З нагоди свята Водохреща у парку імені Тараса Шевченка вже традиційно відбулося освячення води.

Попри карантинні обмеження, на міжконфесійне християнське дійство прийшли сотні людей. Тернополяни принесли з собою пусті пляшки та банки, аби зачерпнути Йорданської води.

Освячення відбулося за участі представників церков усіх конфесій. Також були присутні й очільники міста та області.

Після завершення служби присутні тернополяни мали змогу набрати свяченої води, послухати колядки та споглядати театральне дійство Маланкування.

Детальніше – у фоторепортажі «Сороки».

У Чорткові затвердили статут й зареєстрували громадську організацію, котра займатиметься відродженням історичних пам’яток та подій відновлення Незалежності Української Держави.

До складу організації увійшли активісти та громадські діячі Чорткова: Володимир Мармус (голова організації), Ігор Кравчук (заступник голови), Віктор Гурин, Любомир Махомет, Павло Батрин, Євген Семирозум, Мирослав Сушильницький, Марія Кузик, Степанія Рудик, повідомляє Чортківська міська рада.

Перш за все, працюватиме організація над розробленням проектно-кошторисної документації та пошуком  коштів для спорудження меморіалу воїнам української галицької армії у Чорткові, біля кладовища по вул. Ст. Бандери.

– Спорудження меморіального комплексу планувалося вже давно. Попередній проект, який був розроблений 2018-го року передбачав, що всі роботи із облагородження комплексу вартуватимуть понад 13 млн. грн. Це досить велика сума, тому ми плануємо дещо змінити проект, зробити його достойним, не витрачаючи при цьому таких великих коштів.

Утворення громадської організації допоможе нам залучити меценатів, що готові вкласти гроші у спорудження пам’ятного комплексу чи претендувати на якісь грантові кошти, – розповів заступник міського голови Віктор Гурин.

Роксоляна – так у Кременці називають землячку Ніну Гаррісон (Огненко).

Жінка не побоялася виїхати з маленького міста на Тернопільщині у великий світ. Отримала ступінь магістра в Польщі, а потім вийшла заміж за корінного американця Тревора й підкорила США.

Кременчанка стала співзасновницею найпопулярнішого готелю у Єллоустонському національному парку Dreamcatcher Tipi Hotel. Нещодавно закінчила навчання в Американській національній академії спортивної медицини, стала тренеркою у залі Hill Country Indoor. Заснувала власний YouTube-канал з вивчення англійської мови English with Nina Harrison.

З далекого Техасу Ніна розповіла «Сороці» про американське кохання, життя у наметі посеред Монтани й карантин на Гаваях.

Далі – від першої особи.

Недописана дисертація

Я пишаюся своїм дівочим прізвищем – Огненко. Мій дідусь був знаним у воєнні часи, а його сестра Атоніна Огненко – відома радянська розвідниця з псевдонімом «Венера». Ще з дитинства я вивчала англійську мову, хоч давалося це дуже нелегко. Дякую батькам, які завжди у мене вірили, наймали репетиторів. Після завершення Кременецького ліцею імені Уласа Самчука я вступила у Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут. У цьому закладі працювала викладачкою п’ять років, почала писати дисертацію, але планам не судилося здійснитися. Якось з друзями я відправилася у подорож в Італію, Угорщину, Польщу. Після неї вирішила, що хотіла б продовжити навчання десь в Європі.

З Польщі у Монтану

Повернувшись з туру, я прийняла рішення звільнитися з роботи, яку дуже любила. Тимчасово залишила свою доньку Єлизавету з батьками й вступила на навчання у Вроцлавську академію соціальних наук. Заняття проводили у суботу-неділю, а всі інші п’ять днів тижня я важко працювала. На останньому році навчання академія запропонувала скористатися можливістю поїхати до Сполучених Штатів Америки, щоб попрактикувати мову. Пам’ятаю, що тоді сказала: «Вау! Круто». Та найцікавіше було те, що ти не знаєш, де опинишся – чи в Нью-Йорку, чи в маленькому американському селі. І ось трапилося диво – мені відкрили візу. Здавалося, що це нереально, адже я вважалася студенткою старшого віку, на той час мені виповнилося 28, а максимальний вік студентів для цієї програми – 27 років.

