Катерина Шаблій

Катерина Шаблій

Різнобарвні ласощі маршмелоу у вигляді зайців, котів, гусениць, єдинорогів, козаків виготовляє бухгалтерка з Тернополя Вікторія Руднєва.

Такі смаколики ручної роботи жінка почала готувати лише 4 місяці тому, однак вже добре освоїла процес. Жодних форм для приготування ласощів вона не використовує, все формує власноруч.

Маршмелоу – доволі «молодий» продукт в Україні, який прийшов до нас зі США і лише набуває популярності, розповідає Вікторія Руднєва.

– Часто люди плутають маршмелоу із зефіром, але це не одне і те ж. Так, маршмелоу походить від зефіру, але на відміну від нього ці ласощі при підвищеній температурі плавляться, а зефір – тече. Останнім часом популярними стали навіть солодкі сандвічі – маршмелоу ставлять на печиво «Марія», зверху накривають ще одним і відправляють в мікрохвильову піч, каже Вікторія Руднєва.

Вперше про те, що маршмелоу можна готувати в домашніх умовах, тернополянка дізналася з мережі Instagram.

– У січні цього року я натрапила у соцмережі на відео, у якому дівчина розповідає про те, як готувати ці солодощі. Мене це зацікавило. Спробувала перший раз, результат сподобався. Я захопилася і почала шукати в інтернеті все більше інформації про процес приготування. Коли я готую маршмелоу, моя кухня нагадує склад з кокаїном, – жартує  тернополянка.

Розмір маршемелоу різний. Найменші солодощі ледь сягають 3-х см, найбільші – 10 см й вагою у 7-8 грам. Аби приготувати партію таких повітряних звірят, потрібно 6-7 годин, у результаті виходить 400 грам маршемелоу, каже Вікторія Руднєва.

Рецептом смаколиків  жінка поділилася із «Сорокою».

Для приготування необхідно: два білки, оцет, вода, цукор, ванільний цукор, желатин, лимонна кислота, сода, кукурудзяний крохмаль, харчові барвники.

– Спершу я замочую два яйця у воді з оцтом. Желатин заливаю водою та ставлю у холодильник, аби він набух. Після цього приступаю до готування інвертного сиропу: змішую воду, цукор, дрібку лимонної кислоти й варю до температури 114 градусів, відставляю. Коли температура сиропу знизиться до 90 градусів, додаю трішки соди, перемішую і залишаю настоюватися. Наступним етапом я відділяю білки від жовтків та збиваю їх міксером. Коли стають повітряними, всипаю звичайний цукор та ванільний. Паралельно вмикаю газ й знову ставлю підігрівати інвертний сироп до 114 градусів. Дістаю із холодильника желатин й відправляю на 20 секунд в мікрохвильову, щоб став рідкішим. Не можна перегрівати желатин більше, аніж на 60 градусів, бо тоді він втратить свою пружність, – пояснює Вікторія Руднєва. – Коли сироп підігріто до 114 градусів, я вливаю в нього збиті білки й збиваю все повільно міксером. Потім вливаю желатин й знову збиває упродовж трьох хвилин.

Готову масу жінка зафарбовує харчовими барвниками у необхідні кольори.

– Я відділяю масу у кондитерські мішки, а потім додаю необхідні гелеві барвники. Паралельно нагріваю мікрохвильову піч до 45 градусів і ставлю туди мішечки, адже маса швидко стабілізується, якщо її залишити на столі. Пергамент я посипаю кукурудзяним крохмалем, ні в якому разі не картопляним, бо залишиться запах та смак картоплі. Починаю викладати масу на папір та надавати її форму звірят. Кондитерських форм я не використовую, це все ручна робота. Коли фігурка засихає, я чорною харчовою фарбою малюю риси обличчя. Після цього посипаю фігурки кукурудзяним крохмалем, а коли стабілізуються – кісточкою прибираю зайвий крохмаль, зазначає Вікторія Руднєва.

За кімнатної температури маршмелоу сохнуть взимку – 7 годин, влітку – 4 години. Фігурки жінка складає в окремі контейнери, аби кольори не змішалися.

Маршмелоу ручної роботи можуть зберігатися 30 днів за кімнатної температури. Ставити їх у холодильник не варто, каже Вікторія Руднєва, адже так солодощі втратять свою пружинну форму.


Українська біатлоністка, олімпійська чемпіонка Олена Підгрушна розповіла про підсумки сезону.

Спортсменка відзначила, через пандемію, на жаль, не вдалося досягти тих результатів, яких би хотілося. Вона також запевнила, що на Олімпійських Іграх 2022 року в Пекіні віддасться на максимум.

– Сезон видався складним та цікавим водночас. Була дещо не та підготовка, до якої ми звикли щороку. Через пандемію нам довелося тренуватися на території України. На жаль, в Україні досі немає стадіонів, які б відповідали міжнародним стандартам, немає хорошої лижоролерної траси, тому підготовка була не та, на яку ми розраховували і, звісно, результат був не таким, якого очікували ми, тренери та глядачі, розповіла Олена Підгрушна.

Щодо особистих досягнень, то спортсменка зазначила: «У мене були і злети і падіння. Бувало, що стрільба є – бігу немає, біг є – стрільби немає. Надзвичайно радіємо тому, що особисто мені вдалося вийти на пік форми на чемпіонат світу, там в нас була «бронза». Так, не вдалося в міксі, але вдалося в класичній естафеті, чим ми, звісно, дуже пишаємося. Сподіваємося, що наступного року на олімпіаді продовжимо цю традицію – не повертатися додому без медалей з основного старту сезону».

