За декілька днів 22-річна мотоциклістка з Підгайців Ольга Фатюк з’явилася у низці популярних українських та закордонних ЗМІ. 

Дівчина разом із англійцем Алеком Філліпсом побили національний і світовий рекорд в категорії «Швидкісна їзда з пасажиром». Пара розігналася до шаленої швидкості – 301,2 км/год на трасі Київ-Чернігів-Нові Яриловичі.

Про дорогу до рекорду й те, як «приручила» мотоцикл Ольга Фатюк розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Любов до байків – з дитинства

Мотоспортом я займаюся вже три роки. Тяга до цього виду транспорту з’явилася ще в дитинстві. Мій брат мав мотоцикл і я дуже любила їздити всюди разом з ним. Згодом байк довелося продати. Але навіть після цього, коли я бачила, як дорогою проїжджає мотоцикл, не могла відірвати захопленого погляду. Три роки тому я познайомилася з британським мотоциклістом Алеком Філліпсом. Відтоді моє захоплення швидкісною їздою переросло у щось більше.

На мотоциклі – вільна пташка

Я люблю й автомобілі, але їздити в них більш безпечно. Цього не скажеш про мотоцикли. Ти відчуваєш шалений опір вітру. Їдеш, не думаючи ні про що. Ризикуєш, але почуваєшся вільною пташкою. У момент їзди усі буденні проблеми відходять на задній план. Я кайфую від цього відчуття свободи. А довга дорога це – нагода подумати про життя.

«Навіщо тобі це?»

Більшість моїх рідних та друзів не схвалюють захоплення швидкісною їздою. Кажуть: «Для чого тобі це все?». Мама і тато дуже хвилюються, коли я кудись від’їжджаю на мотоциклі. Сестра також, але, попри це, вона часто їде зі мною на змагання, щоб підтримати. Звісно, є кілька друзів, які позитивно ставляться до мого захоплення, і я їм дуже за це вдячна. Людині завжди потрібен хтось, хто буде вірити у її сили.

Мотоспорт не має статі

Існує стереотип, що мотоцикли – виключно чоловіча справа. Так, жінок у нашій компанії справді є небагато, але я вважаю, що потрібно займатися тим, до чого лежить душа. Навіщо ділити мотоспорт на статі? Дівчата можуть не менш впевнено тримати швидкість та маневрувати, але, звісно, треба бути обережними.

Байкер і мотоцикліст – не синоніми

Колись мене питали, чи дружила б я з байкерами. Тоді я відповіла, що ні, бо уявляла їх брутальними людьми у важкому шкіряному одязі та з довжелезною бородою. Насправді це не так. Зараз у мене є багато друзів-байкерів, яких люблю і поважаю. Для себе я повністю спростувала той міф, що байкери некультурні на невиховані люди. На відміну від мотоциклістів вони є більшими фанатами своєї справи. Відчувається це байкерський дух свободи та нестримності. Байкери 24/7 перебувають із своїм «залізним конем». Натомість я вважаю себе радше мотоциклісткою, бо їжджу лише тоді, коли є бажання та натхнення. Роблю це для душі, щоб побути наодинці з собою і дорогою.

Основна вимога – сила в руках

Для мотоциклістів дуже важливо бути здоровими й витривалими. А найголовніше – мати силу в руках, бо інакше ти не зможеш втримати байк та маневрувати. Якщо немає сили – сідати за кермо не варто. Цьогоріч у мене з’явився власний мотоцикл – Kawasaki Ninja 250. Початківцям не потрібно купляти надто швидкий байк, а поступово переходити від малого до більшого. Люди часто роблять помилку, купляючи дуже швидкісний мотоцикл, до якого ще варто дорости. Коли ти недосвідчений, кермуючи таким, можеш втрапити у халепу.

Взимку захоплення – на перерві

Сезон «покатушок» розпочинається весною, а звершується восени. Взимку мотоциклами ми не їздимо. Щодо погодних умов, то найкраще кататися тоді, коли немає дощу. Я особливо люблю їздити під вечір. Тоді байк не так нагрівається. Звісно, є й такі фанати, які мчать навіть, коли дощ лиє на голову.

Треба їхати з розумом

У мотоспорті є важливе правило: треба їхати з розумом, щоб не нашкодити собі та людям. Безпека для нас – понад усе. Категорично заборонено відпускати руки. Також не можна повертати голову, щоб подивитися назад чи вперед, бо вітер може тебе зловити, а дати відсіч такому сильному опору неможливо. У якому положенні стартуєш, такого потрібно дотримуватися до кінця заїзду.

Страх є завжди

Не можу сказати, що я безстрашна, але відчуття свободи перекриває страх. Під час тестових завдань, коли їдемо на шаленій швидкості, звісно є певні побоювання. Одного разу на ходу я зрозуміла, що шолом погано пристебнутий, його ловить вітер, а я не можу втримати голову. Якось вдалося подати знак Алеку, аби він зупинився. Страх був таким сильним, що після тренування я розплакалася. Під час того заїзду усе життя – в одній секунді.

Про рекорд

До цієї мети ми йшли три роки. Регулярно тренувалися весною та восени, аби щоразу досягати більшої швидкості. У 2018 році ми вже встановлювали світовий рекорд, який було підтверджено Національним реєстром рекордів. Тоді разом з Алеком розігналися до швидкості 293, 5 км/год між селами Дзвиняч та Бедриківці колишнього Заліщицького району. Якщо чесно, на той час я не до кінця розуміла, чим займаюся. Справжні ризики усвідомила згодом. Мотоспорт – не лише ейфорія, а й важка робота та відповідальність. Цього разу ми побили свій попередній рекорд, розігналися до швидкості 301,2 км/год. Були нюанси з перекриттям дороги у Чернігові, бо ніхто не хотів брати на себе відповідальність, але, на щастя, все вийшло. Попереду – багато ще більш грандіозних планів, але нехай поки вони будуть за кулісами.

Спілкувалася Катерина Шаблій