Катерина Шаблій

Катерина Шаблій

Тернополянці Олесі Крисюк – 20 років, 9 з яких вона присвятила боксу.

Сьогодні дівчина – восьмиразова чемпіонка України, переможниця низки українських та міжнародних турнірів, учасниця чемпіонатів Європи та світу. Влітку боксерка здобула «бронзу» на чемпіонаті Європи-2021 з боксу серед чоловіків та жінок до 22 років, а днями виборола «срібло» на всеукраїнському чемпіонаті у Запоріжжі.

Про жінок у боксі, ритуали перед боями та тренера, який став другим батьком, Олеся Крисюк розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Вперше на бокс пішла у день народження

Боксом я займаюся уже дев’ять років. Спочатку захоплювалася боротьбою, але через травму була змушена змінити вид спорту. У сусідньому будинку жив однокласник моєї сестри, який займався боксом. Щодня я бачила, як з спортивною сумкою він поспішає на тренування. Мій тато поцікавився, де хлопець тренується, а у мій день народження привів й мене туди – в боксерський клуб «Шкіряна рукавчика». Я побачила зсередини тренувальний процес і зрозуміла: це – моє. Пам’ятаю, що тоді я стала у дверях і сказала: «Буду тут жити».

«Ти – дівчинка…Будуть синці, рани»

Тато позитивно ставився до мого захоплення боксом. Завжди проводив на тренування та зустрічав ввечері. Мама спершу не знала, що я пішла у боксерський клуб. Коли дізналася, то була не дуже в захваті. Казала: «Ти – дівчинка… Будуть синці, рани». Так, бокс – дуже травматичний вид спорту. Синці, гематоми, розбитий ніс, губи…Але потім мама таки зрозуміла мене. Зараз я відчуваю з її боку шалену підтримку. Вона навіть передивляється мої бої, аналізує, дає поради. Можна сказати, що також поринула в бокс. Друзі спершу не вірили в серйозність моїх намірів, не думали, що я займатимуся боксом на професійному рівні. З дитинства я зажди мала більше друзів-хлопців, а не дівчат. Зараз вони вболівають за мене, їздять на змагання, хвилюються.

Невипадкова випадковість

Вперше я поїхала на змагання у 2015 році. Це був Чемпіонат України з боксу. Все відбулося якось спонтанно, але так, мабуть, мало бути. На той час у «Шкіряній рукавичці» я була єдиною-дівчиною боксеркою. У наш клуб тренер Олександр Дульнів привів на спаринг хлопців й одну дівчину. Мене поставили з нею на тренувальні поєдинки. У результаті вирішили, що я таки їду на Чемпіонат України з боксу. Передбачали, що можу «зачепитися» за призове місце. Тоді ніхто й не думав, що я стану першою. Але так і сталося. З цього часу розпочалася професійна кар’єра: збори, Європа, світ…

Тренування – тричі на день

У дитинстві я відвідувала багато секцій, постійно шукала себе, але ніде не затримувалася довше, аніж на місяць. Коли прийшла, на бокс, то зрозуміла, що це – моє життя. Відпочиваю лише в неділю. Тренуюся двічі, а то й тричі на день, якщо готуюся до змагань. Бокс відкрив для мене багато можливостей – я об’їздила всю Україну, світ, знайшла друзів на Батьківщині та за кордоном.

З роками страх зник

Коли була ще менш досвідченою, то на рингу відчувала страх, мандраж. Боялася, що удар буде неправильним, не так розвернуся чи рефері щось не сподобається. З роками цей страх зник. Я виходжу, бачу перед собою суперницю і все – йду до цілі. Я впевнена в собі, бо змаганням завжди передує підготовка високого рівня. Треба перемогти, щоб стати на сходинку вище.

Тренер – як другий батько

Уже 9 років моїм тренером є Руслан Фірман. Саме він навчив мене усього, що я зараз вмію. Ми разом ставимо цілі та спільно йдемо до них. Тренер для мене став другим батьком. Він дуже добрий. Дає поради не лише з приводу спорту, а й у повсякденному житті.

