Катерина Шаблій

Катерина Шаблій

Учора, 14 червня, у драматичному театрі обрали «Міс Тернопіль – 2021».

Власницею головної корони міста стала 19-річна Марта Резніченко. Дівчина закінчила інститут технологій в Канаді за спеціальністю «Маркетинг у продажах», володіє чотирма мовами.

За звання найкрасивішої дівчини змагалися 18 учасниць не лише з Тернополя, але й з різних куточків області.

Дівчат обирали на кастингу. Загалом заявок надійшло понад пів сотні. Цікавих особистостей організатори й самостійно шукали у соціальних мережах. Вимоги до учасниці: вік від 16 до 24 років; ріст – від 168 см; незаміжня; громадянка України.

– Підготовка відбувалася я у форматі табору, тому ми вирішили надати можливість усім спостерігати, що ж відбувається за лаштунками. Із перших днів підготовки учасниці активно вели щоденники звітності у соціальних мережах, щоб тернополяни могли побачити їх у різних амплуа, розповіла виконавча директорка «Міс Тернопіль» Юлія Мосейко.

Окрім численних репетицій, щодня учасниці відвідували курси англійської мови, ораторської майстерності.  Загалом на підготовку до «Міс Тернопіль» дівчата щоденно витрачали по 7-8 годин, наголошують організатори конкурсу.


Понад дві сотні тернопільських школярів разом із вчителями фізичної культури сьогодні взяли участь у 1,5-кілометровому забігу довкола острівка «Чайка».

Організатори заходу – Тернопільський міський центр фізичного здоров'я населення.

У цьому забігу не акцентували увагу на перемозі, а на тому, що рух – це здорово, розповіла «Сороці» директорка міського центру фізичного здоров'я населення Вікторія Безгубенко-Гнатишин.

Сьогоднішній забіг ініційований Комітетом з фізичного виховання та спорту, Міністерством освіти і науки України, Управлінням розвитку спорту та фізичної культури Тернопільської міської ради й Тернопільським міським центром фізичного здоров'я населення, – зазначає Вікторія  Безгубенко-Гнатишин. – Участь у забігу взяли школи міста. Ми наголошуємо на тому, що рух – це здорово, а фізична активність дуже важлива для школярів.

Учениця тернопільської школи № 20 Аліна також долучилася до забігу. Каже, дистанція не є надто складною.

– Чесно кажучи, я бігаю не щодня, але намагаюся приділити час спорту. Сьогоднішній забіг видався дуже цікавим. Хоч ми пробігли не так багато – 1,5 кілометри, але емоцій залишилося вдосталь, поділилися Аліна.


Фотовиставку Василя Бурми сьогодні відкрили у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї.

Вернісаж організували з нагоди 85-річчя Василя Бурми та 60-річчя його праці у газеті «Вільне життя плюс».

– Зазвичай такі виставки відкривалися до мого дня народження, 6 січня. Але ситуація з коронавірусом цьогоріч змусила дещо змінити плани, тому вирішив презентувати фото вже до Дня журналіста, який відзначають 6 червня, – розповів Василь Бурма. – Вирішив якось відзвітувати, бо за спиною – борг. Частина представлених сьогодні світлин у мене лежала віддрукована вже десь 40 років. Вони поки ніде не світилися, тому вирішив врешті-решт показати ці фото, адже мені вже 86-й рік.

В експозиції представили дві серії світлин – «Вогні Файного міста (Вечірній Тернопіль)» та «Краяни і гості».

До слова, Василь Олександрович Бурма – український журналіст, краєзнавець, член НСЖУ, Національної спілки фотохудожників України, Заслужений журналіст України. Народився 6 січня 1936 року на Полтавщині.


Людмила Гургач із Чорткова перетворює сільські будинки на витвори мистецтва.

Майстриня працює у техніці наївне малярство – розпис стін рослинними орнаментами.

Перші малюнки Людмили Гургач на стінах з’явилися у 2011 році.

– До розпису будинків я вже мала певний досвід розписування стін власної оселі, а також танцювального залу, загалом понад 12 різних об’єктів. Хист до малювання у мене є ще зі школи. Тоді мені було цікаво перемальовувати портрети у стилі графіка. База малювання – тільки шкільна. Мій вчитель був чудовою людиною і намагався надати якомога більше інформації щодо різних технік малювання, – розповідає Людмила Гургач «Сороці».

