губляться у пошуках рідного – воно в них єдине: і мова, як мати, яку не вибирають, але з якою народжуються, і самоідентифікація, яка в крові перемішана білим і червоним, увінчана гордим орлом. 

«Фляга» – це польською «прапор». Його, червоно-білого, вивішують поляки на свої фасади, вікна і паркани не лише на День Незалежності чи Конституції, з ним, червоно-білим, живуть. 

Колись, вперше, ступивши на польську землю і зобачивши тоді не далеко від нашого кордону мерехтливий березовий гай в мочариськах, що мовби щойно народжені молоді озера виблискували надприродно блакитною водою, вигадала собі асоціацію: Польща і берези. 

Потім, після мандрівок до Варшави і Кракова, ця асоціація трансформувалась. Берези перетворилися на річку – спокійну і бурхливу, темну і ясну. Різну, як небо. Польща – це Вісла.

Та коли випало замешкати у цій країні, коли довелося завертітися в калейдоскопі справжнього життя, Польща виявилась настільки різногранною й цікавою, смачною і запашною, барвистою і душевною, красивою, могутньою, що годі вже було боротися зі шквалом нових асоціацій: Польща – то Вавель (цукерки і гора), Польща – то широкі бескиди, Польща – то теплий первоцвіт, Польща – то весна, Польща – то пишний суп журек, Польща – то солодкі калачики, Польща – то Бєдрьонка і Теско, Польща – то маслянка і гриль, Польща – то білий і червоний. 

Тут мандрує спокійно небом сонце, тут є гори і море, і поля, і ліси, течуть ріки, співають птахи, і люди зі своєю кумедною, на перший погляд, мовою (і птахи, і люди), тут досі живе дух прадавньої великої монархії з серцем у Вавельських підземеллях, тут далі передаються поколінням старовинні легенди й перекази, не менш колоритні, ніж наші, а у дечому дуже схожі (все ж таки з однієї слов’янської колиски): про цвіт папороті, який лиш на Івана Купала подарує вічне щастя, про небачені скарби на дні озер чи під мурами зачарованих замків, які охороняють змії-дракони, про хлопів і королів, про янголів і демонів. 

Музика тут весела, танці запальні (що в народних строкатих костюмах, що й у теперішніх затертих джинсах й кедах), столи багаті. Кухня ситна і хоч невигадлива, але смачна – м'ясна і рибна, молочна й борошняна.

Міста тут великі й малі, просякнуті минувшиною, поплямлені світлодіодами. Села – тихі й спокійні, розімлілі тим спокоєм, з червоними дахами і живоплотом, без загратованих камінних парканів. 

Люди тут? А люди різні. Люди – поляки. 

Розумію: марна затія – пробувати розказати загалом про одну велику країну. Навіть про одну маленьку людину до решти не вдасться – це ж цілий Всесвіт! Можна було б, звичайно, спробувати помістити Всесвіт у якийсь емігрантський сайт, але такі сайти вже є. Там і про моря, і про гори польські пишуть, і про поля, про річки, і про птахів з піснями кумедною мовою, і про легенди, пісні, музику, танці, про кухню, про людей і їхні «фляги-прапори».

А то ж і є єдиний тепер мій підсумок і єдина асоціація: Польща – це білий. Червоний.

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки

Фото з відкритих джерел