Бокс загартував характер

У школі я була м’якою. Якщо хтось образив – просто оберталася і йшла. Зараз я вмію постояти за себе. Бокс робить людину міцнішою, впевненою в собі. Це я знаю не з чуток. Бувало й таке, що перемогу отримувала на характері. Коли сил вже не залишається, ти просто йдеш до перемоги й навіть не припускаєш думку про поразку. У житті я поки не застосовувала навички, які здобула в боксі. Сподіваюся, що в майбутньому також не доведеться. Спорт є спортом, а на вулиці треба вирішувати конфлікти словами.

Підготовка до бою: молитва та дзвінок мамі

Перед кожним боєм у мене є свої ритуали. Спочатку я молюся, повністю довіряю себе у Божі руки, а потім бодай на кілька секунд телефоную до мами. Перед виходом ще отримую настанови тренера. Він підходить, обіймає й каже: «Доцю, давай! У тебе все вийде. Ти знаєш, що робити, а я підкажу».

Жінки у боксі більш агресивні, аніж чоловіки

Боксер повинен володіти такими якостями: сила, швидкість, спритність, витривалість, бажання працювати. Не всі приходять з цими рисами у спорт, але їх можна виховати. Зауважу, що жінки у боксі більш вибухові, емоційні та агресивні, аніж чоловіки.

Серед боксерів немає кумирів

Я не намагаюся сліпо наслідувати зірок боксу. Звісно, є спортсмени, які подобаються. Наприклад, імпонує тактика бою Олександра Усика, швидкість Василя Ломаченка. У них я можу запозичити собі певні прийоми, випробувати їх на тренуваннях.

 

Спілкувалася Катерина Шаблій


«Я залюбки ходив стежками дитинства» – так про процес написання своєї нової книги розповідає тернопільський письменник, журналіст, доцент кафедри журналістики ТНПУ ім. Гнатюка Олександр Вільчинський.

У п’ятницю, 24 вересня, він презентував роман «Інші двері» в креативному кластері Na Пошті. Нову книгу Олександр Вільчинський присвятив своїй мамі, яка відійшла у засвіти.

Автор розповідає, дія роману триває трохи більше доби, однак в цей час вдалося вмістити низку сімейних спогадів та родинних секретів.

– Жінка Марія починає втрачати пам'ять. До неї приїжджають син та племінник. Мимоволі у спогадах усі вони повертаються на багато років назад. Все це відбувається впродовж одного дня. Три сюжетні лінії, три різні погляди на одні й ті самі події. Сюжет то переплітається, то знову розходиться. Кожен із героїв хоче кудись повернутися. Може, це день такий, а, можливо, вік. Попри те, що у романі я виклав родинні історії, не хочу трактувати книгу як автобіографію. Це не так. Є своєрідне додумування того, що було б, якби… На певному етапі персонажі, яких ти придумав, оживають. І ти вже не можеш ними керувати, зазначив Олександр Вільчинський.

Автор почав писати «Інші двері» у шотландському замку під Единбургом кілька років тому. Їхав туди з детективним проєктом, але думки про хворобу матері спонукали розпочати роман про найріднішу людину.

– Це було не перше відрядження у письменницьку резиденцію, але особливе. Шотландія – загадкова й знакова для мене. Поїздка була спонтанною. Ідею підкинув мій товариш Микола Рябчук. Я написав проєкт, надіслав його і забув. За кілька місяців несподівано прийшло схвалення і ось у березні я вже був в Шотландії. У резиденції було створено дуже комфортні умови для творчості – ні телебачення, ні інтернету, ні радіо. Сідаєш і пишеш. У такому місці добре починати й завершувати книгу. Я почав роботу над детективом, але в цей момент якраз захворіла моя мама, почала втрачати пам’ять. Весь місяць у відрядження я думав про неї. Якось той проєкт, з яким я їхав у письменницьку резиденцію, відійшов на задній план, тоді я почав писати зовсім інший текст, пригадав письменник.