Нещодавно Людмила Гургач розписала 100 літню хату у селі Босири та облаштувала музей із збереженим внутрішнім інтер’єром побуту минулого століття. 

– Це перший будинок, який я розписала у 2020 році, а літню кухню – у 2021 році. Розпис робила рослинним орнаментом, намагалася відтворювати старовинний стиль оздоблення будинку у техніці «наївний розпис».Також я використала узори трипільської культури, оскільки це – наша древня культура. На задній стіні за побажанням чоловіка я намалювала мурал, символічне бачення території України  з горами і рівнинами та річкою Дністер, оскільки ми багато мандруємо історичними місцями України, – каже пані Людмила.

 

Задум розпису хати жінка виношувала майже три роки, а на його втілення знадобилося 4 місяці.

– Хата глиняна, білена вапном. Розпис робиться по вапні, а тому малюнок з часом потребує поновлення. Сам задум я виношувала майже 3 роки, шукала інформацію в історичних джерелах, що саме малювали, чому і чим. Кожен орнамент має свій зміст і значення. На літній хатині намальовані герби Поділля і Галичини як наближених етнорегіонів, на перетині яких знаходиться хатина, розповідає Людмила Гургач.  

Кожен малюнок перед нанесенням Людмила Гургач довго продумує.

– Усе залежить від призначення зображення. Інколи буває, що в останню мить вносиш зміни у малюнок або доповнюєш іншими елементами. У своїх малюнках я не використовую чорної барви, а в основному яскраві та «живі» кольори, щоб несли позитивний настрій для тих, хто на них споглядає. Під час розпису я часто співаю. Така робота відволікає від буденних думок – це для мене творчість і життя. Люблю пізнавати нові види мистецтва, лише стримує нестача часу. Планів дуже багато, на два життя вистачить, а скільки ще нового би навчитися та інших навчити радіти життю й цінувати те, що нам дано, наголошує Людмила Гургач.  

 


Поблизу пам’ятника Соломії Крушельницькій сьогодні відбулося свято останнього дзвоника для випускників Тернопільського мистецького фахового коледжу.

До урочистостей долучилися випускники, студенти 1-3 курсів, викладачі, батьки та усі охочі.

– Дорогі четвертокурсники, я себе відчуваю майже вашою ровесницею, адже завершується мій четвертий рік директорства на цій посаді. Я пам’ятаю 4 роки тому, коли 1 вересня я вручала вам залікові книжки. Ви для мене особливий випуск – перший випуск на посаді директора, – зазначила директорка Тернопільського мистецького фахового коледжу імені Соломії Крушельницької Лариса Римар. – Колеги, цей рік був складним – і дистанційне навчання, і змішане, але ми гідно його завершили. Сьогодні ми маємо чим пишатися – відмінники, переможці численних конкурсів, чудове звучання колективів. Ми впоралися, попри всі негаразди.


На вулиці Руській у Тернополі вже розквітли каштани «Бріоті».

Нагадаємо, каштани «Бріоті» в Тернополі висадили восени 2014 року. Ними поступово замінили каштан «Кінський», який був не настільки стійкий до ураження каштановою мінуючою міллю.

Саме тому було здійснено заміну виду каштанів, адже вони є природним фільтром для забрудненого різними хімічними, токсичними, газоподібними викидами середовища.  


Участь у марафонах стає дедалі популярнішою серед українців. Пробігти 5, 12, 21, 42 кілометри – ціль, до якої готуються роками. А тернополянин Орест Дмитрик 23 травня вже вдруге подолав дистанцію аж у 100 кілометрів.

Про підготовку, маршрут та відчуття під час бігу він розповів «Сороці».

– Я поступово йшов до того, щоб долати такі дистанції. Починав з щоденних піших прогулянок. Якщо треба було дістатися в інший кінець міста – йшов, а не їхав громадським транспортом. Так само обирав сходи, коли можна було їхати ліфтом. Усі такі щоденні звички накопичуються, з часом людина стає витривалішою. Також багато у плані фізичної підготовки мені дали походи в гори, – каже Орест Дмитрик.

