Добро, людяність, кохання, гармонія завмирають, відходять на другий план поступаючись тваринницькому жаданню м’яса у романі Люко Дашвар, останні сторінки якого читаєш щоразу швидше, напруженіше, вже з болем, відразою , розпачем.

Подорожуючи книгою, знайомлюсь із Майєю Гілкою – 25-річною тендітною, хворою, засмученою дівчиною – ще зовсім підлітком, непризвичаєним до життя у складних умовах. Навколо головної героїні авторка одразу ж створює інтригу. Чому дівча залишило усе й подалось у глухе село, де юнка не може дати собі раду? Що за біль її постійно турбує внизу живота? Чи зможе Майка вижити і знайти щастя у закинутих Капулетцях?

Поступово, наче складаючи пазли в єдину картинку, Люко Дашвар відкриває читачу всі таємниці дівчини – юної провінціалки-мрійниці, наївної гамірної цокотухи з Генічеська. Зі шкільних років працювала, відкладала гроші на мрії, з двома нерозлийвода подругами вечорами уявляла «нове» життя  - без бідності, бруду. Не розлучалася з мініатюрним різьбленим янголом навіть коли переїхала до Києва, де навчалася, знайшла роботу у престижній фірмі.

Здавалось би, життя пішло вгору і доля таки усміхається дівчині, мовляв, ти ж про це мріяла? Кар’єра, коханий чоловік, гідна зарплатня – і вже не згірше подруг генічеських змогла прилаштуватися в житті. Та в одну мить у дівочому животі зароджується життя і смерть – дитина і пухлина. Все йде шкереберть – втрачає дитину, коханого, роботу, зрадницю матір. Дівчина згинається, падає перед непосильним тягарем страждань, перетворюється у провінційне м'ясо, якого не щадить м’ясорубка великого міста. Єдиний вихід – сховатися від болю, який ламає як ззовні, так і зсередини. Тікати… Дівчина тікає, використавши для порятунку від руйнівного міста промерзлу сільську хатину, яка з чужої холодної пустки згодом перетворюється на рятівний якір, прихисток.

Вже після прочитання половини книжки душа – розбурхане море емоцій. У голові крутяться одні й ті ж питання: невже люди настільки жорстокі, доля така немилосердна, а щастя без страждань, втрат не буває? Але у тому вся Люко Дашвар. Письменниця не побоялася вивернути на показ увесь соціальний бруд, зобразивши своїх героїв без прикрас, намагаючись показати їхню істинну сутність. Їхню природу, якою керує не добро, вміння прощати, альтруїзм, а гонитва за кращим – кар’єрою, грошима, статками, де тільки встигають змінюватися позиції: ти – «хижак», або ж – «м'ясо». При цьому авторка не приховує правду за вуаллю, а, навпаки, випльовує «брудні» реалії настільки безжалісно, ніби хоче якомога швидше занурити читачів у соціальні нечистоти.

З одного боку письменницю хочеться звинуватити, мовляв, навіщо так брутально, жорстко «рубати» правду в душу, щоби навіть зникала віра у тріумф безкорисності, щирих людських почуттів. Не всіма ж керує м'ясо? Якщо ж простежити за героями роману – певно, всіма. Товаришки Майки гоняться за «м’ясом» – заможним життям, мати дівчини та сусідка по кімнаті Руська – у те ж русло. Навіть на перший погляд добропорядні сусіди Майки мають друге обличчя –обмовників. Не випирає назовні погана вдача хіба що в майстрині Уляни та екопоселенця Санджива, які до села прибилися також не від хорошого життя. Виходить оточення – наче зграя звірів, які от зараз накинуться, розірвуть, зметуть. А все – задля м’яса. Невже такий світ, який вибудувала авторка – справжній?

Зрештою, на мою думку, не любити приголомшливу, пронизливу правду Люко Дашвар можуть здебільшого люди-мрійники, які ховаються від зла у вигаданому світі зі щасливим кінцем. Книга «На запах м’яса» – не для тих, хто шукає у творах доброти й оптимізму. У романі ви не знайдете тихого принадного куточка без людських проблем та фальшу. Де би не перебувала головна героїня – в Генічеську, Києві, Капулетцях, усе рухається по колу: підступ, байдужість великого міста переходить до сільського осуду та пліток.

Все ж хто ще, як не Дашвар змогла так пишно, палко, соковито, ніжно занурити читача у саме дно людської натури. У письменниці чи не кожне друге речення – то колоритна гра слів. Здавалося, ще трохи – і я, перенасичена людським горем, відкладу книгу вбік. Тільки роман сам спонукає, щоби його читати. «Ковтаючи» речення за реченням, виникає ілюзія, ніби ти підглядаєш у вікно сусідів, спостерігаєш їхню огидну драматичну сцену життя. Хочеться відвернутися від вікна, протерти очі, забути, втекти від побаченого у свій обрій, та, водночас, тобі вже несила відірватися від гнітючого видива.

Ось так сторінка за сторінкою дочитую до кінця і дізнаюсь, що Майка Гілка – вже не приречене на смерть налякане м'ясо, яке забилося від людей. Дівча знайшло свого кульгавого цілителя, який спонукав юнку всіма силами хапатися за життя. І знову ж починається боротьба за м'ясо у вигляді «щастя», «вижити». Якщо спершу у жертву йдуть ненароджені пташенята, то згодом – людські душі. Досить кульгавому цілителю обірвати дівочу надію таки відщипнути від життя шматок щастя-м'яса, як розлючений звір Майка кидається з усією жадобою, люттю рвати, віддирати своє м'ясо. Дівча таки матиме свій шматок. Та цього разу вже не «сонячного», «тихого», «з ластівками на стелі й оленем біля тину», а кровавого. Дівчину наситить лише помста тим, хто колись зневажив, забув, зрадив.

Ця жадоба м’яса вже повністю засмоктала Майку, що не вибратись. Хоч на останній сторінці роману дівчині ніби дивом дається другий шанс усе ще виправити, повернутися до своєї мрії, повернути втрачену гармонію – дівча свідомо заради м’яса притлумлює у собі бажання щось змінити. І ось Майку зовсім засотує зіткане ж нею ненависне болото: «Та в брудній каламуті де-не-де виникали течії чистих потічків — не змішувалися з багнюкою, уперто пробивали собі шлях. Толя йшов геть — за ним розливалася така чиста вода, що здавалося: це ж просто — переплисти у світлий потічок із хижого моря. Майка уявила, як стає на край балкона, плигає в темне море, щоби дістатися потічка, та море раптом стає світлим-прозорим — прекрасним, як життя, де наївна Вітка беззастережно віддасть останню копійку, іронічний Ігор Росов простягне руку, поштарка Галя вхопиться за мітлу, Уляна нагодує, Санджив заспокоїть і Толя… Толя не покине ніколи. Безплідна мрія вже несла — занурила Майку у світле море, та вона раптом опинилася у вузькому брудному потічку — у такий виливали помиї в генічеському ресторачику: зовсім поряд із морем, та ніколи в нього не впаде».