Після повернення з Шотландії Олександр Вільчинський на деякий час призупинив роботу над романом про маму, а повернувся до книги вже у 2019 році.

– Якось залюбки мені було ходити стежками дитинства, у ті часи, коли ще мама була здорова. Вже тоді, коли книга вийшла у світ, я зловив себе на думці, що міг би писати її ще два роки, бо дуже приємними були ці сімейні спогади. Я повертався в дитинство й знову проживав його, підкреслив Олександр Вільчинський.

Наразі автор працює над новою книгою. Каже, це буде детектив. Ще одна тематика, яка цікавить Олександра Вільчинського, – Львів у 80-х роках. Серед творчих планів письменника – й казка для онука.

– Найсокровенніше, про що я не дуже хотів розповідати, але таки скажу, це – казка, яку обіцяв онукові. Він підростає, а книжки поки немає, але до Миколая постараюся написати пригодницьку історію. Для дитини писати, мабуть, найважче. Він скаже правду: цікава історія чи ні. Тут дідусь повинен добре постаратися. Щоразу я ставлю перед собою все важчі завдання. Вони самі мене знаходять, тож мушу йти за цим покликом, підсумував Олександр Вільчинський.


За декілька днів 22-річна мотоциклістка з Підгайців Ольга Фатюк з’явилася у низці популярних українських та закордонних ЗМІ. 

Дівчина разом із англійцем Алеком Філліпсом побили національний і світовий рекорд в категорії «Швидкісна їзда з пасажиром». Пара розігналася до шаленої швидкості – 301,2 км/год на трасі Київ-Чернігів-Нові Яриловичі.

Про дорогу до рекорду й те, як «приручила» мотоцикл Ольга Фатюк розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Любов до байків – з дитинства

Мотоспортом я займаюся вже три роки. Тяга до цього виду транспорту з’явилася ще в дитинстві. Мій брат мав мотоцикл і я дуже любила їздити всюди разом з ним. Згодом байк довелося продати. Але навіть після цього, коли я бачила, як дорогою проїжджає мотоцикл, не могла відірвати захопленого погляду. Три роки тому я познайомилася з британським мотоциклістом Алеком Філліпсом. Відтоді моє захоплення швидкісною їздою переросло у щось більше.

На мотоциклі – вільна пташка

Я люблю й автомобілі, але їздити в них більш безпечно. Цього не скажеш про мотоцикли. Ти відчуваєш шалений опір вітру. Їдеш, не думаючи ні про що. Ризикуєш, але почуваєшся вільною пташкою. У момент їзди усі буденні проблеми відходять на задній план. Я кайфую від цього відчуття свободи. А довга дорога це – нагода подумати про життя.

«Навіщо тобі це?»

Більшість моїх рідних та друзів не схвалюють захоплення швидкісною їздою. Кажуть: «Для чого тобі це все?». Мама і тато дуже хвилюються, коли я кудись від’їжджаю на мотоциклі. Сестра також, але, попри це, вона часто їде зі мною на змагання, щоб підтримати. Звісно, є кілька друзів, які позитивно ставляться до мого захоплення, і я їм дуже за це вдячна. Людині завжди потрібен хтось, хто буде вірити у її сили.

Мотоспорт не має статі

Існує стереотип, що мотоцикли – виключно чоловіча справа. Так, жінок у нашій компанії справді є небагато, але я вважаю, що потрібно займатися тим, до чого лежить душа. Навіщо ділити мотоспорт на статі? Дівчата можуть не менш впевнено тримати швидкість та маневрувати, але, звісно, треба бути обережними.

