Спритний, безстрашний та добродушний – так свою незвичну домашню тварину описує тернополянка Анна Бус. Жінка вже 4,5 роки виховує тхора Фреда.

Ще з дитинства пані Анна любить доглядати за тваринами. Якщо собаками, кішками, морськими свинками чи кроликами нікого не здивуєш, то домашні кури, гігантські равлики, стриж чи тхір – доволі незвичні мешканці квартири, але не для нашої співрозмовниці.

Як доглядати за тхором в домашніх умовах, чим він харчується та як взаємодіє з іншими тваринами – Анна Бус розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Хотіли єнота

Ми з чоловіком довго думали, яку тваринку завести, зупинилися на єноті. Якось я їхала з таксистом і розповіла йому про цю ідею. Виявилося, що він – власник єнота. Чоловік каже: «Бачите який у мене дешевий телефон? Це не тому, що я бідний, а через те, що єнот втопив усе, що було в хаті». Я прийшла додому і кажу до чоловіка: єнот відміняється.

З часом ми вирішили, що хочемо завести тхора. Знайшли Фредді аж у київському притулку. Він був хворим. Жінка, яка нам його передавала, сказала, що всіх здорових вже розібрали, а цей знадобиться хіба на досліди. Я уявила, як в цю маленьку беззахисну тваринку штрикають голки, тому без вагань вирішила забрати Фредді. У нього був  підвивих ніжки, який не лікується, обгризене вухо, а потім ще й впав з ліжка і зламав зуб. Вдома ми поставили його на ноги – лікували, відгодовували і привчали до життя в квартирі. Я упродовж року робила тхорику масажі, поки він спав, аби ніжка хоч трохи функціонувала. Тепер Фред – повноцінний член нашої сім’ї. Рідні та друзі його обожнюють.

Макарони та морозиво – заборонена їжа

Тхорики харчуються сухим кормом та натуральною їжею. Ми годуємо Фредді переважно усім натуральним. Щодня він їсть м'ясо – індик, курка, шлуночки, серця, печінка. Я роблю фарш і готую його разом з подрібненими вівсяними пластівцями. Любить Фред і в’ялене м'ясо, яке ми купляємо у зоомагазинах. Їсть хурму та виноград, але категорично відмовляється від яблук. Коли був малий, любив макарони, та згодом ми дізналися, що тхорикам не можна їх їсти, так само як і морозиво, яке Фредді обожнював. Влітку він їсть два-три рази в день, взимку більше – до п’яти. Якщо якась їжа йому не підходить, я одразу це помічаю, бо Фред стає млявим, має нездоровий вигляд та й живіт болить. Але частіше він просто не їсть того, що йому б могло зашкодити. 

Про догляд

Доглядати за тхором не дуже важко. Чешемо його рідко, хіба у період линяння. Ми називаємо цей час «кризовим» для сім’ї, бо повсюди повно шерсті, прибирати треба кілька разів в день. У цей період важливо, щоб він добре харчувався, ми даємо Фредді перепелині яйця. Чистити зуби та купатися наш тхорик не любить, але доводиться його вмовляти. Коли хоче гуляти – підходить до дверей і кличе нас.

Ближче до літа Фред буде прокидатися на світанку – о 5-6-й годині ранку. Сам гратися не вміє, тому, звісно, будить і мене. Десь через дві години він знову лягає спати і прокидається о 10-ій. Взимку в сплячку не впадає, але багато їсть та спить. Фред має багато сховищ, в яких любить поспати, – під диваном, в корзині з брудним одягом. Одного разу він навіть викинув з кришталевої вази усі горіхи і зробив там собі гніздо.

На фото: Фред 

«Фред – хлопець з характером»

Коли Фредді тільки потрапив до нас, він був злюкою. Укуси тхорів досить небезпечні, тому на початках я намагалася підходити до нього близько, одягнувши грубі шерстяні шкарпетки на руки. Якось ми залишили його вдома самого на весь день, він дуже засумував і після цього став спокійним та доброзичливим. Тепер ми можемо Фреда залишити самого максимум на день, бо він не любить самотності. Плаче так, що аж щоки мокрі.

Наш тхір – хлопець з характером. Він наполегливий, безстрашний, добродушний, сприймає світ позитивно як і ми, його господарі. Фредді любить людей, вважає їх друзями. Він поводиться зі мною та з іншими людьми по-різному. З чоловіком, наприклад, заграє, намагається бути смішним, краде його тапочки. Мене, мабуть, вважає людиною, на яку можна покладатися, адже я з ним 24/7. Навіть коли працюю, Фредді любить сидіти на руках.

На фото: стриж, якого прихистила Анна Бус 

На фото: ще одна домашня тваринка Анни Бус – африканські равлики 

Задирався до пітбуля

Фредді дуже відважний, він нічого не боїться і дуже терплячий до болю. Якось під час прогулянки він загравав до пітбуля. Собака, звісно, сприйняла його за мишу. Ми з господарями пітбуля ще довго сміялися з цієї ситуації. Взагалі з іншими тваринами Фред не взаємодіє, він байдуже ставиться до них, наче не помічає. У нас на дачі є коти, то вони дратують Фредді. Якось він, кульгаючи, з такою швидкістю за ними біг. Але ми намагаємося не допускати конфлікту між ними, бо тхори – хижаки. Колись в Англії мисливці навіть брали їх на полювання за зайцями.