На Олімпійських Іграх 2022 року в Пекіні Оксана Підгрушна хоче віддатися на максимум. Спортсменка каже, що немає меж досконалості.

– Навіть не дивлячись на те, що в мене неймовірний досвід за спиною, є над чим працювати. Чим більше ти знаєш, тим більше ти не знаєш. Чим більше я працюю, тим більше розумію, що мені є над чим працювати. Кожен крок, кожне тренування, кожне змагання хочеться дійти до свого максимуму. Наприкінці року я говорила про те, що, якщо я йду на олімпійський сезон, я просто віддаюся в нього на максимум, наголосила Підгрушна.


З нагоди Всесвітнього дня здоров’я, який відзначають 7 квітня, Тернопільський обласний Центр громадського здоров'я спільно з волонтерами обласної організації Товариства Червоного Хреста України провели інформаційно-просвітницьку акцію, присвячену проблемам збереження здоров’я та профілактики захворювань.

На головних вулицях міста вони роздавали листівки про небезпечні хвороби, а також інформацію про те, які їх виявляти та як можна допомогти постраждалому.

Захід був проведений з метою привернення уваги до проблем охорони здоров’я та необхідності розгорнутої й всеохопної профілактики захворювань, здорового способу життя.  

До слова, Всесвітній день здоров'я відзначається з 1950 року. Саме 7 квітня 1948 року набрав чинності Статут Всесвітньої організації здоров'я. ВОЗ присвячує кожен щорічний Всесвітній день здоров'я різним темам і проводить інформаційно-пропагандистські заходи.


Українська біатлоністка, олімпійська чемпіонка Олена Підгрушна працює над автобіографічною книгою.

Про це вона розповіла журналістам під час пресконференції щодо підсумків біатлонного сезону.

Спортсменка каже, дописи на тему спорту почала активно публікувати на своїх сторінках у соціальних мережах. Побачила, що це викликає неабиякий інтерес у читачів. Разом із своєю менеджеркою Олена Підгрушна таки вирішила видати книгу.

– Щоразу під час зустрічей з вболівальниками, спортсменами, журналістами я даю відповіді на десятки запитань. Мені неодноразово казали: «Подумайте про книгу». І так воно пішло… Потім родичі підтримали цю ідею, друзі. Таку думку я виношувала роками. Тепер у мене з’явилася менеджерка Лілія, вона впевнено сказала: «Сідай, пиши», – поділилася Олена Підгрушна.

Менеджерка спортсменки Лілія Проць зазначила, що в Україні дуже мало саме біографічних книг. Багато видань пишуть про спортсменів, але оповідь не ведеться від імені героя.

– Як спортсменка в минулому я знаю, що людям цікаво слухати й читати про мій шлях у спорті. Тому запропонувала Олені написати книгу. Вважаю, що за 20 років їй є що розповісти – чим живе Олена Підгрушна, як стріляє, як розпочинається її ранок… Зараз Олена почала давати багато відповідей на питання у соцмережах. Один із сайтів навіть назвав її сторінки «енциклопедією біатлону», – розповідає Лілія Проць. – Наразі ми ведемо перемовини з видавництвами й шукаємо людину, яка буде редагувати текст, складе зміст й дасть нам поради щодо того, як зробити книгу цікавою для читачів.


Відомий тернопільський спортсмен та політик Ігор Побер разом із 11-річним сином Данилом взяли участь у Відкритому Чемпіонаті ВПА Україна із пауерліфтингу, PUSH & PULL, присіду, жиму штанги лежачи, станової тяги, що відбувався цими вихідними у Луцьку.

Ігорю Поберу вдалося повторити рекорд, який він встановив наприкінці березня в столиці. Так, спортсмен підняв на біцепс штангу, вагою у 98 кг. Спершу він зробив кілька спроб – 90 кг, 95 кг, а потім осилив вагу у 98 кг. Також спортсмен спробував підняти на біцепс й штангу у 100 кг, такий рекорд він встановив у 2019 році. Однак цього разу повторити його не вдалося. 

Щодо Побера-молодшого – Данила, то 11-річний хлопець виступив у ваговій  категорії 48 кг («тінейджери»). Хлопець здобув перше місце в жимі штанги лежачи та підйомі штанги на біцепс.

– Я вважаю, що дітей потрібно вчити власним прикладом, саме так і виховую сина. Це більше, аніж заняття спортом, це – стиль життя. Завдяки навантаженням людина стає сильнішою не лише фізично, а й емоційно. Данилові всього 11 і він тільки починає працювати над собою, але вже є перші результати. Мені подобається спостерігати, як він виборює свої перемоги та ставить власні рекорди. Бачачи, як старанно він тренується, я розумію, що Данило обрав для себе правильний шлях, – зазначає Ігор Побер.

Спортсмен каже, його мрія – побувати на масштабному спортивному фестивалі «Арнольд Класік» у США, однак захід вже переносили кілька разів через пандемію коронавірусу.

 


Уже п'ятнадцять років в Осло діє українська недільна школа «Кобзар», яку заснувала громадська організація «Українська громада в Норвегії».

У 2019 році навчальний заклад очолила Тетяна Луцик з Ланівців, яка вже 16 років проживає в Норвегії, працює вчителькою англійської мови, математики та програмування у середній школі.

Школа «Кобзар» має на меті зберегти і популяризувати українську мову та культуру в Норвегії, створити атмосферу україномовного спілкування дітям як українських, так і змішаних сімей, розповіла «Сороці» Тетяна Луцик.