Біг до кордону з Львівською областю

Стартував Орест о 3-ій годині ночі, а фінішував – о 18-ій.

– Маршрут пролягав з Тернополя у напрямку Бродів. До самих Бродів не добігав. Обрав цей шлях, бо трафік транспорту там не надто щільний, а ще красива природа – ліси, – зазначає Орест Дмитрик. – Добіг я до кордону Тернопільської та Львівської області – село Підберізці. Назад повертався тим ж маршрутом, але наприкінці його дещо змінив. Вибігав я з Тернополя через Білу, а повертався вже через Чистилів, біг поблизу «Водної арени», а потім через Новий Світ на набережну ставу. Це була кінцева точка ультрамарафону.

Такий забіг для Ореста – вже другий. 100 кілометрів він пробіг вперше у 2013 році.

– Перший забіг був присвячений Дню Героїв, який відзначають 23 травня. Тоді, у 2013 році, до Тернополя з’їхалися бігуни з-за кордону. Цьогоріч я вибрав теж неділю, 23 травня, але стався такий збіг випадково. Вже потім у соцмережах побачив, що у неділю відзначають День Героїв, – розповідає бігун.  

В дорогу – 4 огірки

За 15 годин Орест Дмитрик зупинявся 8-10 разів. Переважно для того, щоб підкріпитися та «перезавантажити» сили.

– Не рахував зупинки. Думаю, їх було 8-10. Оскільки з собою в дорогу я брав лише 4 огірки, то тричі зупинявся, щоб зайти в магазин – купляв банан, шоколад та воду. Були й технічні зупинки. Я на 15 хвилин припинив бігти, щоб відпочити. За цей час повністю «відключився», ледь не заснув. 15 хвилин мій організм «перезавантажувався». Коли набрався сил – продовжив бігти, – пригадує Орест. – Завжди треба дослухатися до свого організму. Коли потрібно зупинятися – зупиняйся. Треба перейти у ходьбу – переходь. Наше тіло знає, що йому потрібно.

Від болю до ейфорії

Під час бігу ти переживаєш надзвичайно широкий спектр емоцій, каже Орест.

– Ультрамарафон тим і цінний, що ти можеш отримати масу вражень за кілька годин. Я відчував біль, радість, ейфорію, втому. Найважче, звісно, було наприкінці. Коли ти стартуєш, то обираєш темп. Спершу здається, що він зовсім повільний, але це не так. Ти хочеш швидше бігти, бігти, бігти… Завжди ще швидше. А наприкінці ноги вже втомлюються і стає важко, пояснює Орест Дмитрик.  

«Для чого тобі це?»

Бігун додає, рідні та друзі не дуже позитивно сприйняли новину про те, що він збирається пробігти ультрамарафон.

– Усі питали: «Для чого тобі це?», «Може, краще не біжи?». Але я добре розумію, що насправді рідні та друзі хочуть мене вберегти від усяких неприємних ситуацій. Я до цього звик. Дякую їм за пораду, але роблю так, як хочу, наголошує Орест Дмитрик.  

Також 29-річний Орест бере участь у велозаїздах й планує розвиватися у напрямку триатлону – олімпійський вид спорту, який включає у себе три складові: плавання, їзду на велосипеді та біг.

А ще Орест Дмитрик запрошує усіх охочих на щосуботні забіги, незалежно від погоди. Зустріч – о 09:00 поблизу причалу Тернопільського ставу.  


Тернопільський футбольний клуб «Нива» потребує фінансової підтримки, аби рухатися далі. Інакше –  про успішне майбутнє не може й бути мови.

Про це під час пресконференції журналістам розповіло керівництво ФК «Нива».

Президент клубу Степан Рубай закликає владу, бізнес, вболівальників допомогти «Ниві», адже команда – сильна та перспективна.