Подаруєш час – отримаєш результат

Якщо хтось хоче завести тхора, то я раджу добре подумати, адже ця тварина потребує не менше часу, аніж дитина. Поки тхорик маленький, його треба кожні три години годувати, привчати до горщика, виховувати. Думаю, велику роль відіграло те, що ми завжди були поруч з Фредом, він увібрав в себе наш характер. Кожна домашня тварина наслідує те, що ми їй показуємо. Хоч Фредді залюблений і не знає слова «почекай», але любов і терпіння до цієї тварини дали хороший результат – він став домашнім та дружелюбним.

На фото: іграшки Фреда 

Одягу у стріт-панк стилі для покоління Z і усіх, хто почувається вільним.

Так про свою колекцію New generation каже 20-річна дизайнерка зі Збаража Вероніка Довгаль. Днями дівчина посіла друге місце у польському конкурсі Zostań projektantem w Croppie від популярного світового бренду.

Вероніка розповіла «Сороці», як інтерпретувала потреби та очікування покоління Z в одязі. 

– Зараз я навчаюся на третьому курсі Львівської національної академії мистецтв (дизайн одягу та взуття), але ще з дитинства захоплювалася створенням образів. Спершу шила одяг для ляльок, а потім перенесла це захоплення у доросле життя, – каже Вероніка Довгаль. – Минулого року я вже брала участь у схожому конкурсі і перемогла. Тоді я отримала нагоду три місяці постажуватися в компанії Reserved в Гданську. Коли у мережі побачила інформацію про конкурс від бренду Cropp, вирішила знову спробувати себе.  

За умовами Zostań projektantem w Croppie, учасники повинні були створити колекцію з понад 4 образів для покоління Z.

– Конкурс проходив у два етапи. На першому потрібно спроектувати і надіслати колекцію. Другий етап – відбірковий. Серед усіх учасників обирали 6 найкращих і тоді організовували онлайн-співбесіду. Зі мною на зв'язок виходив головний дизайнер, директор і кадровик торгової марки Cropp. Відтак, мені вдалося увійти до трійки фіналістів, – розповідає Вероніка Довгаль.

Під час створення колекції New generation дівчина надихалася субкультурами минулого.

– Колекцію я створювала на осінь-зиму, тому, думаю, цього чи наступного року вже можна буде побачити її в магазинах. Задум народився значно раніше, а втілювала я його 5 днів на графічному планшеті. New generation – це міні-колекція. Нею я хотіла задовольнити потреби покоління Z в одязі, тому звернулася за натхненням до стилю стріт-панку, рокерів та байкерів. У колекції кілька комплектів, до яких входять штани різних фасонів (палаццо, карго), топи, водолазки, блискучий червоний тренч, – зазначає Вероніка.

Щодо кольорів, то дизайнерка використала як дещо зухвалі, так і спокійні.

– Основними кольорами є синій, червоний (акцент), також використала нейтральні – тілесний, коричневий. Стріт-панк завжди виражався яскравими кольорами, але моя колекція – це все-таки одяг прет-а-порте. Він орієнтований на мас-маркет – великі партії у стандартних розмірах. Саме тому я намагалася наблизити колекцію до повсякденного життя, – пояснює Вероніка Довгаль.  

Одяг з колекції збаражчанки буде актуальним не лише для покоління Z, а й для старших осіб, які почуваються молодими та вільними.

Вероніка каже, планів на майбутнє є багато, однак говорити про них заздалегідь дівчина не любить.

– Усі дизайнери мріють стати знаним кутюр'є, але дається це далеко не кожному, – підсумовує Вероніка Довгаль.  

На фото: Вероніка Довгаль 

Бажання допомагати людям змусило тернополянку Світлану Фаленду змінити професію дизайнера. Уже майже два роки дівчина працює в соціальній сфері Ірландії – благодійній організації Dublin Simon Community.

За тисячі кілометрів від рідного дому тернополянка допомагає безпритульним й людям, які опинилися у складних життєвих обставинах.

Про високий рівень соціальної підтримки в Ірландії, робочий день соцпрацівника, вдячних та агресивних клієнтів Світлана Фаленда розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

У волонтерстві – 10 років

У Тернополі я багато років працювала дизайнером, але, попри це, займалася волонтерством ще з 2012 року. Разом з однодумцями ми організовували різні соціальні проекти для молоді, збирали гроші, речі першої необхідності, подарунки для людей, які потребували допомоги. Один мій приятель знайшов програму стажування у Dublin Simon Community й порадив мені подати заявку. Я надіслала резюме, пройшла відбір і таки поїхала в Ірландію. Спочатку довго вагалася, адже все-таки організація у Дубліні займалася переважно безпритульними, а це для мене було щось нове, однак я таки вирішила спробувати. Тут, в Ірландії, люди, які перебувають в складних життєвих умовах, поділяються на багато різних груп з особливим підходом до кожного. Наприклад, якщо мова йде про безпритульних, то ті люди, які втратили житло через те, що орендар підвищив платню, і ті, хто опинився на вулиці через наркотичну чи алкогольну залежність, – це різні речі.

Світлана Фаленда на фестивалі Hope Fest у Дубліні, який організовують, щоб допомогти людям у складних життєвих обставинах 

Переїзд дався нелегко

У Dublin Simon Community я почала стажуватися в березні 2020 року. Це було вдвічі складніше, адже, окрім переїзду, наклалася ще й пандемія. Я прилетіла в Ірландію і буквально за кілька днів країну закрили на локдаун, призупинили роботу усі аеропорти. Це була дуже стресова ситуація для мене. Переїзд в іншу країну – це завжди складно, а тут ще й загроза маловивченої на той час інфекції. На початку я три з половиною місяці працювала в сфері Нigh support для людей, яким був потрібен високий рівень підтримки, фізичної та психологічної реаблітації. Після цього я перейшла працювати в будинок для безпритульних Еmergency services. Сюди потрапляли люди, які не мають житла і є самотніми.