Українська недільна школа «Кобзар» – волонтерський проект, а тому усі охочі можуть навчатися безкоштовно. Заняття відбуваються щонеділі по 3-4 години. Наразі через пандемію коронавірусу навчання призупинено, оскільки проводити його в онлайн-форматі неможливо.

– Наша ціль – об’єднувати українців, зберігати українську культуру, ділитися нею та показувати норвежцям. Ми навчаємо дітей спілкуватися українською, сприяємо гармонійному розвитку мультикультурної ідентичності дітей. Школа «Кобзар» створює українське середовище хоч на кілька годин, а це дуже важливо для наших людей, які проживають за кордоном, розповідає Тетяна Луцик.

На фото: дистанційне заняття з писанкарства

Українську школу «Кобзар» відвідують діти із різних куточків Норвегії, розташованих навіть за 60-70 кілометрів від Осло. Приміщення для занять  безкоштовно надає адміністрація м. Осло, каже Тетяна Луцик.

– Ідея створити школу виникла в українок, які вийшли заміж за норвежців й хотіли створити тут атмосферу українського спілкування. Спершу збиралися із дітьми в будинку однієї із засновниць. Пізніше побачили, що це викликало неабиякий інтерес й прописали у документах організаційні моменти, умови функціонування закладу, обрали вчителів-волонтерів, зазначає Тетяна Луцик. 

Значну увагу в школі приділяють українським ремеслам. Дітей навчають не лише теорії, а й практичних навиків.

– Акцент у школі ми робимо не на шкільні предмети, а на вивчення української мови, культури, традицій та ремесел. Наприклад, навчаємо гончарству, писанкарству. Спершу теоретичні засади, потім – практика: ліпимо, фарбуємо, випікаємо. Також вивчаємо українську історію різних періодів. Демографія сімей наших учнів є різною. Є діти, які народилися й виросли в Норвегії у змішаних сім’ях, є діти українських сімей мігрантів першого покоління. Рівень володіння українською мовою різниться. Вчителі ставлять за мету адаптувати програми, методи й організацію навчального процесу до індивідуальних та вікових особливостей учнів, а також до їх рівня володіння українською мовою, додає ланівчанка.

На фото: заняття в школі "Кобзар" про рибальство

Кількість учнів постійно змінюється, адже українські сім’ї часто змінюють місце роботи й, відповідно, місце проживання. На даний час, учні школи діляться на дві вікові групи: дошкільна (2-6 років) та шкільна (від 6 років).

ГО «Українська громада в Норвегії» не лише популяризує українську культуру й мову за кордоном, але й проводить культурно-просвітницькі заходи, втілює благодійні акції та волонтерські проєкти. Тісно співпрацює із іншими ГО України та діаспори, передає дитячі малюнки воїнам АТО, відеопривітання українським військовим.  


Студентська поїздка до Норвегії для Тетяни Луцик з Ланівців стала початком нового життя. Подорож, у яку вона вирушила на декілька місяців, затягнулася на 16 років.

Зараз Тетяна з сім’єю живе у норвезькому місті Драммен, що за 30 кілометрів від Осло. Тут жінка працює вчителькою англійської мови, математики та програмування у середній школі, а також очолює Українську недільну школу «Кобзар».

Що їдять, як одягаються та скільки заробляють норвежці – Тетяна Луцик розповіла «Сороці».

Залишатися в Норвегії – не було в планах

Закінчивши 4 курси навчання у Львівському національному університеті імені Івана Франка, Тетяна Луцик вирішила скористатися студентською програмою виїзду за кордон, аби здобути мовний досвід.

– Серед студентів у той час було популярно поїхати на літо до Німечччини, щоб збирати полуницю й водночас отримати досвід спілкування іноземною мовою. Коли заповняла анкету, виявилося, що можна обрати й країни Скандинавії. Норвегія не була у списку тих країн, в яких я хотіла б пожити, але склалося так, що опинилися саме тут. Я поїхала разом із сестрою-близнючкою. Ціллю було пожити в Норвегії рік, а потім повернутися й продовжити навчання у Львові в магістратурі. Коли я дізналася, що  тут безкоштовне навчання у вищому навчальному закладі, то у порівнянні з перспективою платного навчання в Україні вирішила використати можливість й втупити у магістратуру саме в Норвегії. А з місцевим дипломом знайти хорошу роботу за спеціальністю було не так важко, розповідає Тетяна Луцик. 

Аби почуватися як у своїй тарілці, потрібно знати норвезьку мову

Щоб сповна відчути усі переваги життя в Норвегії, необхідно вивчити місцеву мову, каже жінка.

– Я приїхала до Норвегії з сестрою, а тому у мене ніколи не було нестачі спілкування. На норвезьких курсах ми познайомилися із українцями, аби знайти більше друзів. То серед них були такі, які повернулися назад в Україну, бо не змогли адаптуватися. Дівчата пояснювали, що їм не вистачає виходів в місто з друзями, відвідин театру, концертів. Аби відчувати тут себе комфортно, треба дуже добре знати норвезьку мову. Лише так ти зможеш в повному обсязі насолоджуватися культурним життям країни та розвагами. Інакше – ти просто ходитимеш на роботу, але не будеш відчувати себе частиною країни, багато чого буде проходити поза твоїм життям, пояснює Тетяна Луцик.

Для українців норвезька мова може видатися дещо складною через велику кількість артиклів та діалектів.