– Футбол у Тернополі зараз – на піднесенні. У нас новий тренер, ми б хотіли рухатися далі. Коли 6-7 років тому у «Ниву» набирали 17-річних хлопців, то сьогодні вони вже стали серйозними футболістами. На них є попит, за ними телефонують й питають. Ми маємо зберегти команду і рухатися вперед. У «Ниви» є база – футболісти тренуються, харчуються, є гарний стадіон, є ми, є вболівальники. Ми хочемо щоб «Нива» здобувала більше перемог і йшла вперед. У зв’язку з коронавірусом ми перевищили витрати, хоч передбачали, що коштів вистачить до кінця сезону. Поки якось даємо собі раду, але хочемо бачити майбутнє, – зазначив Степна Рубай.

У квітні цього року наставником жовто-зелених став Ігор Климовський – колишній тренер донецького «Олімпіка». Контракт з ним уклали на два місяці, однак, якщо буде фінансова підтримка, співпрацю продовжать ще на рік, каже президент клубу Степан Рубай.

– У нас є дуже професійний тренер, такого у Тернополі ще не було, тому я хочу його зберегти. Щоб просити Ігоря Петровича залишитися, звісно, треба знати, що хтось підставить плече. Тоді ми поборемося за перші місця. Якщо Ігор Климовський залишиться, то «Нива» ще більше зміцніє, – пояснює Степан Рубай. – Ми вели перемовини з владою. Ніхто не відмовив. Є певне бачення, кажуть: «ми допоможемо». Але час йде, «Нива» рухається вперед, а фінансового забезпечення немає. Питання про допомогу адресовано не тільки владі. У Тернополі є успішні бізнесмени, аграрії. Можуть взяти хоч одного футболіста на зарплату? Думаю, так. У хлопців горять очі, вони хочуть грати. Ну як не дати їм шанс?! Нам не потрібно 20 чи 50 мільйонів гривень. Дайте нам мільйон, два чи три, щоб ми могли спланувати майбутнє.

Головний тренер «Ниви» Ігор Климовський також закликав владу, бізнес й вболівальників зберегти «Ниву».

– У першу чергу, футболісти мають отримувати зарплату щомісячно. Вони працюють – заслужили заробітну плату. Їм треба годувати свої сім’ї. Хлопці питають: «Петровичу, коли будуть гроші?». Щоб «Нива розвивалася – потрібні кошти. А який тренер буде – Петрович, Васильович чи хтось інший – різниці немає. Від себе прошу: збережіть ФК «Ниву». Без грошей нічого не буде, – наголосив Ігор Климовський.

Фото: ФК "Нива" 


З нагоди Всесвітнього дня вишиванки учора, 20 травня, на набережній Тернопільського ставу відбувся легкоатлетичний забіг «Озеряна Вишивана».

Організатори заходу – Тернопільський міський центр фізичного здоров'я населення.

Здолали 5-кілометрову дистанцію 69 чоловіків та 18 жінок. Для дітей відстань становила 2 кілометри.

Враженнями від забігу з «Сорокою» поділилися однокласниці Вікторія та Анна.

– На цей забіг мене привела Аня. Вона завжди мотивує займатися спортом, – каже Вікторія. – Сьогодні я одягнула вишиванку, яку мені купила бабуся. Орнамент – квітковий. Я прийшла на цей забіг у День вишиванки, бо люблю свою країну та національний одяг.

Участь у забігу взяла й Світлана Таванець із сином Тимофійчиком.

– Я щоранку пробігаю 10 кілометрів за 1 годину та 15 хвилин, тому сьогоднішній марафон, думаю, не буде надто складним, – зазначає Світлана Таванець. – Я завжди намагаюся брати участь у таких забігах – як влітку, так і взимку. Привчаю до цього й своїх дітей.

Усі учасники забігу отримали медалі фінішера, а найспритніші – ще й призи.


Жарт про переїзд на екзотичний острів Балі для Катерини Довгань із Шумська став реальністю. Вже третій рік шумчанка живе у райському куточку за 13 тисяч кілометрів від рідного дому.

Про щирість балійців, спеку, тропічні зливи, рисову кухню та мавп-злодіїв Катерина Довгань розповіла «Сороці».

Жартували, що треба їхати «на острови»

Разом із чоловіком Катерина Довгань переїхала на Балі у 2018 році. Усе почалося з жарту.