Саме безпритульні люди, на жаль, є такою категорією людей, яка не завжди дотримується гігієни. Їм було важко пояснити, що треба регулярно мити руки, дотримуватися соціальної дистанції. Наприклад, люди, в яких алкозалежність, навпаки хочуть ближче до тебе підходити, а інколи навіть обійматися. Саме тому працювати в таких умовах у час пандемії ризиковано. З серпня минулого року я займаюся організацією заходів зі збору благодійних коштів у фандрейзинговому відділі Community and events.

Кожен клієнт має окрему кімнату

Раніше в притулках Ірландії в одній кімнаті жили декілька людей, але через пандемію ці правила змінили. Тепер кожен має свою окрему кімнату. Це значно покращило якість соціальної роботи. Безпритульні люди часто перебувають у стресі через життєві труднощі. Якщо у кімнаті поселяють двох осіб, то вони можуть часто конфліктувати, бути небезпечними один для одного. Відтак, з нововведеннями знизилася кількість скандалів та бійок у соціальних будинках. Мені б дуже хотілося, щоб так розвивалася соціальна сфера й в Україні. Думаю, в нашій державі потрібно спростити умови, за якими людей поселяють у соціальні будинки, бо через бюрократію цей процес в Україні нелегкий й вимагає багато часу.

Складають план персонального розвитку

У притулку для безпритульних обов’язковими є двоє працівників – support worker та project worker. Перший є працівником початкового рівня. Support worker відповідає на щоденні запитання, записує людину до лікаря, викликає їй таксі, супроводжує, видає їжу, допомагає попрати одяг. І, звісно, багато адміністративної роботи – контроль безпеки, перевірка пожежної сигналізації тощо. Рroject worker – працівник вищого рівня. Він допомагає клієнтам спланувати життя, пройти програми реабілітації від залежностей, складає поетапний план персонального розвитку. Рroject worker також може пропонувати знайти роботу, покращити резюме чи піти навчатися в коледж за різними стипендійними програмами. Він підходить до допомоги клієнту більш комплексно.

Світлана Фаленда з волонтерами Soup Run Dublin, які пригощають їжею бездомних  

Робота – вдень і вночі

Робочий день соціального працівника в Ірландії – це не рутинна офісна робота. Є дві зміни – нічна та денна різної тривалості. У зв’язку з коронавірусом графік змінили, щоб багато працівників не пересікалися щодня. Три дні працює одна команда, наступні дні – інша. Вихідний у суботу неділю переважно є тільки в менеджера. Люди незахищених верств населення – вразлива категорія, вони потребують догляду й вночі, тому є нічна зміна. О 8-ій годину ранку нічні працівники передають інформацію про все, що відбувалося, людям, які заступають на денну зміну. Вони розповідають, що було вночі, чи все спокійно, чи були конфлікти. У соціальних будинках усюди, окрім особистих кімнат клієнтів, є відеоспостереження. Ми стежимо за ситуацією. Якщо бачимо потенційний конфлікт, то приходимо, з’ясовуємо деталі, даємо попередження. Після трьох таких попереджень клієнта можуть виселити. Люди, яким подобається жити у соціальному будинку, сприймають ці правила серйозно, аби потім знову не опинитися на вулиці. Тричі вдень та тричі вночі ми також проводимо room check (перевірка кімнат). Ходимо і запитуємо, чи є клієнт на місці, як він почувається.

Charity Shop у Дубліні. Продаж вживаних речей для допомоги безпритульним 

«Важко усвідомлювати, що вже не відмотаєш час назад»

Звісно, на цій роботі у мене були моменти професійного вигоряння. Дуже нелегко спостерігати за тим, як люди мали успішний бізнес, міцну сім’ю, а в якийсь момент ступили не на ту стежку і все полетіло шкереберть. Важко усвідомлювати, що час вже не відмотаєш назад. Молоді люди інколи виглядають на 20 років старше свого віку, у них слабке фізичне та психічне здоров’я.

Контрактом передбачено, що працівники соціальних будинків можуть шість разів безкоштовно побувати на сеансі у психолога. Коли у мене були моменти вигоряння, я цією можливістю скористалася. Спілкування з фахівцем допомагає подивитися на ситуацію під іншим кутом, отримати цінні поради. Окрім цього, у такі складні моменти я дивилася біографічні фільми про відомих людей та про безпритульних, це допомагало краще вивчити людську психологію, зрозуміти поведінку людей в різних умовах.

Memory day в Ірландії. У цей день вшановують пам'ять людей, які померли внаслідок складних життєвих обставин. Розмальовують морські камінці у пам'ять про них 

Атака та подяки

Серед наших клієнтів часто бувають агресивні та озлоблені люди. Вони кажуть: те, що пережила людина. Літні люди не настільки небезпечні, але у таких випадках, за внутрішніми правилами, ми викликаємо поліцію. Невідомо, до чого може вдатися людина під час наступного сплеску агресії. Поліція та «швидка» в Ірландії працюють дуже оперативно. Вони також тримають під контролем ситуації у притулках. Втім, у своїй роботі я стикаюся не лише з агресією, а й отримую подяки. Часто клієнти називають соцпрацівників своїми найкращими друзями. Кажуть, що соціальний будинок їм дуже подобається, нагадує 5-зірковий готель. Нам приємно це чути.