– Норвежці спілкуються виключно норвезькою мовою. Це те, чого нам треба навчитися. Усі іноземці для того, щоб знайти хорошу роботу, забезпечити свої соціальні, матеріальні потреби, заповняти декларації, повинні знати місцеву мову. Мені вона легка, бо я філолог. Для інших важкість полягає у тому, що в Норвегії дуже багато діалектів. Якщо ви проживаєте в Осло і розумієте тамтешній діалект – це ще не означає, що ви зможете спілкуватися норвезькою в інших куточках країни. Справа не обов’язково в іншому лексичному складі мови, а в самій вимові. У норвезькій є багато артиклів. Для нас українців, у яких їх немає зовсім, буде важкувато вивчити, – зазначає ланівчанка.

Характер норвежців – спокійний та стійкий

За характером жителі Норвегії – неконфліктні. Вони поважають правила та норми.

– Норвежці спокійні до того, що наших жінок, які прагнуть багато уваги, така північна стійкість може навіть дратувати. Вони ввічливі,  поважають правила, закони, установи. Норвежці під час спілкування хочуть почути, що в тебе доброго. Вони цінують походи на лижах, спортивні змагання, тому можуть часто про це говорити. Тут люди не люблять розмовляти про негатив й проблеми, каже Тетяна Луцик.

Норвежці люблять природу й спорт, бачать цінність у деталях

Норвежці чітко розплановують свій день, спосіб життя у них дуже розмірений, розповідає Тетяна Луцик.

– У норвежців є дуже багато всього у планах на день – і робота, і спортзал, і час на сім’ю. Ці люди багато гуляють, особливо поза містом, на природі. У Норвегії робочий день завжди внормований, це те, що мені дуже подобається. Ми не беремо робочих проблем з собою додому. Ти повертаєшся з роботи без відчуття якоїсь незакінченості чи негараздів в спілкуванні з колегами. У цьому плані тут все спокійно, зазначає Тетяна Луцик.

Норвежці полюбляють сонце, а ще стежать за своїм здоров’ям, додає ланівчанка.

– У них дуже розмірений спосіб життя, але вони бачать цінність в певних деталях. Є дуже цікава культурна особливість норвежців – коли сніг вже починає танути, вони полюбляють сидіти на верандах чи автобусних зупинках, як ромашки, й «ловити» сонце. Дуже люблять природу й спорт. Це не обов’язково професійний спорт, а навіть прогулянки, біг, незважаючи на вік. Жителі Норвегії стежать за здоров’ям. Середній вік тут – 76 років для чоловіків й 82 роки для жінок, що досить добре у порівнянні з іншими країнами. Думаю, причин є дві. Перша – багато спорту у житті норвежців. Друга – тут дуже дорога медицина, тому й дбають про себе, аби не довелося звертатися до лікарів, пояснює Тетяна Луцик.

Зима приходить в листопаді, а йде – у травні

Зима в Норвегії триває майже сім місяців, а літо – коротке, спеки майже немає, розповідає жінка.

– Клімат в Норвегії дуже особливий, він відрізняється від українського. У Драммені, де ми з сім’єю живемо, трохи тепліше, аніж в інших куточках країни. Зима до нас приходить у листопаді, а йде в травні, при цьому є сонце. А у північній частині Норвегії сніг може падати вже у вересні й триматися аж до травня. Ще там є полярна ніч, коли сонце 5-6 місяців взагалі не з’являється на горизонті. Це – сіра мряка й постійний холод. На південному сході, де ми проживаємо, бувають білі ночі: сонце практично не сідає, хіба з 2-ої до 4-ої ночі. Воно буквально на дві годинки опускається за гори, бо ми живемо у гірській місцевості, яка нагадує Карпати,розповідає жінка.

Тетяна Луцик пояснює, норвезьке літо їй дуже подобається, бо спеки вона не любить. Хороше літо для Норвегії – це 22-24 градуси тепла. Коли настає зима, температура тримається на рівні 5-7 градусів морозу. Бувають й зниження до 20-ти градусів нижче нуля, які можуть протриматися тиждень-два.

Громадський транспорт Норвегії не буває переповненим

Норвежці не дуже часто користаються послугами громадського транспорту. Причин для цього є дві, каже Тетяна Луцик. Перша – дещо завищена ціна, а друга – те, що автобуси не часто курсують.

– Громадський транспорт Норвегії не буває переповненим. Він не так часто їздить. Наприклад, до моєї роботи автобус ходить один раз в годину, тому мені не зручно доїжджати. Також людей може зупиняти дещо висока вартість проїзду. Ціна залежить від відстані. Ти зазначаєш у квиткоматі чи в мобільному додатку, куди їхатимеш, а система прораховує, скільки вартуватиме такий квиток. Найчастіше громадським транспортом користуються учні. Батьки куплять їм місячний проїзний квиток. У великих містах, наприклад, в Осло, є метро, трамваї, там інший ритм транспортного сполучення. Безумовно, у такому випадку легше скористатися громадським транспортом, аніж знайти паркування для власного авто. Багато норвежців користуються електровелосипедами, можуть доїжджати на відстані до 30 км, пояснює Тетяна Луцик.

У норвезьких школах учнів забезпечують канцтоварами

Норвезькі школярі  усі необхідні речі для навчання отримують в школі, розповідає ланівчанка.

– Норвегія забезпечує учнів усім необхідним. Дитина приходить до першого класу лише з портфелем. Зошити, олівці, фломастери, планшети – усе видає школа. Учні кажуть: «У мене закінчилася ручка», тоді ми йдемо з ними у спеціальну кімнату, яка нагадує склад канцтоварів, й видаємо те, що їм потрібно, – зазначає Тетяна Луцик.

Місцева кухня: коричневий козячий сир та багато риби

Норвежці невибагливі щодо їжі. У їхній сумці завжди є ланч-бокс, аби перекусити, каже Тетяна Луцик.