– Компанія, в якій ми працювали, закривалася. Нас з колегами заздалегідь про це попередили, тому ми думали, чим зайнятися далі. Хтось пожартував, що треба їхати «на острови». Спершу ми це сприйняли не дуже серйозно, а потім й справді почали шукати різні варіанти. Зупинилися на Балі. З’ясувалося, що поїздка не так вже й дорого обійдеться, якщо їхати компанією. У цей час в мене якраз з’явився новий проект, а це дало можливість працювати віддалено. Так, компанією із семи осіб ми й приїхали на острів, – розповідає Катерина Довгань. – Я – веб-дизайнер, розробляю інтерфейси для мобільних та комп’ютерних програм. Іноземцю на Балі дуже складно отримати робочу візу та знайти роботу, тому працюю я дистанційно у європейській компанії, інколи приїжджаю в офіс, що у Нідерланадах.

Шумчанка вже третій рік живе на Балі за «соціальною візою», яку можна отримати на пів року, а після закінчення терміну оформити нову.

Зараз Катерина Довгань живе у курортному містечку Семіньяк, що на західному узбережжі Балі.

– Семіньяк – один із найпопулярніших туристичних куточків. Тут багато нічних клубів, барів, кафе, популярний серфінг. Раніше ми з чоловіком жили далеко від цивілізації, бо не дуже полюбляємо туристичні місця. Нам більш цікавий справжній Балі, а не туристичний. Окрім цього, в розпал сезону в Семіньяку нелегко жити. Через надмірну кількість туристів та затори на дорогах звичайна подорож до магазину, який знаходиться неподалік, може на довго затягнутися, – пояснює Катерина. 

Здивувала не так природа, як доброта та безкорисливість місцевих жителів

Приїхавши на Балі, Катерина Довгань довго не могла оговтатись, бо думала що все це – сон.

– Балі дуже відрізняється від того, що люди про нього уявляють. Понад місяць я звикала до цієї краси – океан, чорний пісок, вулкани, джунглі, рисові поля. Але найбільше мене вразила не казковість природи, а доброта, простота та безкорисливість балійців. Гостинність місцевих жителів допомогла швидко адаптуватися до нового життя, – каже Катерина Довгань.

Кожна сім’я має свій храм

Балійська релігія славиться величезною кількістю різноманітних церемоній, які супроводжуються танцями, співами, театральними дійствами.  

– Найпоширенішою релігією на острові Балі є індобудизм. Балійці дуже релігійні. Таких звичаїв та традиції ви не побачите ніде, окрім Балі. Тут кожна сім’я має свій храм. Навіть в кафе, магазинах, банках, лікарнях, рисових полях встановлені вівтарі, де люди справно роблять підношення місцевим духам і богам у вигляді маленьких кошиків з листя банана, прикрашених квітами, їжею і пахощами. Такі корзинки можна зустріти на кожному кроці, на дорогах та біля домів, наступати на них не можна. Навіть під час роботи на полі люди моляться, щоб духи та боги допомогли їм й захистили, зазначає Катерина.

Ритуали – просто посеред вулиці

Балійці відзначають традиційні свята дуже видовищно.

– У них дуже багато свят, усі вони супроводжуються певними релігійними обрядами. Так вони передають історію, релігію, культуру. За цим цікаво спостерігати. Такі дійства відбувається скрізь. Ти можеш йти вулицею і зустріти людей, які виконують ритуал, вони можуть бути переодягнені у духів, танцювати, співати. Все це обов’язково супроводжується грою на традиційних музичних інструментах, каже Катерина Довгань.

Мова: індонезійська та балійська

Офіційною мовою на Балі є індонезійська, але основна – балійська.

– Якщо індонезійська мова – проста, то балійська має два діалекти, які дуже відрізняються один від одного. Буває, що навіть балійцям важко спілкуватися між собою. Вони можуть розуміти один одного, але не всі знають мову вищої касти, – розповідає Катерина. – Інодонезійська дуже проста. Багато туристів вивчають цю мову, бо балійці дуже люблять, коли до них звертаються індонезійською. Вони за це навіть можуть дати знижку в магазині, сприймають вас як друга, родича, а не просто як туриста. Я спілкуюся на Балі англійською мовою, але вивчаю індонезійську. На побутовому рівні ви можете спілкуватися тут англійською, вас зрозуміють.