Клієнт Світлани Фаленди 

Професію соціального працівника обирають свідомо

Мені було важко починати працювати у соціальній сфері, оскільки я не займалася цим професійно. Мої колеги, які навчалися у відомих іноземних коледжах та університетах, ґрунтовно вивчали психологію. Тепер їм легше тверезо оцінювати поведінку клієнтів. В Ірландії усі соціальні працівники люблять свою роботу. Вони обирають таку професію свідомо, відчувають в собі сили допомагати людям, не відвертаються від клієнтів, кажучи: «Ви самі зруйнували своє життя». Тут немає такого, що у соціальній сфері працюють через силу, бо змусила доля. До того ж, зарплата соціального працівника є високою.

Бронзова скульптура "Бездомний Ісус". Christ Church Cathedral, Дублін 

Криза житла породжує бездомність

Однією із найпоширеніших проблем в Ірландії є криза житла. Тут особливий стиль управління ринком нерухомості. Він дуже відрізняється від українського. Місцеві кажуть, що певні кола людей спеціально стримують продаж житла – не будують достатню кількість, або не здають в експлуатацію вже збудовані будинки. В Дубліні вважається нормою, коли успішна і доросла людина орендує одну кімнату в квартирі. Висока ціна на житло та неможливість його придбати породжують бездомність.

Професійний баланс

Для безпечності роботи соціальних працівників існує чимало правил. Дуже важливо бути ввічливим з клієнтом, але не надто фамільярним, стежити за словами. Це правило існує для того, аби людина не вважала соцпрацівника найкращим другом, бо тоді почне позичати гроші чи просити про допомогу, яка не передбачена статутом. Нам треба оберігати професійні кордони. Також ми з обережність ставимося до гострих предметів, не залишаємо без нагляду ножиці чи канцелярські ножі. Ще одне правило радить соціальним працівникам завжди стояти ближче до виходу з приміщення, аби в разі атаки безпечно вийти.

Співпраця влади, громадських організацій та бізнесу

Соціальна сфера Ірландії вийшла на такий високий рівень завдяки співпраці влади, громадських організацій та бізнесу. Тут існують великі інфраструктурні гранти на будівництво соціальних будинків, на зарплати. Хотілося б, щоб й в Україні перейняли такий досвід.

Фото: з відкритих джерел 

З нагоди свята Водохреща у парку імені Тараса Шевченка вже традиційно відбулося освячення води.

Попри карантинні обмеження, на міжконфесійне християнське дійство прийшли сотні людей. Тернополяни принесли з собою пусті пляшки та банки, аби зачерпнути Йорданської води.

Освячення відбулося за участі представників церков усіх конфесій. Також були присутні й очільники міста та області.

Після завершення служби присутні тернополяни мали змогу набрати свяченої води, послухати колядки та споглядати театральне дійство Маланкування.

Детальніше – у фоторепортажі «Сороки».

У Чорткові затвердили статут й зареєстрували громадську організацію, котра займатиметься відродженням історичних пам’яток та подій відновлення Незалежності Української Держави.

До складу організації увійшли активісти та громадські діячі Чорткова: Володимир Мармус (голова організації), Ігор Кравчук (заступник голови), Віктор Гурин, Любомир Махомет, Павло Батрин, Євген Семирозум, Мирослав Сушильницький, Марія Кузик, Степанія Рудик, повідомляє Чортківська міська рада.

Перш за все, працюватиме організація над розробленням проектно-кошторисної документації та пошуком  коштів для спорудження меморіалу воїнам української галицької армії у Чорткові, біля кладовища по вул. Ст. Бандери.

– Спорудження меморіального комплексу планувалося вже давно. Попередній проект, який був розроблений 2018-го року передбачав, що всі роботи із облагородження комплексу вартуватимуть понад 13 млн. грн. Це досить велика сума, тому ми плануємо дещо змінити проект, зробити його достойним, не витрачаючи при цьому таких великих коштів.

Утворення громадської організації допоможе нам залучити меценатів, що готові вкласти гроші у спорудження пам’ятного комплексу чи претендувати на якісь грантові кошти, – розповів заступник міського голови Віктор Гурин.

Роксоляна – так у Кременці називають землячку Ніну Гаррісон (Огненко).

Жінка не побоялася виїхати з маленького міста на Тернопільщині у великий світ. Отримала ступінь магістра в Польщі, а потім вийшла заміж за корінного американця Тревора й підкорила США.

Кременчанка стала співзасновницею найпопулярнішого готелю у Єллоустонському національному парку Dreamcatcher Tipi Hotel. Нещодавно закінчила навчання в Американській національній академії спортивної медицини, стала тренеркою у залі Hill Country Indoor. Заснувала власний YouTube-канал з вивчення англійської мови English with Nina Harrison.

З далекого Техасу Ніна розповіла «Сороці» про американське кохання, життя у наметі посеред Монтани й карантин на Гаваях.

Далі – від першої особи.

Недописана дисертація

Я пишаюся своїм дівочим прізвищем – Огненко. Мій дідусь був знаним у воєнні часи, а його сестра Атоніна Огненко – відома радянська розвідниця з псевдонімом «Венера». Ще з дитинства я вивчала англійську мову, хоч давалося це дуже нелегко. Дякую батькам, які завжди у мене вірили, наймали репетиторів. Після завершення Кременецького ліцею імені Уласа Самчука я вступила у Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут. У цьому закладі працювала викладачкою п’ять років, почала писати дисертацію, але планам не судилося здійснитися. Якось з друзями я відправилася у подорож в Італію, Угорщину, Польщу. Після неї вирішила, що хотіла б продовжити навчання десь в Європі.