Опинилася я у маленькому містечку Гардінер, штат Монтана. Там проживає 800 людей, але місце є дуже туристичним. Попри те, що навчалася я на спеціальності «Маркетинг», нам, студентам, знайшли роботу «хаус-кіпінг» (прибирання готелів). Студентська програма була дуже дорогою, а заробіток – мізерним – 8 доларів за годину. Робота видалася нелегкою… 4 види простирадл, 8 подушок, у кожному номері по три ліжка, плюс хімікати. Думаю, оце я попала, але з часом зрозуміла, що все було так, як мало бути.

Якось студентка, з якою я проживала, запропонувала відвідати Єллоустонський парк. Коли я його побачила – була вражена. Територія, як половина Болгарії, неосяжні оком горизонти, водоспади, височенні гори, гейзери, грізлі, вовки, бізони... Тоді я ще не знала, що за кілька місяців буду жити в цьому парку.

Покинув роботу, щоб шукати скарб

На прибираннях готелів в Монтані багато не заробиш, тому я почала шукати роботу офіціантки. Зайшла у перше кафе і побачила там надзвичайно вродливого та високого чоловіка. Я спіймала на собі його погляди, через кілька хвилин він підійшов познайомитися. Це був мій майбутній чоловік Тревор Гаррісон.

Він працював керівником на фірмі газових заправок Shell, але покинув роботу і відправився шукати скарб. Йдеться про скарб мільйонера Форреста Фенна, який заховав у горах Єлловстоунського заповідника скриню з золотом та антикваріатом. Його шукали безліч людей, п’ятеро загинули під час пошуків, але два роки тому цінності таки знайшлися.

На фото: Ніна Гаррісон та її чоловік Тревор 

Заснували готель, який потрапив на сторінки Vogue та National Geographic

На час нашого знайомства Тревор кеміпнгував з наметами у горах Монтани, спускався в місто, щоб поїсти. Мене цей факт дуже здивував, адже штат доволі небезпечний – вовки, грізлі. Жити в готелі він не міг, бо вони у цьому містечку дуже дорогі й завжди зайняті через наплив туристів. Так у Тревора виникла ідея створити власний Dreamcatcher Tipi Hotel, але це не типовий готель, а кемпінг.

Тревор не міг знайти працівників, бо на заробітки в Монтану ніхто не їде. Я тоді вже добре володіла навиками готельної справи, тому радо погодилася на його пропозицію разом працювати. Так ми почали більше спілкуватися. Цей період був для мене якимось магічним. Ми жили в наметах посеред парку з дикими тваринами, і це було найкраще місце, де я жила. Згодом Тревор познайомив мене з батьками. Він – чудовий чоловік, я довго шукала такого близького за духом. Мабуть, це – доля, що він народився на Алясці, я – у Кременці, а перестрілися ми в Монтані. От я й закохалася по вуха, але прийшов час повертатися до Польщі, бо програма закінчилася. Тревор обіцяв приїхати до мене, але я не знала, чи виконає він цю обіцянку. Хвилювалася, щоб не розбив мені серце. Однак мій майбутній чоловік таки приїхав до мене у Польщу. На той час донька також переїхала до мене. Ми провели чудову зиму разом, а під новий рік біля центральної ялинки у Варшаві Тревор запропонував вийти за нього заміж. Звісно, я погодилася, але в Америку повернулася аж через 1,5 року, бо відкрити візу було дуже важко. Згодом у нас народився син Вінстон (Георгій).

Передали Dreamcatcher у надійні руки

Жити з дітьми у наметах неможливо, вони потребують комфорту. Тому у теплий сезон ми жили в Монтані. Коли ставало холодніше – переїжджали ближче до родини у Техас. Такий кочівний спосіб життя давався нам нелегко, тому, коли надійшла пропозиція передати Dreamcatcher Tipi Hotel у надійні руки, ми погодилися. Наш готель став успішним проектом, він потрапив на сторінки Vogue та National Geographic. Гостями готелю була навіть Майлі Сайрус з сім’єю. Започаткувати бізнес у США дуже легко, це можна зробити онлайн. Але зі сплатою податків все серйозно, тут вони становлять 30 % від прибутку. Якщо ти заборгуєш податки, то держава знайде спосіб, як забрати гроші.