– В Норвегії люди беруть на роботу, до школи, в дитячий садочок коробочки з перекусом. У їжі вони не надто вибагливі. Це може бути просто шматочок хліба з огірком та маслом. Під час ланчу ви не побачите норвежців, які купили булочку з кока-колою, аби поїсти. Традиційні страви готують переважно на свята – Пасху, Різдво, День незалежності. Найчастіше це – запечені ребра з різними видами ковбасок, сосисок та з вареною картоплею. До м’яса часто подають варення з журавлини, – каже Тетяна Луцик.

В Норвегії полюбляють рибу. Аби вона довго зберігалася, її сушать майже рік у спеціальних спорудах на березі моря.

– Тут є особлива традиція збереження продуктів. Рибу висушують у великих ангарах без даху. Вона просто висить на перекладних. Рибу сушать рік без солі, а потім замочують і їдять. Ще одна популярна страва в Норвегії – коричневий козячий сир. Його готують способом кип’ятіння й випаровування рідини. Їдять з хлібом та млинцями, ділиться Тетяна Луцик.

В одязі цінують зручність, а не вишуканість

Норвежці одягаються буденно, цінують комфорт та якість.

– В Норвегії люди інколи можуть переплачувати при купівлі одягу, але роблять це не для того, що бути вишуканим, а щоб вбрання було практичним та не зношувалося. У них є особливість не здавати речі в секонд-хенд, хоч це теж є, а продавати їх як вживані. Стиль норвежців можна охарактеризувати як спортивний. В Осло, звісно, по-іншому, бо це столиця. Дрес-коду дотримуються представники певних професій, як, наприклад, продавці житла, їх одяг завжди має бути діловим та стриманим. В Норвегії у вас не складеться враження, що ця людина збирається на день народження чи на якесь інше свято, бо її вбрання завжди буденне, пояснює Тетяна Луцик.

Не використовують макіяж, щоб виділятися на фоні інших

Жінки в Норвегії не надають великого значення макіяжу.

– Вони використовують косметику, але не ходять в салони. Це більше притаманно нашим жінкам. Норвежки не фарбуються для того, щоб конкурувати з іншими жінками чи виділятися на їхньому фоні. У цьому плані в них немає застороги, що потрібно якось себе реалізувати через використання косметики, – каже ланівчанка.

В Норвегії є бідність, але якщо у сім’ї працюють двоє, не буде потреби шукати додаткового заробітку

Жити у Норвегії недешево, але, якщо ти працюєш, то можеш покривати свої витрати, пояснює ланівчанка.

– Мабуть, норвежці люблять подорожувати не тільки тому, що мають таку можливість, а й тому, що інші країни більш привабливі ціновою політикою. Тут є бідність, але якщо в сім’ї працюють чоловік з дружиною, не виникне потреби шукати додаткових заробітків. Щодо житла, то, якщо у вас є можливість платити від 700 до 1400 євро за оренду, то, відповідно, є можливість й виплачувати кредит. Немає логіки у тому, щоб затрачати такі кошти на орендоване житло. Коли ми сестрою закінчили навчання і пішли на роботу, зрозуміли, що різниця між тим, що ми платимо орендатору і тим, що ми б платили, якби купили цю квартиру, становила 40 євро. Ми зачекали, аби назбирати 15 % власного капіталу, й придбали квартиру, яку орендували. Можливість оплачувати кредит є, в людей не завжди є змога відкладати, аби назбирати перший внесок, розповідає Тетяна Луцик.

Інтерес до України в норвежців з’явився кілька років тому

До 2014-го року в Норвегії про Україну знали зовсім мало. Зараз цікавість до нашої держави зросла, розповідає Тетяна Луцик.

– Для Норвегії Україна показала себе на карті світу після подій 2014-го року. З’явився вагомий інтерес до нашої країни. До того Україна асоціювалася у них лише з Чорнобилем. Більше знали лише ті люди, які мали родинні зв’язки. Норвежці знають, де знаходиться Україна, але характерні особливості нашої країни можуть назвати одиниці. Саме тому українці в Норвегії завжди пам’ятають, що вони не є рядовими робочими мігрантами, а представниками цілої нації в очах норвежців, зазначає Тетяна Луцик.


В Українському домі «Перемога» сьогодні, 31 березня, презентували нове видання «Кобзаря» Тараса Шевченка – «Фронтовий Кобзар».

Автором проекту є художник, доброволець Сергій Пущенко.

«Фронтовий Кобзар» містить 46 колажів, які відтворюють сучасний період життя країни. Сергій Пущенко у виданні використав не лише власні світлини, зроблені під час Революції гідності та війни на сході України, а й знімки воїнів ЗСУ, фронтових кореспондентів.

Сам Сергій Пущенко, на жаль, через незадовільний стан здоров’я не зміг приїхати до Тернополя. «Фронтовий Кобзар» презентувала волонтерка Олена Живко. 

– Читаючи цю книгу, ви зрозумієте, наскільки актуальним та потужним є кожне слово. За Україну нам доводиться боротися, пролито вже дуже багато крові, – сказала Олена Живко. – Ніщо не вічне, окрім мистецтва. Колись не буде нас, але будуть колажі, будуть портрети, буде ця книга. У ній – багато хлопців, яких вже з нами немає. Ніщо не може бути так важливо, як пам'ять про них. Сьогодні війна переходить в мистецькі проекти. Якщо ви проїдетеся Францією, побачите, що про війну, яка у них була, нагадує геть усе: архітектура, мистецтво. У нас, на жаль, часто не згадують про війну, навіть попри те, що вона триває.