З Польщі у Монтану

Повернувшись з туру, я прийняла рішення звільнитися з роботи, яку дуже любила. Тимчасово залишила свою доньку Єлизавету з батьками й вступила на навчання у Вроцлавську академію соціальних наук. Заняття проводили у суботу-неділю, а всі інші п’ять днів тижня я важко працювала. На останньому році навчання академія запропонувала скористатися можливістю поїхати до Сполучених Штатів Америки, щоб попрактикувати мову. Пам’ятаю, що тоді сказала: «Вау! Круто». Та найцікавіше було те, що ти не знаєш, де опинишся – чи в Нью-Йорку, чи в маленькому американському селі. І ось трапилося диво – мені відкрили візу. Здавалося, що це нереально, адже я вважалася студенткою старшого віку, на той час мені виповнилося 28, а максимальний вік студентів для цієї програми – 27 років.

Опинилася я у маленькому містечку Гардінер, штат Монтана. Там проживає 800 людей, але місце є дуже туристичним. Попри те, що навчалася я на спеціальності «Маркетинг», нам, студентам, знайшли роботу «хаус-кіпінг» (прибирання готелів). Студентська програма була дуже дорогою, а заробіток – мізерним – 8 доларів за годину. Робота видалася нелегкою… 4 види простирадл, 8 подушок, у кожному номері по три ліжка, плюс хімікати. Думаю, оце я попала, але з часом зрозуміла, що все було так, як мало бути.

Якось студентка, з якою я проживала, запропонувала відвідати Єллоустонський парк. Коли я його побачила – була вражена. Територія, як половина Болгарії, неосяжні оком горизонти, водоспади, височенні гори, гейзери, грізлі, вовки, бізони... Тоді я ще не знала, що за кілька місяців буду жити в цьому парку.

Покинув роботу, щоб шукати скарб

На прибираннях готелів в Монтані багато не заробиш, тому я почала шукати роботу офіціантки. Зайшла у перше кафе і побачила там надзвичайно вродливого та високого чоловіка. Я спіймала на собі його погляди, через кілька хвилин він підійшов познайомитися. Це був мій майбутній чоловік Тревор Гаррісон.

Він працював керівником на фірмі газових заправок Shell, але покинув роботу і відправився шукати скарб. Йдеться про скарб мільйонера Форреста Фенна, який заховав у горах Єлловстоунського заповідника скриню з золотом та антикваріатом. Його шукали безліч людей, п’ятеро загинули під час пошуків, але два роки тому цінності таки знайшлися.

На фото: Ніна Гаррісон та її чоловік Тревор 

Заснували готель, який потрапив на сторінки Vogue та National Geographic

На час нашого знайомства Тревор кеміпнгував з наметами у горах Монтани, спускався в місто, щоб поїсти. Мене цей факт дуже здивував, адже штат доволі небезпечний – вовки, грізлі. Жити в готелі він не міг, бо вони у цьому містечку дуже дорогі й завжди зайняті через наплив туристів. Так у Тревора виникла ідея створити власний Dreamcatcher Tipi Hotel, але це не типовий готель, а кемпінг.

Тревор не міг знайти працівників, бо на заробітки в Монтану ніхто не їде. Я тоді вже добре володіла навиками готельної справи, тому радо погодилася на його пропозицію разом працювати. Так ми почали більше спілкуватися. Цей період був для мене якимось магічним. Ми жили в наметах посеред парку з дикими тваринами, і це було найкраще місце, де я жила. Згодом Тревор познайомив мене з батьками. Він – чудовий чоловік, я довго шукала такого близького за духом. Мабуть, це – доля, що він народився на Алясці, я – у Кременці, а перестрілися ми в Монтані. От я й закохалася по вуха, але прийшов час повертатися до Польщі, бо програма закінчилася. Тревор обіцяв приїхати до мене, але я не знала, чи виконає він цю обіцянку. Хвилювалася, щоб не розбив мені серце. Однак мій майбутній чоловік таки приїхав до мене у Польщу. На той час донька також переїхала до мене. Ми провели чудову зиму разом, а під новий рік біля центральної ялинки у Варшаві Тревор запропонував вийти за нього заміж. Звісно, я погодилася, але в Америку повернулася аж через 1,5 року, бо відкрити візу було дуже важко. Згодом у нас народився син Вінстон (Георгій).

Передали Dreamcatcher у надійні руки

Жити з дітьми у наметах неможливо, вони потребують комфорту. Тому у теплий сезон ми жили в Монтані. Коли ставало холодніше – переїжджали ближче до родини у Техас. Такий кочівний спосіб життя давався нам нелегко, тому, коли надійшла пропозиція передати Dreamcatcher Tipi Hotel у надійні руки, ми погодилися. Наш готель став успішним проектом, він потрапив на сторінки Vogue та National Geographic. Гостями готелю була навіть Майлі Сайрус з сім’єю. Започаткувати бізнес у США дуже легко, це можна зробити онлайн. Але зі сплатою податків все серйозно, тут вони становлять 30 % від прибутку. Якщо ти заборгуєш податки, то держава знайде спосіб, як забрати гроші.

Три місяці карантину на Гаваях

У період тотального карантину ми шукали затишне місце, де можна було б тимчасово пожити. У чоловіка була мрія поїхати на Гаваї. Я про таке навіть не мріяла. Вийшло так, що три місяці ми провели на найстарішому острові Гаваїв – Кауаї. Я не вірила своїм очам, що бачу таку красу. Як тільки ми переїхали на острів – в’їзд туди закрили через карантинні обмеження. Ми з Тревором та дітьми бачили Кауаї таким безлюдним, яким він, мабуть, уже сто років не був.