Три місяці карантину на Гаваях

У період тотального карантину ми шукали затишне місце, де можна було б тимчасово пожити. У чоловіка була мрія поїхати на Гаваї. Я про таке навіть не мріяла. Вийшло так, що три місяці ми провели на найстарішому острові Гаваїв – Кауаї. Я не вірила своїм очам, що бачу таку красу. Як тільки ми переїхали на острів – в’їзд туди закрили через карантинні обмеження. Ми з Тревором та дітьми бачили Кауаї таким безлюдним, яким він, мабуть, уже сто років не був.

Гаваї – ізольоване місце з неймовірною природою, але для життя воно дуже дороге. Коли ми з синочком Вінстоном гуляли на набережній, то кілька разів бачили відомого актора та мешканця острова Піерса Броснана, який зіграв Джеймса Бонда. Він так привітно посміхався до сина, досі шкодую, що не зробила з ним фото, бо соромилася підійти.

На Гаваях я знайшла особливий стан душі. Познайомилася там з дуже хорошою людиною, з якою ми разом займалися йогою. Вона сказала мені: «Ти мусиш привезти з Гаваїв щось особливе і віддати його людям». Я розповіла, що люблю займатися спортом і вчителювати. Так, на Гаваях з’явилася ідея піти у спорт і створити канал з вивчення англійської мови.

Звісно, життя на острові було казковим, але з часом ми захотіли до цивілізації, побачити рідних людей, тому повернулися у Техас.

На фото: Ніна Гаррісон з чоловіком, донькою та сином 

Тренерство у найбільшому спортивному залі Остіна

Після повернення з Гаваїв чоловік подався працювати у світ криптовалюти, а я розпочала YouTube-проект English with Nina Harrison і вступила до Американської національній академії спортивної медицини. Але й це давалося мені важко. Здала іспит з другого разу, днями і ночами вчила будову м’язів, принципи їх роботи, але все вдалося. Моя тренерка запропонувала роботу в одному із найбільших спортивних залів Hill Country Indoor. Зараз я у ньому треную. Якби всі знали, наскільки корисним для людини є спорт, нічого кращого для здоров’я немає. Українці думають, що американці страждають від ожиріння, їдять фаст-фуд, але це не так. У США люди люблять спорт і розуміють його важливість. У кожному ресторані в меню обов’язково вказують кількість калорій, люди не кидають до рота, що попало.

На фото: команда Hill Country Indoor 

Чому Роксоляна?

Те, що в Кременці мене називають Роксоляною, – велика честь. Я завжди захоплювалася цією сильною та вродливою жінкою. Усі мої друзі про це знають. Можливо, саме тому називають мене її ім’ям. У свій час я також ризикнула, подалася у великий світ, щоб влаштувати життя мрії. Було по-різному, було нелегко, але тепер я щаслива, зовсім не шкодую ні про що. Завдяки добрим людям і Божій допомозі зараз я на своєму місці. Бог додає мені сил у важкі часи. До речі, Тревор був протестантом, але прийняв православну віру. Я не спонукала до цього, це виключно його рішення. Тут, в Америці, є все, але єдине, чого мені не вистачає, це нашої рідної церкви. Є декілька православних, але деякі традиції змінено, а служба ведеться англійською мовою. Планують будувати ще один православний храм, тож ми з чоловіком хочемо допомогти, чим зможемо.

На фото: Ніна Гаррісон з батьками 

На фото: донька Ніни – Єлизавета 

Спілкувалася Катерина Шаблій

Двадцятирічна тернополянка Каріна Вовк відкрила для себе бокс три роки тому. За цей час дівчина стала професійною боксеркою, переможницею та призеркою низки всеукраїнських і міжнародних турнірів, здобула звання майстра спорту.

У перервах між тренуваннями на навчально-спортивній базі «Тисовець» Каріна розповіла «Сороці» про відчуття на рингу, свій розпорядок дня та стереотипи, які стосуються жінок у боксі.

Далі – від першої особи.

У спорті – з дитинства

Я полюбила спорт ще у другому класі. Тоді до школи прийшла тренерка і набирала групу дітей на вільну боротьбу. Мені це зацікавило. Мама сказала: хочеш – спробуй. Я пішла, спершу думала, що це не на довго, але затягнулося на 10 років. Любов до вільної боротьби спонукала мене вступити у Броварське вище училище фізичної культури. Там я провчилася 3 роки. У моїй групі були боксери. Їхні розповіді про цей вид спорту дуже зацікавили. Після завершення училища я повернулася до рідного Тернополя. Вступила у Тернопільський національний педагогічний університет на факультет фізичного виховання й паралельно почала займатися боксом.

