Біля пам’ятного знака, встановленого у центрі міста на честь 60-річчя початку депортації, священнослужителі відправили молебень за полеглими українцями. Опісля учасники заходу вирушили до міського парку, де розпочалося театралізоване дійство. Народний аматорський театр ім. Б. Лепкого Копичинського центру культури і дозвілля представили глядачам театралізовану виставу «Лемківське весілля».

Відзначення 75-ої річниці початку депортації у Копичинцях відбулося за сприяння народного депутат України Миколи Люшняка.

Голова Копичинецької міської ОТГ Павло Лосик під час заходу наголосив на тому, що пам’ятати про депортацію корінного населення – обов’язок сьогоднішніх й майбутніх поколінь.

– Депортація українців з Лемківщини та інших історичних територій – трагічна сторінка нашої історії. Українська нація не має права її забути, бо недарма народне прислів’я каже: «Той, хто забуває минуле своєї держави, не матиме майбутнього». Сьогодні ми зібралися, щоб пом’янути наших прадідів, дідів, батьків, які під час депортації загинули на дорогах, цвинтарях. Вони не дожили до того часу, коли лемки переселилися на Галичину й розпочали нормальне життя. Головне наше завдання надалі – зробити все, аби ці страшні події не повторилися. Дякую усім, хто взяв участь у пам’ятному заході. Особлива подяка народному депутату Миколі Люшняку. Саме з ним пов’язана розбудова міста Копичинці. Став за 900 тисяч, міст за 700 тисяч, тротуар за 500 тисяч. Все це наш край отримав завдяки допомозі та клопотанню Миколи Володимировича. Я дякую йому та сподіваюсь на подальшу співпрацю,– зазначив Павло Лосик.

Директор музейного комплексу «Лемківське село» Віра Дудар у свою чергу подякувала Миколі Люшянку за підтримку та сприяння у розвитку лемківської культури.

– Хочу подякувати нашому доброму приятелю, народному депутату Миколі Люшняку. Це людина із дуже великим серцем. Якби не було такого щирого серця, то б не було й тих добрих справ, які він робить для всього лемківського товариства. З Миколою Володимировичем ми знайомі вже понад 8 років. Саме він допоміг у пошитті лемківських костюмів. Завдяки йому тепер ансамбль «Гречні фраєрки» розносить по сьому світу нашу лемківську культуру. На свій сором, я вперше приїхала до Копичинців. Який гарний ваш став, він – окраса краю. Знаю, що до того, аби він таким став, приклався Микола Люшняк. І за це йому всі красно дякуємо, – звернулася Віра Дудар.

Народний депутат Микола Люшняк у своїй промові наголосив на тому, що депортація мала на меті не просто переселити, а знищити українців.

– Смуток і біль за втраченим Батьківським краєм й досі живуть у лемківських піснях та оповідках. 75 років, які минули з часу примусового переселення лемків з їхніх зелених Бескидів, не притупили цього болю, а, навіть, зробили його ще гострішим. Але життя триває. Й вже сьогодні ми говоримо про Тернопільщину, як про землю, яка стала, направду рідною, для кількох поколінь синів і доньок Лемківщини. Вони зуміли зберегти і примножити правдивий горянський дух, який горів у серцях їхніх предків, та передати його своїм нащадкам. А отже – «лемки жиют!», і рід їх – не переведеться!,– звернувся до учасників пам’ятного заходу Микола Люшняк.

Приїхала до Копичинців вшанувати пам'ять депортованих українців й голова Світової федерації Українських лемківських об'єднань на 2017-2022 роки Ярослава Галик.

– Цього року ми вшановуємо 75-ті роковини депортації українців з так званого Закерзоння. Я дякую усім вам за те, що сьогодні так численно зібрались, аби згадати жертв депортації. Кожного разу, коли про цю сторінку історії говорять, моє серце тремтить, адже я сама належу до родини депортованих лемків. У «Книзі пам’яті Лемківщини 1944-1946», яку я уклала, кілька років тому, записано 146 610 імен лемків, а загалом було депортовано понад 700 тисяч українців. Усім присутнім тут, а також тим, хто зараз у своїх домівках, я бажаю щастя, миру та злагоди,– виступила Ярослава Галик.

Під час вшанування пам’яті депортованих українців голова обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Олександр Венгринович наголосив на тому, що депортація була порушенням прав та свобод людей.

– Двадцятий вік для нашої України був надзвичайно трагічним. Прикро, що він переносить оцю тривогу і в ХІХ століття. То був 1944 рік. Ще гриміли гармати, ще не була визволена Варшава, а тоталітарні режими Радянського союзу і Польщі задумали помститися українському народу, який проживав на територіях Лемківщини, Холмщини та інших.  Вони забрали від нас право жити на власній землі.  З одного боку угоду підписує Польський комітет національного визволення, який ніким не був визнаний. Ці тоталітарні режими дали йому право на вигнання нашого народу. З другого боку підписує Українська соціалістична республіка, яка  не мала право підписувати міждержавних угод. Ця угода була недійсною, бо вона ніким не визнана, її ніхто не ратифікував. Ми зазнали великої трагедії. Тисячі людей зі сльозами покидали рідні домівки. Ми пам’ятаємо ці трагічні години, спалені та сплюндровані десятки сіл, знищено 400 церков, замордовано 70 священників. Ми все це пам’ятаємо і вимагаємо вибачення перед нашим народом за ці трагічні події. Ми чекаємо вже 75 років,– наголосив  Олександр Венгринович.