Байкер і мотоцикліст – не синоніми

Колись мене питали, чи дружила б я з байкерами. Тоді я відповіла, що ні, бо уявляла їх брутальними людьми у важкому шкіряному одязі та з довжелезною бородою. Насправді це не так. Зараз у мене є багато друзів-байкерів, яких люблю і поважаю. Для себе я повністю спростувала той міф, що байкери некультурні на невиховані люди. На відміну від мотоциклістів вони є більшими фанатами своєї справи. Відчувається це байкерський дух свободи та нестримності. Байкери 24/7 перебувають із своїм «залізним конем». Натомість я вважаю себе радше мотоциклісткою, бо їжджу лише тоді, коли є бажання та натхнення. Роблю це для душі, щоб побути наодинці з собою і дорогою.

Основна вимога – сила в руках

Для мотоциклістів дуже важливо бути здоровими й витривалими. А найголовніше – мати силу в руках, бо інакше ти не зможеш втримати байк та маневрувати. Якщо немає сили – сідати за кермо не варто. Цьогоріч у мене з’явився власний мотоцикл – Kawasaki Ninja 250. Початківцям не потрібно купляти надто швидкий байк, а поступово переходити від малого до більшого. Люди часто роблять помилку, купляючи дуже швидкісний мотоцикл, до якого ще варто дорости. Коли ти недосвідчений, кермуючи таким, можеш втрапити у халепу.

Взимку захоплення – на перерві

Сезон «покатушок» розпочинається весною, а звершується восени. Взимку мотоциклами ми не їздимо. Щодо погодних умов, то найкраще кататися тоді, коли немає дощу. Я особливо люблю їздити під вечір. Тоді байк не так нагрівається. Звісно, є й такі фанати, які мчать навіть, коли дощ лиє на голову.

Треба їхати з розумом

У мотоспорті є важливе правило: треба їхати з розумом, щоб не нашкодити собі та людям. Безпека для нас – понад усе. Категорично заборонено відпускати руки. Також не можна повертати голову, щоб подивитися назад чи вперед, бо вітер може тебе зловити, а дати відсіч такому сильному опору неможливо. У якому положенні стартуєш, такого потрібно дотримуватися до кінця заїзду.

Страх є завжди

Не можу сказати, що я безстрашна, але відчуття свободи перекриває страх. Під час тестових завдань, коли їдемо на шаленій швидкості, звісно є певні побоювання. Одного разу на ходу я зрозуміла, що шолом погано пристебнутий, його ловить вітер, а я не можу втримати голову. Якось вдалося подати знак Алеку, аби він зупинився. Страх був таким сильним, що після тренування я розплакалася. Під час того заїзду усе життя – в одній секунді.

Про рекорд

До цієї мети ми йшли три роки. Регулярно тренувалися весною та восени, аби щоразу досягати більшої швидкості. У 2018 році ми вже встановлювали світовий рекорд, який було підтверджено Національним реєстром рекордів. Тоді разом з Алеком розігналися до швидкості 293, 5 км/год між селами Дзвиняч та Бедриківці колишнього Заліщицького району. Якщо чесно, на той час я не до кінця розуміла, чим займаюся. Справжні ризики усвідомила згодом. Мотоспорт – не лише ейфорія, а й важка робота та відповідальність. Цього разу ми побили свій попередній рекорд, розігналися до швидкості 301,2 км/год. Були нюанси з перекриттям дороги у Чернігові, бо ніхто не хотів брати на себе відповідальність, але, на щастя, все вийшло. Попереду – багато ще більш грандіозних планів, але нехай поки вони будуть за кулісами.

Спілкувалася Катерина Шаблій


Завтра, 23 вересня, Тернопільщина переходить у «жовту» карантинну зону.

Зміни торкнуться й освітніх закладів. Ті установи, у яких вакциновано понад 80 % педагогічних працівників – продовжать роботу офлайн, інші переходять на дистанційне навчання.

Про це під час брифінгу розповіла начальниця управління освіти та науки Тернопільської ОДА Ольга Хома.