Тренер працює не на гроші, а на результат

Зараз я тренуюся у залах «Шкіряна рукавчика» та «Нокаут». Мій тренер – Руслан Фірман. Він за короткий період часу зробив з мене хорошого боксера. Знаю людей, які тренувалися по 5-8 років в інших тренерів, а прийшли до нас як новачки. Руслан Фірман – це та людина, яка працює не на гроші, а на результат й славу. Його вихованці стають чемпіонами України та призерами Європи, але надалі, переконана, будуть медалі й з чемпіонатів світу, Олімпійських Ігор.

Бокс дає можливість об’їздити Україну та світ

Бокс займає половину мого часу. Вранці йду на навчання в університет, приходжу о 16-ій годині й одразу йду на тренування. Повертаюся пізно ввечері. Якщо готуємося до чемпіонату, то в день відбувається два тренування, навіть у вихідні. Попри такий звантажений графік, я люблю те, чим займаюся. Бокс відкрив безліч можливостей – чудовий колектив, нові друзі, можливість побачити Україну та світ. Наприклад, зараз я на зборах на навчально-спортивній базі «Тисовець». Вражає краса цього місця. Тут зібралися найсильніші боксерки з усієї України. Ми не тільки тренуємося, а й відпочиваємо, ходимо в гори. Це – підготовка до чемпіонату світу з боксу, який відбуватиметься 4-19 грудня в Туреччині. Хто здобуде перемогу на зборах – поїде на чемпіонат.

Хто буде бити – той і виграє

Перед виходом на ринг, звісно, мене переповнює хвилювання. Думаю, чи вдало виступлю, чи вдасться зробити те, що запланувала. А вже під час бою я «вмикаюся» в роботу, зосереджуюся на поєдинку, щоб здобути бажане. На рингу немає місця дружбі, там ми один одному – вороги. Хто буде бити – той і виграє. Коли хтось знайомиться зі мною і дізнається, що я – боксерка, то спершу не вірить. Каже: «Як така мила дівчинка може займатися боксом?». А я пояснюю, що боксери в житті не жорстокі. Це – стереотип. Я – спокійна, але, звісно, на рингу характер бере гору.

Жінки в боксі більш агресивні, аніж чоловіки

Для боксера важливо бути швидким, сильним, витривалим й обов’язково – розумним. Бокс – це не тільки сила, а й розум. Треба швидко мислити, коли ухилитися, коли нанести удар. Щодо травматизму, то всі види спорту є травматичними. У боксі найпоширеніші травми – зламані носи, синці, біль в колінах, ліктях чи спині. Якщо правильно розминатися й тренуватися – все буде добре. Зауважу, що жінки в боксі більш агресивні та запальні, аніж чоловіки. Взагалі у дівчат і хлопців – різний бокс. Саме тому на тренуваннях ми стаємо в пари й з представниками протилежної статі, аби бути різносторонніми боксерами.

Сьогодні Каріна Вовк – призерка Чемпіонату України з боксу серед молоді, призерка Чемпіонату України з боксу серед жінок-еліти, переможниця всеукраїнських та міжнародних турнірів. Нещодавно у Запоріжжі дівчина втілила свою мрію – отримала звання майстра спорту, однак на цьому зупинятися не планує.

Забіг з домашніми улюбленцями сьогодні вранці зібрав у парку Національного Відродження десятки тернополян.

Учасники долали дистанцію у два етапи: спершу ті, хто прийшли з собаками (800 метрів), потім – з кішками (600 метрів).

Такий забіг у Тернополі провели вперше. Його мета – популяризація легкої атлетики та заохочення громадян до систематичних тренувань разом з домашніми улюбленцями. Про це «Сороці» розповіла директорка міського центру фізичного здоров'я населення Вікторія Безгубенко-Гнатишин.

– У такий спосіб ми пропагуємо здоровий та активний спосіб життя. Хочемо показати тернополянам, що, вийшовши на прогулянку з домашнім улюбленцем, можна приємно провести час та оздоровитися. Сьогодні ми не обирали переможців, оскільки забіг – символічний. Тут зібралися господарі з собаками різних порід – від великих до зовсім крихітних, а також бігли й тернополяни з кішками. Тварини отримали іменні медальйони, а їхні власники – солодкі сюрпризи, – зазначила Вікторія Безгубенко-Гнатишин.

