Пісня тернопільського емігранта: Сусіди

На перший погляд, польський телевізор мало чим відрізняється від українського: реклама, якісь серіали, реклама, новини, знову реклама, художньо-документальні фільми з перервами на рекламу, кілька талант-шоу і розважальних програм. Є багато продуктів польської телевізії. Переважно фільми та серіали, які, до речі, цілком могли б замінити на українському телебаченні російські, але то лібрето з іншої опери. 

Шоу і розважальні програми у Польщі здебільшого зарубіжні, адаптовані державною мовою – наприклад, британські «Mastershef» чи «Britain's Got Talent». А поряд з тим показують полякам, здивуєтесь, й українські шедеври телеіндустрії. Чи здогадаєтесь, що то за передача має назву «Damy i wiesniaczki» (буквально «Дами і селянки»)? Про гіперболізований несмішними і безглуздими казусами тимчасовий обмін життями простачок з села і заможних панянок. Отож надивиться польська аудиторія тієї телевізійної квазікомедії, а тоді дивується і від брудних українських свиней, і він блискучих діамантів. Питає мене знайома полячка, чи справді в Україні одні пані ходять в шубах, а інші босоніж. Не надто задумуючись, кажу, що є таке, а потім довго намагаюсь зрозуміти, до якої категорії віднести себе – чи до загубленої в злиднях бідоти, змушеної постійно економити і не жити –

виживати, чи до тих, хто з пьєньондзами (пол. «гроші») в кишенях знають смак життя. І сенс, мабуть. Гублюся у роздумах і спиняюсь на тому, що поки в польських асоціаціях все одно не пасую ні до багачки, ні до «вішнячки». Але радше до котроїсь з героїнь серіалу «Дівчата зі Львова». Я розповідала про нього недавно: українські емігрантки приїхали до Польщі через, як кажуть місцеві, «льос», себто долю. Українську. Ті дівчата, хвала творцям серіалу, не селянки й не панянки. Звичайні, але щирі і освічені українки. Справжні, хоч і зіграні поляками. Такий імідж мені більше подобається, не крию. Чого не скажу про імідж моєї України – з війною, бідою, несправедливістю, нестабільністю і корупцією. Є хоч одне видумане слово? Війну в Україні, як вже про це згадала, поляки називають війною, не інакше, на відміну від нашого впертого «АТО»; уявляють її масштабнішою і водночас зовсім не уявляють її. Дивуються, що в Україні працюють школи і університети – війна ж. Дивуються, як м'ясо може коштувати 80 грн, коли зарплата 1500 грн – і дарма, що війна. Співчутливо дивляться на безталанних нас: «Така млода, а юж в вигнаню», – бринить мені коментар літньої продавчині з лагідними очима. 

Загалом тут, у Польщі, я зустріла привітних і добрих людей, готових допомогти і підтримати, без тіні фальші, зі щирим бажанням зробити приємність гостям-українцям, хай навіть милими спробами говорити до нас, на їхню думку, нашою рідною мовою: «Спасіба!» чи «Зрастє!». Або тих, кому байдуже, але їх я воліла не помічати.

«Шукай собі в нас менжа (то «чоловік» пол.), – радить якось шепотом інша полячка, зачувши про наші зарплати й ціни, – та й зоставайся в Польщі, візи-зазволєнія ніякі не будуть потрібні». Стенаю плечима, усміхаюся, кажу їй щось про льос, бо складно чомусь логічно пояснити, що мрію про інше життя – все-таки в Україні, де зараз війна, біда, несправедливість, нестабільність і корупція. «Тєжко?» – питають поляки. «Тєжко» – згоджуюся. А вони хитають сумно головами, бо ще пам'ятають, як самі виїжджали на заробітки до Німеччини чи Італії. Хоч не у всіх хороша пам'ять. Це факт. І десь між приязними, добрими або байдужими поляками є екземпляри іншого кшталту: радикали, які шукають у історіях причини ненавидіти українців. Знаходять, звісно, – козаки-кріпаки-ОУН-УПА. Є й ті, хто навіть не заглиблюючись в історичні деталі, просто не толерантні. Згадайте два міжнародні українсько-польські скандали кілька років тому. Спершу польський журналіст зназвав українок «роботами для прибирання», а за ним інші – ведучі популярної радіопередачі відверто і грубо ображали українських жінок, опускаючись до сексуальних принижень. 

Це випадки. Хоч і неприємні. Та знаю, подібних прикладів (чи й гірших) чимало не тільки у теле-радіопросторі – у справжності то пан не заплатить чесно, то виставить посеред ночі з валізами, то зверхньо покрутить носом: «Тьфу, українець!»

Не зміряємо всіх під один ґатунок – що у Польщі, що й в решті дальших закордонів – люди бувають різні. Але ми сусіди. А добрий сусід, каже наш мудрий народ, кращий за брата. Зі сходу з таким щастям нам не повелось, ще раз відчули це на власних рваних вибухівкою ранах. Були колись рани і від західних братів-сусідів. Так, було... Нині ж важливіше, як буде. І буде добре, якщо таки візьмемось за своє майбутнє, наведемо лад на рідному подвір'ї і перестанемо зиркати за сусідськи тин. Ну хіба лиш краплю туди, де сонце сідає, щоб позичити кращого, і на хвилю на сонячних схід, щоб позбутися врешті злого. 

 

Дочекатися хепі-енду можна тільки в телевізорі, де реклама, якісь серіали, реклама, новини, знову реклама, художньо-документальні фільми з перервами на рекламу, талант-шоу і розважальні передачі. У реальному житті за хепі-енд треба боротися. Маємо, на жаль, льос: боротися мусимо з сусідами...

 

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки

 

Фото з відкритих джерел

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ШМАТОЧОК ТЕРНОПІЛЛЯ ЗІ СВОЇМИ ТАЄМНИЦЯМИ

Кременець – невелике містечко Тернопільщини, однак, це одне з небагатьох місць нашої області, переповнене своїми таємницями, легендами і довголітньою історією. 

Запропонувати новину

Новини від читачів

Місто в кадрі

DSC_3787.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.