Гаваї – ізольоване місце з неймовірною природою, але для життя воно дуже дороге. Коли ми з синочком Вінстоном гуляли на набережній, то кілька разів бачили відомого актора та мешканця острова Піерса Броснана, який зіграв Джеймса Бонда. Він так привітно посміхався до сина, досі шкодую, що не зробила з ним фото, бо соромилася підійти.

На Гаваях я знайшла особливий стан душі. Познайомилася там з дуже хорошою людиною, з якою ми разом займалися йогою. Вона сказала мені: «Ти мусиш привезти з Гаваїв щось особливе і віддати його людям». Я розповіла, що люблю займатися спортом і вчителювати. Так, на Гаваях з’явилася ідея піти у спорт і створити канал з вивчення англійської мови.

Звісно, життя на острові було казковим, але з часом ми захотіли до цивілізації, побачити рідних людей, тому повернулися у Техас.

На фото: Ніна Гаррісон з чоловіком, донькою та сином 

Тренерство у найбільшому спортивному залі Остіна

Після повернення з Гаваїв чоловік подався працювати у світ криптовалюти, а я розпочала YouTube-проект English with Nina Harrison і вступила до Американської національній академії спортивної медицини. Але й це давалося мені важко. Здала іспит з другого разу, днями і ночами вчила будову м’язів, принципи їх роботи, але все вдалося. Моя тренерка запропонувала роботу в одному із найбільших спортивних залів Hill Country Indoor. Зараз я у ньому треную. Якби всі знали, наскільки корисним для людини є спорт, нічого кращого для здоров’я немає. Українці думають, що американці страждають від ожиріння, їдять фаст-фуд, але це не так. У США люди люблять спорт і розуміють його важливість. У кожному ресторані в меню обов’язково вказують кількість калорій, люди не кидають до рота, що попало.

На фото: команда Hill Country Indoor 

Чому Роксоляна?

Те, що в Кременці мене називають Роксоляною, – велика честь. Я завжди захоплювалася цією сильною та вродливою жінкою. Усі мої друзі про це знають. Можливо, саме тому називають мене її ім’ям. У свій час я також ризикнула, подалася у великий світ, щоб влаштувати життя мрії. Було по-різному, було нелегко, але тепер я щаслива, зовсім не шкодую ні про що. Завдяки добрим людям і Божій допомозі зараз я на своєму місці. Бог додає мені сил у важкі часи. До речі, Тревор був протестантом, але прийняв православну віру. Я не спонукала до цього, це виключно його рішення. Тут, в Америці, є все, але єдине, чого мені не вистачає, це нашої рідної церкви. Є декілька православних, але деякі традиції змінено, а служба ведеться англійською мовою. Планують будувати ще один православний храм, тож ми з чоловіком хочемо допомогти, чим зможемо.

На фото: Ніна Гаррісон з батьками 

На фото: донька Ніни – Єлизавета 

Спілкувалася Катерина Шаблій

Двадцятирічна тернополянка Каріна Вовк відкрила для себе бокс три роки тому. За цей час дівчина стала професійною боксеркою, переможницею та призеркою низки всеукраїнських і міжнародних турнірів, здобула звання майстра спорту.

У перервах між тренуваннями на навчально-спортивній базі «Тисовець» Каріна розповіла «Сороці» про відчуття на рингу, свій розпорядок дня та стереотипи, які стосуються жінок у боксі.

Далі – від першої особи.

У спорті – з дитинства

Я полюбила спорт ще у другому класі. Тоді до школи прийшла тренерка і набирала групу дітей на вільну боротьбу. Мені це зацікавило. Мама сказала: хочеш – спробуй. Я пішла, спершу думала, що це не на довго, але затягнулося на 10 років. Любов до вільної боротьби спонукала мене вступити у Броварське вище училище фізичної культури. Там я провчилася 3 роки. У моїй групі були боксери. Їхні розповіді про цей вид спорту дуже зацікавили. Після завершення училища я повернулася до рідного Тернополя. Вступила у Тернопільський національний педагогічний університет на факультет фізичного виховання й паралельно почала займатися боксом.

Тренер працює не на гроші, а на результат

Зараз я тренуюся у залах «Шкіряна рукавчика» та «Нокаут». Мій тренер – Руслан Фірман. Він за короткий період часу зробив з мене хорошого боксера. Знаю людей, які тренувалися по 5-8 років в інших тренерів, а прийшли до нас як новачки. Руслан Фірман – це та людина, яка працює не на гроші, а на результат й славу. Його вихованці стають чемпіонами України та призерами Європи, але надалі, переконана, будуть медалі й з чемпіонатів світу, Олімпійських Ігор.

Бокс дає можливість об’їздити Україну та світ

Бокс займає половину мого часу. Вранці йду на навчання в університет, приходжу о 16-ій годині й одразу йду на тренування. Повертаюся пізно ввечері. Якщо готуємося до чемпіонату, то в день відбувається два тренування, навіть у вихідні. Попри такий звантажений графік, я люблю те, чим займаюся. Бокс відкрив безліч можливостей – чудовий колектив, нові друзі, можливість побачити Україну та світ. Наприклад, зараз я на зборах на навчально-спортивній базі «Тисовець». Вражає краса цього місця. Тут зібралися найсильніші боксерки з усієї України. Ми не тільки тренуємося, а й відпочиваємо, ходимо в гори. Це – підготовка до чемпіонату світу з боксу, який відбуватиметься 4-19 грудня в Туреччині. Хто здобуде перемогу на зборах – поїде на чемпіонат.