Загалом участь у забігу взяли 24 тернополяни з домашніми улюбленцями. Серед них – Ірина разом з біглем Арчі.

– Ми вперше беремо участь у такому заході. Попередньо не реєструвалися. Вирішили вранці прогулятися парком й побачили, що тут відбувається забіг, тож долучилися з Арчі, – розповіла дівчина.

А ще одна тернополянка Ірина на забіг прийшла з собакою Чілі.

– Регулярно з чоловіком та дітьми беремо участь у спортивних заходах, які організовує Тернопільський міський центр фізичного здоров'я населення. Нашій собачці – 14,5 років, але я вважаю, що в спорті немає вікових обмежень. Будемо сьогодні долати дистанцію удвох. Якщо Чілі втомиться – нестиму її на руках, – поділилися учасниця.  

Також кінологи продемонстрували учасникам забігу, як працюють службові собаки.

Понад 10 років тому Олександра Меландович з Кременця переїхала жити в Ізраїль.

Сьогодні у місті Петах-Тиква вона разом з чоловіком Славою виховує сина Леона й розвиває власну справу у сфері візажистики та б’юті-блогерства.

Про ритм життя ізраїльтян, дощові зими та медицину, якій довіряють, Олександра Меландович розповіла «Сороці». 

Далі – від першої особи.

В алфавіті івриту немає голосних

Державною мовою в Ізраїлі вважається іврит. На другому місті – арабська. Також тут добре володіють російською та англійською. Я в Ізраїлі вже майже 11 років, тому вільно можу спілкуватися івритом. Для українців, звісно, ця мова звучить незвично, адже алфавіт івриту складається з 22 букв і усі вони – приголосні. Голосні звуки позначаються комбінацією штрихів та крапок зверху, знизу чи зліва літери. Насправді цю мову легко вивчити, головне – часто спілкуватися з корінними ізраїльтянами, аби була практика, а не лише теорія.

Жовтнева засмага та дощова зима

Клімат в Ізраїлі є спекотним. Зараз у нас жовтень, а температура така, що можна засмагати: +30. Обіцяють, що буде ще тепліше на кілька градусів, хоч ми вже чекаємо дощів та похолодання. Тут можна виокремити 4 пори року, як в Україні, однак здебільшого триває літо. Взимку середня температура становить +17, а влітку – +33-40. У курортних регіонах завжди ще спекотніше. Наприклад, в Ейлаті влітку може бути +45. Зима в Ізраїлі це – дощі, бувають сильні зливи, а в найвищих точках країни інколи падає сніг.

Ізраїльтяни – емоційні та галасливі

Корінні ізраїльтяни – запальні, вони не стримують емоцій, голосно розмовляють та жестикулюють. Можуть сваритися й кричати, а вже за кілька хвилин обіймають тебе й називають найкращим другом. Під час спілкування вони можуть бути дуже близько фізично, торкатися плеча чи рук. Попри їхню прямолінійність, цей народ є дружелюбним. Місцеві з повагою ставляться до іноземців та тих, хто приїхав в Ізраїль підзаробити.

Домашні обов’язки не ділять на «чоловічі» та «жіночі»

Ізраїльтяни живуть у шаленому ритмі. Вони багато працюють, але у вихідні люблять смачненько поїсти та провести час з сім’єю, насолодитися вільним від роботи днем. Місцеві надають велике значення здоровому способу життя, вранці чи ввечері вони обов’язково виходять на пробіжку, відвідують спортзали. Полюбляють кафешки та ресторани, в Ізраїлі заклади громадського харчування часто переповнені. Щодо сімейних обов’язків, то ізраїльтяни не ділять роботу на «жіночу» та «чоловічу», це мене трохи дивувало на початках. І чоловік, і дружина тут мають однакові права. Чоловіки можуть допомагати виконувати домашні справи, прибирати у будинку, готувати їжу, закупляти продукти, гуляти з дітьми. До речі, на дитячих майданчиках я бачу переважно татусів з дітьми, а не матерів, як це прийнято в Україні. Ізраїльські сім’ї складаються з батька, матері та 3-4 дітей, а в дуже релігійних може бути більше 10-ти дітей.