Також в УД «Перемога» презентували виставку фотоколажів і книжкових розворотів до видання. Вона діятиме до неділі, 4 квітня.


До кожного актора з часом приходить розуміння того, що він повинен або повністю віддатися роботі, або покинути сцену.

Так вважає Заслужена артистка України Оксана Малінович, яка вже 23 роки живе, сміється та плече на сцені Тернопільського обласного академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка.

Напередодні Міжнародного дня театру Оксана Малінович розповіла «Сороці» про перший акторський досвід, атмосферу за лаштунками, знакові ролі та страх забути слова.

«Оксаночко, Ви – наша»

На сцені театру Оксана Малінович – з 1998 року. Першому досвіду на великій сцені передувало чотири роки навчання у театральній школі на базі тернопільського музучилища (тепер – коледж).

– У 1994 році в Тернопільському музичному  училищі заснували акторське відділення. На той час Тернопіль не мав своєї театральної школи. Я давно мріяла про театр, тому вирішила спробувати вступити, мені це вдалося. Ми були першим курсом, який набрали, загалом – 18 осіб. Навчалися 4 роки. Після закінчення навчання до нас приїхав режисер з Луцька Богдан Береза. Каже мені: «Оксано, ми хочемо бачити Вас у своєму театрі». А я слухаю його і думаю, як же сильно я хочу працювати саме на сцені тернопільського драмтеатру. Я там навчалася, усі кути знаю, бачила, де пил лежить товстим шаром, а де тонким. Потім розповіла про цю пропозицію Михайлу Якубовичу Форгелю, а він мені: «Оксаночко, Ви – наша». Я так зраділа. Думала, серце розірветься від щастя. З того часу я з тернопільським театром не розлучаюся ось вже 23 роки. Потім вступила ще на навчання у Київську державну академію керівних кадрів культури і мистецтв, аби мати вищу освіту. Бо без неї не було б ні звання, ні кар’єрного росту, розповідає Оксана Малінович.

Перший млинець – нанівець

Перший театральний досвід Оксана Малінович здобула на виставі «Житейське море».

– Моя перша роль – вихід на сцену в масовці на виставі «Житейське море». Ми вийшли на кілька секунд, аплодували артистам і позадкували. Не була б це Оксана Малінович, якби вона щось не вчудила. Я вийшла, поплескала, відходжу назад і тут стаю на свою спідницю й падаю, – пригадує Оксана Малінович. – Тоді було не до жартів, але зараз є над чим посміятися. З того часу у мене є страх, коли виходжу на підборах, щоб не впасти. Підлога у театрі слизька, там килимів не можна стелити.

Кожна роль – як дитина

Оксана Малінович зіграла понад вісімдесят ролей. Найбільш знаковою для неї є вистава «Коханий нелюб», бо саме завдяки ній зустріла своє кохання.

– Коли я отримувала звання заслуженої, ми з чоловіком писали перелік ролей, їх було майже вісімдесят. Звісно, я не беру до уваги «третя дівчина, яка стояла на сцені праворуч», а більш головні, – каже Оксана Малінович. – Серед усіх є дві, які стали для мене дуже вагомими. Перша – «Коханий нелюб», де я виконувала роль служниці Ярисі. Після цієї постановки я вийшла заміж за свого чоловіка Андрія Маліновича, який грав слугу. Він навчався з нами у театральній школі. Прийшов у 1995 році, коли був добір. Андрій працював освітлювачем у театрі, його знали всі, окрім мене. Коли ми з ним познайомилися, то, чомусь, виникав конфлікт за конфліктом, сварка за сваркою. Думаю, та що ж таке?! А потім пройшов час і я усвідомила, що це моя людина. Андрій дуже добрий та чесний. Його мати – акторка, а батько – музикант від Бога. Ще одна знакова для мене вистава – Олега Петровича Мосійчука «За крок до тебе». Для мене немає ролей, які б не припали до душі. Кожна роль – як дитина. Ну хіба можна не любити свою дитину?!

Грати позитивних героїв – нудно, зауважує акторка.

– Коли я лише починала свою театральну кар’єру, майже усі мої колеги хотіли виступати в ролі Джульєтти, Дездемони, а я міряла про Проню Прокопівну. Я – людина характерна, тому мені цікаві суперечливі та нестандартні герої, ділиться Оксана Малінович. 

«Аби увійти в роль, читаю текст двісті разів й ставлю безліч запитань»

Робота над роллю – тривалий та нелегкий процес. Аби добре зіграти, необхідно сформувати характер героя, продумати історію, бо без неї особистість не буде цікавою глядачам.

– Немає такого, що тобі дали роль, ти вийшов і почав грати. Треба мінімум двісті разів прочитати текст. З кожним разом ти відкриваєш для себе щось нове. Потрібно ставити багато запитань. А для чого він це зробив? А чому вона поводиться саме так? Це тебе наштовхне на нові осмислення. Є одна площина, яку актор бачить тоді, коли вперше дізнається, кого гратиме. А коли ставить все більше запитань, з’являється друга площина, третя, четверта…  Обов’язково треба придумати біографію своїй героїні. Має бути історія, без неї людина не буде цікавою. Режисер ставить нам завдання, що ми маємо робити. На початку ти отримуєш роль з «колючками», а потім все поступово згладжуєш, пояснює Оксана Малінович.

«Графік актора – це ні суботи, ні неділі»

Робочий день актора складний, але, коли ти любиш те, що робиш, під силу все, наголошує Оксана Малінович.