Хто буде бити – той і виграє

Перед виходом на ринг, звісно, мене переповнює хвилювання. Думаю, чи вдало виступлю, чи вдасться зробити те, що запланувала. А вже під час бою я «вмикаюся» в роботу, зосереджуюся на поєдинку, щоб здобути бажане. На рингу немає місця дружбі, там ми один одному – вороги. Хто буде бити – той і виграє. Коли хтось знайомиться зі мною і дізнається, що я – боксерка, то спершу не вірить. Каже: «Як така мила дівчинка може займатися боксом?». А я пояснюю, що боксери в житті не жорстокі. Це – стереотип. Я – спокійна, але, звісно, на рингу характер бере гору.

Жінки в боксі більш агресивні, аніж чоловіки

Для боксера важливо бути швидким, сильним, витривалим й обов’язково – розумним. Бокс – це не тільки сила, а й розум. Треба швидко мислити, коли ухилитися, коли нанести удар. Щодо травматизму, то всі види спорту є травматичними. У боксі найпоширеніші травми – зламані носи, синці, біль в колінах, ліктях чи спині. Якщо правильно розминатися й тренуватися – все буде добре. Зауважу, що жінки в боксі більш агресивні та запальні, аніж чоловіки. Взагалі у дівчат і хлопців – різний бокс. Саме тому на тренуваннях ми стаємо в пари й з представниками протилежної статі, аби бути різносторонніми боксерами.

Сьогодні Каріна Вовк – призерка Чемпіонату України з боксу серед молоді, призерка Чемпіонату України з боксу серед жінок-еліти, переможниця всеукраїнських та міжнародних турнірів. Нещодавно у Запоріжжі дівчина втілила свою мрію – отримала звання майстра спорту, однак на цьому зупинятися не планує.

Забіг з домашніми улюбленцями сьогодні вранці зібрав у парку Національного Відродження десятки тернополян.

Учасники долали дистанцію у два етапи: спершу ті, хто прийшли з собаками (800 метрів), потім – з кішками (600 метрів).

Такий забіг у Тернополі провели вперше. Його мета – популяризація легкої атлетики та заохочення громадян до систематичних тренувань разом з домашніми улюбленцями. Про це «Сороці» розповіла директорка міського центру фізичного здоров'я населення Вікторія Безгубенко-Гнатишин.

– У такий спосіб ми пропагуємо здоровий та активний спосіб життя. Хочемо показати тернополянам, що, вийшовши на прогулянку з домашнім улюбленцем, можна приємно провести час та оздоровитися. Сьогодні ми не обирали переможців, оскільки забіг – символічний. Тут зібралися господарі з собаками різних порід – від великих до зовсім крихітних, а також бігли й тернополяни з кішками. Тварини отримали іменні медальйони, а їхні власники – солодкі сюрпризи, – зазначила Вікторія Безгубенко-Гнатишин.

Загалом участь у забігу взяли 24 тернополяни з домашніми улюбленцями. Серед них – Ірина разом з біглем Арчі.

– Ми вперше беремо участь у такому заході. Попередньо не реєструвалися. Вирішили вранці прогулятися парком й побачили, що тут відбувається забіг, тож долучилися з Арчі, – розповіла дівчина.

А ще одна тернополянка Ірина на забіг прийшла з собакою Чілі.

– Регулярно з чоловіком та дітьми беремо участь у спортивних заходах, які організовує Тернопільський міський центр фізичного здоров'я населення. Нашій собачці – 14,5 років, але я вважаю, що в спорті немає вікових обмежень. Будемо сьогодні долати дистанцію удвох. Якщо Чілі втомиться – нестиму її на руках, – поділилися учасниця.  

Також кінологи продемонстрували учасникам забігу, як працюють службові собаки.

Понад 10 років тому Олександра Меландович з Кременця переїхала жити в Ізраїль.

Сьогодні у місті Петах-Тиква вона разом з чоловіком Славою виховує сина Леона й розвиває власну справу у сфері візажистики та б’юті-блогерства.

Про ритм життя ізраїльтян, дощові зими та медицину, якій довіряють, Олександра Меландович розповіла «Сороці». 

Далі – від першої особи.

В алфавіті івриту немає голосних

Державною мовою в Ізраїлі вважається іврит. На другому місті – арабська. Також тут добре володіють російською та англійською. Я в Ізраїлі вже майже 11 років, тому вільно можу спілкуватися івритом. Для українців, звісно, ця мова звучить незвично, адже алфавіт івриту складається з 22 букв і усі вони – приголосні. Голосні звуки позначаються комбінацією штрихів та крапок зверху, знизу чи зліва літери. Насправді цю мову легко вивчити, головне – часто спілкуватися з корінними ізраїльтянами, аби була практика, а не лише теорія.

Жовтнева засмага та дощова зима

Клімат в Ізраїлі є спекотним. Зараз у нас жовтень, а температура така, що можна засмагати: +30. Обіцяють, що буде ще тепліше на кілька градусів, хоч ми вже чекаємо дощів та похолодання. Тут можна виокремити 4 пори року, як в Україні, однак здебільшого триває літо. Взимку середня температура становить +17, а влітку – +33-40. У курортних регіонах завжди ще спекотніше. Наприклад, в Ейлаті влітку може бути +45. Зима в Ізраїлі це – дощі, бувають сильні зливи, а в найвищих точках країни інколи падає сніг.