Вона повідомила, що повноцінно функціонувати на Тернопільщині від завтра буде 53 % закладів освіти.

– Станом на вчора у 686-ти освітніх установах від коронавірусу вакциновано  більше 80 % працівників, а саме – 28 665 осіб. Це досить великий показник. Є сім громад, в яких працюватимуть усі заклади освіти: Більче-Золотецька, Васильковецька, Великобірківська, Купчинецька, Підгаєцька, Теребовлянська та Тернопільська. Є низка громад, в яких поки не працюватимуть один-два заклади, але, думаю, згодом вони відкриються, оскільки працівники планують вакцинуватися, розповіла Ольга Хома.

Попри це, начальниця управління освіти та науки Тернопільської ОДА зазначила, що є й такі громади, в яких у період «жовтої» зони не функціонуватиме жоден освітній заклад. Це пов’язано із низьким рівнем вакцинованих. Йдеться про такі ОТГ: Почаївська, Озерянська, Великодедеркальська, Золотопотіцька та Кременецька.  

Фото: з відкритих джерел 


У Тернополі вже другий день фестивалять віртуози гончарства з різних куточків України та світу.

Сьогодні тут проводять майстер-класи, розповідають цікаві факти про життя українців за княжих часів, монтують вогняну скульптуру.

На другий день фестивалю «Не святі горшки ліплять» завітала й «Сорока».

Алла Івашків на фестиваль приїхала з Червонограда Львівської області. Каже, разом з чоловіком гончарством займаються майже 30 років.

– Чоловік ліпить, а я займаюся художнім оздобленням. Це в нас такий сімейний підряд. З зорями приїжджаємо у майстерню й з зорями повертаємося додому. Виготовляємо багато ужиткових речей – вази, горнята, турки, салатниці, тарілки. Займаємося переважно чорнодимленою керамікою. Також пробуємо відродити сокальську кераміку, глазуровану. Вона зникла у ХХ столітті, – розповідає Алла Івашків. – На фестивалі ми вже вп’яте. Чекаємо позитивних емоцій, обміну досвідом. Дуже приємно знову побачити у Тернополі покупців, які приходили до нас у попередні роки. Повертаються, бо наші вироби їм до вподоби.

А Тамара Швець на фестиваль приїхала з міста Умань. Гончарством вона займається сім років.

– Я вдруге на такому дійстві. Перший раз приїжджала як гість, цьогоріч – як учасниця. Гончарство у мене закладено на генетичному рівні. Мені завжди подобалися глиняні вироби, усюди їздила по виставках та ярмарках й збирала колекцію. Сім років тому мені дали в руки глину і навчили робити свищика. З того часу глину з рук не випускаю. Вона мене затягнула. Я щаслива, що пішла цим шляхом, – поділилася Тамара Швець.

 Детальніше – у фоторепортажі «Сороки».


З нагоди Дня Державного Прапора у Тернополі сьогодні організували низку патріотичних заходів.

Так, на сходах біля фонтану «Сльози Гронського», що поблизу набережної Тернопільського ставу, о 12-ій годині провели флешмоб під назвою «Мій синьо-жовтий оберіг». Діти та молодь разом із представниками влади розгорнули великий стяг. Також виступили учасники хореографічного центру «Ларівель».

Мета флешмобу – показати, що Тернопіль – патріотичне місто, в якому цінують й поважають національні символи. Також організатори зазначили, що дійство покликане вшанувати пам'ять захисників України.


Учора, 18 серпня, депутати Тернопільської обласної ради зібралися на четвертому пленарному засіданні.
 
Обранці плідно попрацювали – ухвалили низку господарських питань та чимало звернень до центральної влади.
 
Депутати підтримали адресовану обласній раді петицію «Поверніть газові мережі». Йдеться про ініціювання передачі газорозподільних мереж, які розташовані в межах Тернопільської області, з державної власності до спільної власності територіальних громад, сіл, селищ, міст Тернопільщини. Для вирішення цього питання депутати утворили комісію.
 