На Балі багато бідних людей

Балійці живуть бідно, але не прагнуть заробити «всі гроші світу», каже Катерина Довгань.

– На Балі люди не дуже амбіційні, вони працюють прибиральниками, будівельниками, люблять багато відпочивати. Судячи із моїх спостережень, не можу сказати, що балійці люблять важко працювати, вони не женуться за грошима, все дуже розмірено. На Балі багато бідних людей, особливо зараз, після жорстких карантинних обмежень. Багато балійців втратили дохід, закрили готелі, кафе, ресторани через відсутність туристів. Якщо у них й були якісь заощадження, то до цього часу вони вже закінчилися. Середня заробітна плата на Балі – 2-2,5 млн рупій, а це приблизно 150-170 доларів, зазначає шумчанка.

На Балі є бідний клас та багатий, середній клас дуже слабо виражений і проживає переважно у селах, а не містах. Балійці не можуть дозволити собі того, що купляють туристи. Для місцевих тут є окремі вечірні ринки, магазини із дешевшими продуктами.

– Існує відрив між доходами місцевого населення і цінами на острові, бо ціни в основному орієнтовані на туристів. Тому в деяких місцях (парках відпочинку) ціни для місцевих можуть бути іншими. Наприклад, зараз, в період карантину, штраф за відсутність маски для місцевих становить 100 тисяч рупів, в той час коли для туристів він – 1 млн. Все через різницю в доходах, пояснює Катерина. 

Скромна молодь

Молоді люди на Балі не проводять вихідні у кафе та нічних клубах.

– Молодь на Балі – скромна. Хлопці та дівчата не ходять по кафе і барах. Якщо й випивають алкоголь, то намагаються уникнути публічних місць, каже Катерина. – Кожна сільська громада має в своєму розпорядженні відкриті приміщення для різноманітних зібрань, де молодь проводить майстер-класи з танців, навчається грі на музичних інструментах, щоб згодом продемонструвати свої таланти на релігійних святах та  концертах. В містах молоді люди зазвичай збираються на пляжах, де грають в різні спортивні ігри, співають під гітару та просто прогулюються.

Полюбляють балійці й спорт.

– У селах, подалі від великих міст, люди не мають так багато можливостей цікаво провести вільний час. Тут вони часто грають у волейбол, футбол, бадмінтон. Влітку на Балі навіть проводять чемпіонати між селами та містами, на які з’їжджаються гості з усього острова, щоб подивитися на гру, зазначає шумчанка.

Спека та тропічні зливи

На Балі – завжди літо, але є період сильних тропічних злив, розповідає Катерина Довгань.

– На Балі є два сезони – високий, який ще називають «сухим», та сезон дощів. Останній починається з вересня і триває до березня. У цей час падає дуже багато дощів, але вони завжди йдуть ввечері або вночі. Тоді ціна путівок для туристів знижується. Тропічні зливи швидко починаються, але так само швидко й закінчуються, вже через годину-дві виходить сонце. Під час високого сезону на Балі досить спекотно, але є період  у червні-липні, коли трохи холодно, бо в цей час з Австралії доходять холодні вітри. Ввечері люди тепло одягаються, а купатися в океані стає прохолодно. Найтепліше на Балі з квітня-травня до липня. Температура сягає 30-32 градусів тепла, та в прохолодний період вона може коливатися від 28 до 25 градусів, зазначає Катерина Довгань.

Громадський транспорт – мопед

Публічного громадського транспорту на Балі немає, розповідає Катерина.

– З громадським транспортом на Балі дуже складно. Його практично немає, тому туристи, які приїжджають на Балі, орендують байки – так вони називають мопеди. Можна замовити машину чим байк через службу таксі, які завезуть вас в потрібне місце, пояснює Катерина Довгань.

Отруйні змії та мавпи-злодії

На острові Балі є дуже багато диких звірів, однак більшість із них можна зустріти лише ближче до джунглів чи заповідників, а от мавпа чи змія може завітати просто до вашого будинку, розповідає Катерина.