Ізраїльтяни – емоційні та галасливі

Корінні ізраїльтяни – запальні, вони не стримують емоцій, голосно розмовляють та жестикулюють. Можуть сваритися й кричати, а вже за кілька хвилин обіймають тебе й називають найкращим другом. Під час спілкування вони можуть бути дуже близько фізично, торкатися плеча чи рук. Попри їхню прямолінійність, цей народ є дружелюбним. Місцеві з повагою ставляться до іноземців та тих, хто приїхав в Ізраїль підзаробити.

Домашні обов’язки не ділять на «чоловічі» та «жіночі»

Ізраїльтяни живуть у шаленому ритмі. Вони багато працюють, але у вихідні люблять смачненько поїсти та провести час з сім’єю, насолодитися вільним від роботи днем. Місцеві надають велике значення здоровому способу життя, вранці чи ввечері вони обов’язково виходять на пробіжку, відвідують спортзали. Полюбляють кафешки та ресторани, в Ізраїлі заклади громадського харчування часто переповнені. Щодо сімейних обов’язків, то ізраїльтяни не ділять роботу на «жіночу» та «чоловічу», це мене трохи дивувало на початках. І чоловік, і дружина тут мають однакові права. Чоловіки можуть допомагати виконувати домашні справи, прибирати у будинку, готувати їжу, закупляти продукти, гуляти з дітьми. До речі, на дитячих майданчиках я бачу переважно татусів з дітьми, а не матерів, як це прийнято в Україні. Ізраїльські сім’ї складаються з батька, матері та 3-4 дітей, а в дуже релігійних може бути більше 10-ти дітей.

У школі дитина – понад усе

Система шкільної освіти в Ізраїлі складається з трьох рівнів: початкова школа (1-6 класи), середня школа (7-9 класи), вища шкільна освіта (10-12 класи). Значну увагу в школах приділяють інноваційним технологіям, англійській мові, щоб спонукати дітей до власних стартапів. Мій син – школяр, тому я можу сказати, що освітою тут дуже задоволена. Подобається те, що у школах все якось простіше, лояльніше та поблажливіше до учнів, немає строгості навчального процесу. Вчитель десять разів думає перед тим, як щось сказати до школяра, аби не образити дитину. Інакше учень може написати на нього скаргу, це завершується не тільки звільненням педагога, а й притягненням до відповідальності. У невимушеній атмосфері дітям, безумовно, краще дається навчання.

У лікарнях не вимагають гроші за кожну рукавичку чи ін’єкцію

Не секрет, що ізраїльська медицина є однією з найкращих у світі. Я ці слова можу підтвердити. Ізраїльським лікарям цілком довіряю. Зовсім не страшно звертатися до них за допомогою. Йдеш зі спокійною душею, бо знаєш, що вони компетентні і допоможуть. Тут не потрібно платити за кожну рукавичку чи ін’єкцію, усе це – безкоштовно.

Єврейська жадібність – міф

З власних спостережень я не скажу, що ізраїльтяни – жадібні. Вони просто знають, як заробити гроші, а більшість із них – щедрі та класні люди. Звісно, бувають випадки, коли когось намагаються обвести навколо пальця, але це – рідкість. У кожній країні є хитрі люди – і в Ізраїлі, і в Туреччині, і в США. Неправильно характеризувати цілий народ через дії кількох окремих людей.

В Ізраїлі немає тих, хто голодує

В Ізраїлі дорого жити. Середня зарплата – тисяча доларів у місяць. Якщо в сім’ї працює і чоловік, і дружина, то цих коштів вистачає на одяг, продукти й відпочинок. В Ізраїлі немає тих, хто голодує. Ти не зустрінеш на вулицях безхатьків, хіба поодиноких людей на вокзалах у Тель-Авіві. Однак вони опиняються там з власної волі. В Ізраїлі кожен, хто не боїться роботи, може заробляти. Переважно усі місцеві чимось займаються, вони не сидять вдома та не лінуються. Ізраїльтяни невибагливі в одязі. Вони не витрачають усю зарплату на модні речі. Люблять усе просте, але з якісних тканин, бо цього вимагає спекотний клімат. Щодо власного житла, то придбати його дуже важко. Знадобиться допомога рідних, адже сам стільки грошей не назбираєш, де б не працював. Якщо є можливість зробити перший внесок, то ця мрія виглядатиме реальніше. Оренда квартири у місяць обійдеться орієнтовно в 3 800 ізраїльських шекелів (1 шекель ≈ 0,31 долара), але все залежить від регіону. Наприклад, ближче до центру Тель-Авіву таке житло вартуватиме 5 000 шекелів.

Страви з нуту

Ізраїльтяни люблять смачно поїсти, особливо тоді, коли заходить шабат (авт. шабат – сьомий день тижня, в яких прийнято утриматися від роботи. Починається від заходу сонця в п’ятницю, триває до заходу сонця в суботу). Серед популярних традиційних страв: фалафель – смажені в олії кульки з меленого нуту, додають також перець, часник, цибулю, петрушку, гвоздику. Часто їдять ізраїльтяни й хумус – закуска з вареного нуту у вигляді пюре, додають оливкову олію, лимонний сік, часник, паприку.

Країна можливостей та простоти

Ізраїль – країна, з якою я споріднена духом. Тут живуть мої рідні – чоловік, син, мама, сестра. Тут я знайшла багато друзів й розвиваю кар’єру. Тут усім байдуже, у якому одязі ти ходиш вулицями – брендовому чи ні. Кожен живе так, як хоче. Ізраїль дає багато можливостей, головне – скористатися ними, щоб жити в задоволення.