– Передача газорозподільних мереж у комунальну власність стане запобіжником необґрунтованого підняття тарифів на розподіл природнього газу. Дозволить громаді контролювати монополіста, в користування якого передані газорозподільні мережі. Також дозволить збільшити надходження до місцевого бюджету, а відтак забезпечити, зокрема, додаткові механізми захисту малозабезпечених верств населення (сиріт, пенсіонерів, інвалідів та інших громадян),  йдеться у тексті петиції.
 
Під час сесії обранці ухвалили звернення до центральних органів влади щодо насильного переселення українського населення з території сучасної Польщі. У тексті звернення йдеться про необхідність ухвалення закону з наданням об’єктивної політичної і правової оцінки насильного переселення у 1944–1951 роках українського населення з території сучасної Польщі як депортації за національною ознакою, а також надання постраждалим статусу депортованих осіб.
 
Ще одне звернення депутатів облради до центральних органів влади стосувалося підтримки проекту Постанови Верховної Ради України «Про відзначення 80-річчя створення Української Повстанської Армії».
 
За пропозицією голови Тернопільської обласної ради Михайла Головка обранці проголосили 2022 рік в Тернопільській області Роком Ярослава Стецька.
 
Також депутати звернулися до Президента України щодо присвоєння звання Героя України із врученням ордена Держави Євгену Коновальцю (посмертно).
 
Під час засідання сесії депутати підтримали й рішення щодо преміювання учнів і студентів закладів освіти Тернопільської області, які набрали 199 та 200 балів на ЗНО.
 
Також депутатський корпус підтримав проект рішення «Про надання  комунальному некомерційному підприємству «Тернопільський обласний клінічний онкологічний диспансер» Тернопільської обласної ради дозволу на отримання кредиту з метою придбання медичного лінійного прискорювача».

Цими вихідними, 7-8 серпня, на Монастирищині відбувся ХХІІ Міжнародний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини».

В урочище «Бичова» з’їхалися понад двадцять тисяч гостей з різних куточків України та зарубіжжя. Їхні лемківські костюми вразили своєю різноманітністю, естетичним смаком та кольорами.

Про свої традиційні вбрання учасники «Дзвонів Лемківщини» розповіли «Сороці».

Цей костюм моя дружина побачила в музеї й відтворила мені такий же. Лемківський традиційний одяг може різнитися між собою навіть в сусідніх селах. Є сорочки, які застібають спереду, є й такі, що на спині. Для лемків характерний не геометричний візерунок, а рослинний. Квіткові лемківські орнаменти – це в більшості вишивка не хрестиком, а гладдю, – зазначив голова Житомирської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Ярослав Теплий.

Учасниця хору «Яворина» Монастириського палацу культури розповіла, що їй костюм передався у спадок від матері.

– Моя мати також співала у хорі понад двадцять років. Після її смерті я успадкувала цей костюм. Він складається із блузки, горсету, спідниці-плесіровки або, як її ще називають, говфровки, є також фартушек. Із прикрас можуть бути коралі, дукати, згарди. У мене на шиї – лемківська кривулька. Наші матері та бабусі мали багато різноманітних вишитих блузок, але, на жаль, вони не збереглися до цього часу. Виселення було дуже важким, ніхто тоді не думав про одяг, їхали у тому, що мали – голі-босі. Лемківські костюми – завжди яскраві, багаті на веселі візерунки. Такими були й самі лемки, – поділилася пані Віра.  

Вихованці танцювальної студії Тандем, що у Бережанах, також здивували оригінальним образом – костюмами ляльки-мотанки.

–  Цей костюм складається з плахти, спідниці, фартуха, хустки, а ще невід’ємним елементом є головний убір – чільце. Не можна сказати, що це вбрання є чисто лемківським, тут присутні й гуцульські мотиви. Якщо для лемків характерні рослинні орнаменти, то для гуцулів – геометричні. Так, геометрія та квіти поєдналися у цьому вбранні, підкреслила керівник студії «Тандем» Христина Хиляк.