– Диких звірів неможливо зустріти, прогулюючись островом, потрібно їхати на екскурсії чи мати спеціального провідника. Олені чи бенгальські кішки живуть у джунглях. У місцях, які знаходяться ближче до рисових полів, інколи буває, що змії заповзають у будинки чи номери готелів. У районах Убуду та Улувату можна легко зустріти мавп. Вони дуже кмітливі, тому потрібно остерігатися. Мавпи можуть поцупити у вас окуляри, телефон чи прикрасу, щоб обміняти крадіжку на банан, каже Катерина Довгань.

Балійська кухня: рис з локшиною

У їжі балійці невибагливі. Усі страви – легкі в приготуванні.

– Балійська кухня досить проста, тут немає великого різноманіття страв, але їжа досить незвична. Балійці полюбляють вермішель швидкого приготування, її додають багато куди. Традиційна страва балійців – Насі Чампур (у перекладі на укр. «насі» – рис, «чомпур» – мікс). Продавець дає вам тарілку з рисом і пропонує вибрати те, що вам до смаку. В основу страви входять: курятина, яка може бути обсмаженою у спеціях чи тушкованою в кокосовому молоці або томатному чи соєвому соусі; тофу різного приготування; яйце; смажений темпе; листя шпинату; тушкований кабачок; смажені креветки; риба; локшина. Таку традиційну страву можна придбати на нічному ринку. Будь-яка із вибраних вами комбінацій називається Насі Чампур. Балійці завжди їдять рис з локшиною. А ще досить цікаво тут готують яйця. Їх варять, очищують, а потім кладуть в чай і знову варять. Яйце стає чорним і солодкуватим на смак, – розповідає Катерина Довгань.

Солодощі: смажені банани та цукерки з рису

Солодощі на Балі дуже незвичні. Туристи не зажди можуть вгадати, з яких продуктів вони приготовані.

– Балійці роблять солодощі з рису. Додають сиропи, спеції, смаку рису ви не відчуєте взагалі. Також тут дуже популярний трамбулан. Готують його при вас на нічному ринку. Це два товстих млинці, перемащених шоколадом або згущеним молоком, з додаванням горішків та бананів. Комбінації начинок можуть бути дуже різними. Популярні на Балі й смажені банани – пісанг горен. Окрім цього, балійці дуже люблять солодкі напої, тому часто до чаю, кави чи свіжо вичавленого соку вони добавляють дуже багато цукру або цукрового сиропу. Тому туристи/експати часто просять подати напій окремо, зазначає Катерина Довгань. 

П’яних людей на вулицях не побачиш

Балійці вживають алкоголь нечасто й ніколи не п’ють понадміру.

– За три роки на Балі я лише один раз бачила п’яну людину. Місцеві ніколи не п’ють надто багато. Алкогольні напої вживають  лише на свята – весілля чи народження дитини. Ти не побачиш п’яних людей на вулиці, бо святкування завжди відбуваються на приватній території дому. Вони не розпивають алкоголь у публічних місця чи кафе. Хіба що пиво, і то переважно лише молодь, пояснює шумчанка.

Стриманий одяг та акуратні зачіски

В одязі балійці також невибагливі, вони не намагаються вразити усіх вбранням.

– Одяг, зачіски, макіяжі у місцевих є стриманими, але акуратними та красивим. Часто балійці ходять у традиційному одязі, це – саронг. Він являє собою шматок барвистої тканини, яку тісно обв’язують довкола тіла. Одягають також спеціальні блузки й підв’язують усе поясом. Традиційний одяг носять переважно у святкові дні. Яскравих коротких суконь у жінок ви тут точно не побачите, додає Катерина Довгань.

Вища освіта – розкіш

На Балі з вищою освітою проблематично, у місцевих немає достатньо ресурсів, аби навчатися.

– На Балі немає попиту на вищу освіту, бо люди не можуть дозволити собі навчатися. Ті, хто мають більше грошей, виїжджають навчатися в Джакарту, Малайзію чи інші країни. Тут вища освіта – це коледжі. Вибір коледжів невеликий – навчають медиків та спеціалістів для готельно-ресторанного бізнесу. Часто студенти йдуть на навчання, потім беруть рік канікул, щоб заробити грошей і оплатити наступний рік. Освіту на Балі здобувають найбільш вмотивовані, бо це доволі дороге задоволення, пояснює шумчанка. 