– Робота театрала – це ні суботи, ні неділі. Це – коли вся твоя родина, яка не має відношення до театру, святкує день народження, а ти дзвониш і кажеш: «Я вас вітаю, йду грати виставу». Вихідний – понеділок, але це не завжди. Перед прем’єрою в нас немає вихідних. Наші актори їдуть на роботу на 11-ту годину, працюють до 14-ої, повертаються додому, бо в кожного сімя, справи, плани. А вже о 18-ій годині дуже прошу назад до роботи… І так до 22-ої. Я в театр приходжу пів 11-ої, щоб випити кави перед репетицією, бо без неї мій день не починається, зазначає Оксана Малінович. 

«Інколи сниться, що забула слова»

Якщо раптом забув слова, то партнери на сцені допоможуть викрутитися, розповідає актриса.

– Деколи мені сниться, що вийшла на сцену і забула що маю говорити. Або прийшов час мого виходу, а все огорнуто клейонкою, неможливо побачити, куди йти. Один раз справді було таке, що забула слова, але партнери допомогли, дякую їм за це. Я намагаюся, щоб текст від зубів відскакував, не люблю таких що кажуть: «А, якось буде». Я, звісно, можу допомогти, коли «заклинило», але краще, щоб такого не було, каже Оксана Малінович.

На сцену актори виходять впевнені в собі та безстрашні, однак за кулісами тремтять руки, відзначає актриса.

– Ти чекаєш свого виходу, а від хвилювання аж руки та ноги тремтять. Особливо складно тоді, коли треба, наприклад, склянку з водою винести. Думаєш, хоч би не розлити. За хвилину до свого виступу молюся, потім кажу: «Господи, допоможи» і пішла… Кілька фраз на сцені, а тоді страх зникає. Ти віддаєшся ролі, живеш цим моментом, не думаючи ні про що, каже Оксана Малінович.

У кожного актора «розхитані» нерви

Театрали – люди завжди емоційні, а нервова система у них має бути ну дуже гнучкою, наголошує актриса.

– Актор – це пластилін, який має бути м’яким, різко та влучно реагувати на слова й обставини. Ми можемо гучно сміятися, а через секунду кидатися в сльози. Аби так вміти, нервова система має бути добряче «розхитаною». Актор – як їжак: хтось торкається, а він вмить розпускає колючки, каже Оксана Малінович. 

Глядач голосує ногами

Сучасний театр – це безпосереднє спілкування актора з глядачем, пояснює Оксана Малінович.

– У свій час Костянтин Сергійович Станіславський вважав, що сцену від залу для глядачів має відокремлювати «четверта стіна». Вона прозора, через неї видно і чути, але там нічого немає. Сучасний театр цю стіну розбирає по цеглині. Спілкування з глядачем має бути. Ми ж отримуємо оплески, от і повинні до кожного в залі звернутися як до окремої особистості, – каже актриса. – Театр не може існувати без глядача, бо глядач – це перший критик, він голосує ногами за виставу. Саме для відвідувачів театру ми все це робимо, а вони заряджають нас енергією.

«Працювати у півсили – це не про театр»

Поповнювати енергію та натхнення Оксані Малінович допомагає сім’я, книги, фільми, вистави.

– Я дуже люблю читати все – і детективи, і мелодрами, і історичні романи. Мій чоловік навіть жартує з цього приводу: «Оксанко, ти не любиш читати, ти любиш букви». Ще обожнюю фільми, особливо на великому екрані в кінотеатрі. Набиратися сили та натхнення допомагає родина, – розповідає актриса. – Коли була трохи молодша, ми з колегами їздили дивитися вистави у різні куточки України. Одного разу потрапили на виставу «Театру нації» Євгена Миронова в Одесі. Це була постановка «Шукшинские рассказы». Я коли вийшла з театру, до ранку слова не могла зронити. Їх гра була вражаючою. Я завжди до театру ставлюся дуже серйозно. Буває, що по молодості актори трохи легковажать. З часом усі ми приходимо до розуміння того, що треба або повністю віддатися роботі, або покинути сцену. Працювати у півсили – це не про театр. У цій виставі в Одесі двоє акторів віддалися так, що я наче вдихнула на початку показу, а видихнула аж наприкінці. Ця вистава стала для мене одним із переломних моментів, дуже знакових, які досі мене ведуть у театральній кар’єрі.

Найновіша роль – «Любов без гриму»

Цієї суботи в Тернопільському академічному драматичному театрі мав відбутися прем’єрний показ вистави «Любов без гриму», у якій Оксана Малінович зіграла народну актрису. Однак через карантинні обмеження глядачам виставу покажуть трішки пізніше.

– У цій виставі я – актриса, яка «заграбастала» собі всі ролі, що мали б дістатися молодим. До неї починають надходити листи від шанувальника, який, схоже, її кохає. Актриса наймає детектива. У результаті виявляється, що це не шанувальник, а шанувальниця – вахтерка з їхнього театру, яка колись була критиком, та вже вийшла на пенсію. В актриси ламається світ, вона віддає ролі молодим і закохується в детектива, розповідає Оксана Малінович.

 


Якісний сон – базова потреба кожної людини, а його відсутність перетворює життя на справжнісіньке пекло.

У зв’язку з пандемією коронавірусу все більше людей у світі почали нарікати на безсоння, наслідком якого є дратівливість, неуважність, зниження працездатності.

Про причини відсутності сну, вплив безсоння на організм та методи боротьби з ним «Сорока» поговорила з лікаркою-психіатринею Тернопільської центральної районної лікарні Діаною Попович.

– Мабуть, усі ми знаємо про поділ людей на хронотипи «сова» та «жайворонок». Що про це думають у психіатрії?