Про ще один лемківський костюм «Сороці» розповіла пані Майя зі Львова.

– Візерунки на моєму костюмі – більш стримані. Це особливість одягу заміжніх жінок. Незаміжні дівчата одягаються в убори з яскравими рослинними орнаментами.  Мій костюм складається із спідниці, фартуха, блузки, камізельки. На голові – вінок, може бути й стрічка, розповіла пані Майя.  


7-8 серпня в урочище «Бичова» на Монастирищині приїхали понад 20 тисяч лемків з різних куточків України та світу.

Тут відбувся ХХІІ Міжнародний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини».

Уже традиційно свято розпочалося із велелюдної ходи центральними вулицями міста. Концертна програма чекала на гостей вже в урочищі. На фестиваль приїхали й десятки майстрів народних художніх промислів, які продемонстрували свої вироби та провели майстер-класи. Ввечері гостей розважали відомі українські виконавці – «СКАЙ», Rock-H, тріо «Анця».

Більше – у фоторепортажі «Сороки».


Цими вихідними, 7-8 серпня, урочище «Бичова» на Монастирищині приймало тисячі гостей з України та закордону.

Тут відбувся ХХІІ Міжнародний фестиваль лемківської культури «Дзвони Лемківщини».

Розпочалося дійство урочистою ходою учасників центральними вулицями міста. Супроводжували парад великі рухомі ляльки лемка і лемкині. Опісля на території урочища відбувся концерт за участі художніх колективів та окремих аматорських виконавців. Гості також мали змогу відвідати виставки й майстер-класи, стати свідком запалення ватри. Ввечері відвідувачів фестивалю розважали популярні українські гурти «СКАЙ», Rock-H, тріо «Анця».

Голова Житомирської обласної організації Всеукраїнського товариства «Лемківщина» Ярослав Теплий розповів, що на фестиваль «Дзвони Лемківщини» приїжджає щороку.

– Минулого року була перерва, але не з нашої вини, а через коронавірус. Я був серед тих, хто тут запалював першу ватру понад двадцять років  тому. Урочище «Бичова» – це місце спіткання лемків. Тепер тут збираються вже діти та онуки, тих, хто був депортований у 44-46 роках. Монастирищину називають столицею лемків. Попри те, що в Україні є дев’ять свят лемківської культури, наймасштабніше дійство відбувається саме тут. Я тішуся, що є люди, які це все організовують, а представники влади їх підтримують, зазначив Ярослав Теплий.

Майстриня народної творчості з вишивки Галина Жук поділилася, що на такі фестивалі приїжджає, щоб надихнутися творити.

– Я люблю «Дзвони Лемківщини» за особливу атмосферу. Мені подобається все народне – ремесла, музика, танці. Це мене надихає. Десять років я займалася керамікою, а тепер – вишивкою. Планую створити вишиванки в сучасному стилі, але з автентичними традиційними швами. Для цього часто відвідую різні музею, фотографую та вивчаю старовинні орнаменти, розповіла Галина Жук.  

Нагадаємо, минулого року фестиваль «Дзвони Лемківщини» відбувся в онлайн-форматі через пандемію коронавірусу.


Сторінка 4 із 217

СОЦІУМ

18.07.2024 soroka
АБІ в покері, що це
АБІ в покері, що це Проєкт Funstage є першоджерелом, на якому висвітлюється інформація щодо основних…

Подорож вихідного дня

15.10.2021 soroka
Монастирок на Тернопільщині притягує і мандрівників, і пересічних людей, і глибоко віруючих
Монастирок – маленьке село в Борщівському районі, розташоване у надзвичайно мальовничій місцевості поблизу Касперівського каньйону.…

Місто в кадрі

6.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.