На Балі можна скуштувати український борщ

Балійці доброзичливі до всіх іноземців, у тому числі й до українців.

– Місцеві багато знають про Україну. Часто запитують, що там і як, цікавляться політикою. Думаю, це пов’язано з тим, що до карантину на Балі було дуже багато українців. Останнім часом тут стає все популярнішою українська кухня. Якщо рік-два тому ніде не можна було скоштувати борщ, то зараз вивіску «український борщ» можна побачити у багатьох місцях, ділиться Катерина Довгань. 

На пляжах – чорний пісок

Балі славляться своїми чорними пляжами, горами та гірськими озерами.

– Одна з особливостей Балі – чорний вулканічний пісок на пляжах, є також пляжі з білим піском, але створені вони штучно. Також острів відомий красивими рисовими терасами. У центрі Балі знаходяться гора Братан, яка оточена групою озер, найбільшим з яких є озеро з такою ж назвою – Братан. Популярними серед туристів є вулкани Агун і Батур, на які можна піднятись з місцевим гідом, – каже Катерина. 

Будинки прикрашені арками та скульптурами

Балійці живуть у простих будинках. Якщо у них з’являються гроші, вони не інвестують їх в облагородження житла.

– Часто балійці можуть робити із своїх будинків магазини, залишаючи лише одну кімнату для проживання. Інтер’єр помешкань – скромний, у балійському стилі. Перед входом у двір стоїть велика кам’яна арка з вирізаними орнаментами, вхід перед якою місцеві прикрашають скульптурами різних божеств та духів, які мають оберігати їх дім та сім’ї від незгод. Також сам вхід у будинок може бути прикрашений уже меншою за розміром дерев’яною аркою з дещо складнішою різьбою у вигляді квітів, тварин та релігійних елементів та такими же  дверима. В кожному домі є маленький храм чи вівтар для підношень й молитви, пояснює Катерина Довгань. 

Балійці завжди жартують та посміхаються

Корінні балійці дуже законослухняні, а ще вони зберігають оптимізм.

– Місцеві завжди хочуть вам догодити, якщо вас пов’язують спільні справи. Балійці постійно жартують, посміхаються. Якось мене навіть запитали, чи правда, що в нас, в Україні, люди не посміхаються. Для них це дивно, бо навіть у період карантину, коли багато людей втратили дохід, роботу, вони зберігають оптимізм, не скаржаться, не показують, як їм важко. Інколи вони можуть зовсім не знати англійської мови, лише кілька фраз, але будуть використовувати їх на максимум, щоб з вами поговорити, запитати звідки ви та як справи. Для українців це незвично, але на Балі до тебе можуть просто підійти незнайомці на вулиці, аби поговорити чи пригостити чимось, зазначає Катерина.

Катерина Довгань відзначає, любить Балі не лише за райську природу, а за людей, у першу чергу.

– Тут комфортна та дружня атмосфера, ти завжди почуваєшся у безпеці. У деяких районах можна вийти з дому, не зачиняючи віллу, бо ніхто нічного не поцупить. Якщо на Балі ти опинишся в темному місці, заблукаєш, то завжди знайдеться хтось, хто допоможе. За майже три роки проживання на Балі у мене жодного разу не було конфлікту з місцевими, я ніколи не чула, щоб на когось підвищували голос. Життя тут комфортне. За вартістю воно таке ж, як у Києві, але за ті ж гроші можна дозволити собі орендувати краще житло, купити більше продуктів, а неймовірний бонус – океан, гори та джунглі навколо, підсумовує Катерина. 

 


Сторінка 6 із 217

СОЦІУМ

24.03.2024 soroka
Класичний університет Тернополя відтепер співпрацює з Люблінською Політехнікою
У четвер, 21 березня 2024 року ректор Західноукраїнського національного університету Оксана Десятнюк підписала договір про…

Подорож вихідного дня

15.10.2021 soroka
Монастирок на Тернопільщині притягує і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих
Монастирок – маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону.…

Місто в кадрі

BRC6n2f9ZaU.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.