– У кожної людини є циркадні ритми або, як їх ще прийнято називати, «біологічний годинник». У тварин теж є такий внутрішній годинник, основним регулятором є гормон мелатонін, який виділяє епіфіз. Саме цей гормон регулює діяльність організму так, аби зберігати період у 24 години. Найбільше мелатоніну виробляється саме в темноті. Коли на сітківку нашого ока падає менше світла і головний мозок розуміє, що потрібно розпочати виробляти мелатонін. У цей момент ми відчуваємо сонливість, тому лягаємо спати. Цей гормон регулює циркадні ритми людини. Однак з певних причин вони можуть збиватися. Якраз ці так звані «жайворонки» і «сови» – це люди із різним циркадним ритмом. Ці особл ивості у них є вродженими, а не набутими.

– Скільки годин повинна спати людина, аби добре почуватися?

– Тривалість сну залежить від віку. Коли дитина народжується, її нервова система ще є недосконалою. Вона розвивається упродовж дитинства, саме тому дітки сплять довше, новонароджені навіть до 20 годин на добу. З дорослішанням така потреба в сні зменшується. Щодо дорослих людей, то тут все індивідуально, стандарт – 8 годин. Хоч проведені дослідження показали, що є люди, які сплять по п’ять годин на добу й при цьому чудово почуваються. Літніх людей часто турбує безсоння. Тут даються взнаки вікові зміни головного мозку та можуть нашаровуватися різноманітні психічні розлади.

– Які існують фази сну?

– Виокремлюють дві фази сну – повільна та швидка. Коли людина засинає, у неї сповільнюються процеси в головному мозку. Це добре видно на електроенцефалограмі. Ми можемо спостерігати, що коли людина засинає, сповільнюються електричні потенціали у мозку. Після цього настає фаза швидкого сну, коли активність біопотенціалів навпаки збільшується. Під час переходу від повільної до швидкої фази сну людина може раптово прокинутися, але це нормально. У фазі швидкого сну мозок активізується, але тіло розслаблене, а очі бігають. У цей момент з’являються сновидіння. Людина бачить їх щоночі, однак не завжди про це пам’ятає. Існує також твердження, що сон приходить тоді, коли в нашому мозку накопичується певна кількість аденозину та серотоніну, так званої снодійної субстанції. Вони виробляються упродовж дня, а тоді організм впадає в сон.

– Що може стати причиною безсоння?

У своїй я ще не бачила, щоб безсоння було первинною причиною. Зазвичай це – наслідок депресії, тривоги, тобто психічних розладів чи соматичних хвороб. Безсоння внаслідок стресу називають транзиторним. Це означає, що це тимчасове відхилення. Коли організм та психіка адаптуються та приходять в норму, відповідно і сон покращується. Ще одна причина – залежність від снодійних препаратів. Буває, що людина самостійно вирішує вживати снодійне, яке насправді не вирішує проблему, а лише маскує її. Так виникає залежність, і без препарату людина вже не може засинати. Мабуть, у кожного з нас бувало, що одну ніч не поспали через хвилювання чи перевтому, але це – не катастрофа. Безсоння прийнято вважати патологією тоді, коли воно турбує людину регулярно. У такому разі необхідно звернутися до спеціаліста – лікаря-психіатра, бо безсоння це зазвичай саме психіатрична проблема. Важливо, вчасно звернутися за допомогою, аби безсоння не стало хронічним.

– Як боротися з безсонням?

– Часто безсоння є наслідком поганої гігієни сну. Аби нормалізувати сон, я раджу своїм пацієнтам дотримуватися таких правил:

  • Режим. Лягайте і прокидайтеся в один і той же час, навіть у вихідні. Якщо у будні прокидаємося в шостій, а у вихідні – в обідню пору, то цим лише нашкодимо собі. Дотримуватимемося режиму – внормуємо свій циркадний ритм.
  • Вранці займайтеся зарядкою, аби збадьорити організм та налаштувати його до активності. Це теж нормалізує наш внутрішній годинник.
  • Перед сном провітрюйте приміщення. Важливо, аби в кімнаті було не надто спекотно чи надто холодно.
  • Суцільна темнота. Вимикайте пристрої, які світяться та відволікають вашу увагу.
  • Лягаючи спати, забувайте про гаджети. Вимикайте їх взагалі або на беззвучний режим.
  • Не їжте за дві години до сну, аби травна система не працювала вночі наповну, не даючи вам заснути. Їжа ввечері має бути легкою. Важливо й те, що коли людина після їжі лягає, спожите закидається у стравохід і потім подразнює його. Як наслідок нас турбує печія.
  • Не займайтеся фізичною активністю за 4 години до сну. У такому випадку виробляється адреналін, який завадить заснути.
  • Обмежте вживання кофеїну, нікотину та алкоголю, особливо, ввечері.
  • Якщо не можете заснути більше 20 хвилин, то встаньте з ліжка і підіть займатися спокійною діяльністю (послухати спокійну музику) і повертайтеся у постіль тоді, коли відчуваєте сонливість.
  • Уникайте вирішення будь-яких проблем перед сном.
  • Навіть якщо ніч була безсонна, не можна спати вдень.

Сторінка 8 із 217

СОЦІУМ

24.03.2024 soroka
Класичний університет Тернополя відтепер співпрацює з Люблінською Політехнікою
У четвер, 21 березня 2024 року ректор Західноукраїнського національного університету Оксана Десятнюк підписала договір про…

Подорож вихідного дня

15.10.2021 soroka
Монастирок на Тернопільщині притягує і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих
Монастирок – маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону.…

Місто в кадрі

DSC_3820.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.