У школі дитина – понад усе

Система шкільної освіти в Ізраїлі складається з трьох рівнів: початкова школа (1-6 класи), середня школа (7-9 класи), вища шкільна освіта (10-12 класи). Значну увагу в школах приділяють інноваційним технологіям, англійській мові, щоб спонукати дітей до власних стартапів. Мій син – школяр, тому я можу сказати, що освітою тут дуже задоволена. Подобається те, що у школах все якось простіше, лояльніше та поблажливіше до учнів, немає строгості навчального процесу. Вчитель десять разів думає перед тим, як щось сказати до школяра, аби не образити дитину. Інакше учень може написати на нього скаргу, це завершується не тільки звільненням педагога, а й притягненням до відповідальності. У невимушеній атмосфері дітям, безумовно, краще дається навчання.

У лікарнях не вимагають гроші за кожну рукавичку чи ін’єкцію

Не секрет, що ізраїльська медицина є однією з найкращих у світі. Я ці слова можу підтвердити. Ізраїльським лікарям цілком довіряю. Зовсім не страшно звертатися до них за допомогою. Йдеш зі спокійною душею, бо знаєш, що вони компетентні і допоможуть. Тут не потрібно платити за кожну рукавичку чи ін’єкцію, усе це – безкоштовно.

Єврейська жадібність – міф

З власних спостережень я не скажу, що ізраїльтяни – жадібні. Вони просто знають, як заробити гроші, а більшість із них – щедрі та класні люди. Звісно, бувають випадки, коли когось намагаються обвести навколо пальця, але це – рідкість. У кожній країні є хитрі люди – і в Ізраїлі, і в Туреччині, і в США. Неправильно характеризувати цілий народ через дії кількох окремих людей.

В Ізраїлі немає тих, хто голодує

В Ізраїлі дорого жити. Середня зарплата – тисяча доларів у місяць. Якщо в сім’ї працює і чоловік, і дружина, то цих коштів вистачає на одяг, продукти й відпочинок. В Ізраїлі немає тих, хто голодує. Ти не зустрінеш на вулицях безхатьків, хіба поодиноких людей на вокзалах у Тель-Авіві. Однак вони опиняються там з власної волі. В Ізраїлі кожен, хто не боїться роботи, може заробляти. Переважно усі місцеві чимось займаються, вони не сидять вдома та не лінуються. Ізраїльтяни невибагливі в одязі. Вони не витрачають усю зарплату на модні речі. Люблять усе просте, але з якісних тканин, бо цього вимагає спекотний клімат. Щодо власного житла, то придбати його дуже важко. Знадобиться допомога рідних, адже сам стільки грошей не назбираєш, де б не працював. Якщо є можливість зробити перший внесок, то ця мрія виглядатиме реальніше. Оренда квартири у місяць обійдеться орієнтовно в 3 800 ізраїльських шекелів (1 шекель ≈ 0,31 долара), але все залежить від регіону. Наприклад, ближче до центру Тель-Авіву таке житло вартуватиме 5 000 шекелів.

Страви з нуту

Ізраїльтяни люблять смачно поїсти, особливо тоді, коли заходить шабат (авт. шабат – сьомий день тижня, в яких прийнято утриматися від роботи. Починається від заходу сонця в п’ятницю, триває до заходу сонця в суботу). Серед популярних традиційних страв: фалафель – смажені в олії кульки з меленого нуту, додають також перець, часник, цибулю, петрушку, гвоздику. Часто їдять ізраїльтяни й хумус – закуска з вареного нуту у вигляді пюре, додають оливкову олію, лимонний сік, часник, паприку.

Країна можливостей та простоти

Ізраїль – країна, з якою я споріднена духом. Тут живуть мої рідні – чоловік, син, мама, сестра. Тут я знайшла багато друзів й розвиваю кар’єру. Тут усім байдуже, у якому одязі ти ходиш вулицями – брендовому чи ні. Кожен живе так, як хоче. Ізраїль дає багато можливостей, головне – скористатися ними, щоб жити в задоволення.

Відкрити власну справу за кордоном – цілком реально. Про це не з чуток знає Олександра Меландович, яка десять років тому переїхала з Кременця в Ізраїль.

Сьогодні жінка – популярна ізраїльська візажистка та б’юті-блогерка з псевдонімом Alexandra Melano.

Про професію, в яку закохалася, зіркових клієнтів та вдячних ізраїльтянок Олександра розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

З вчителів – у візажисти

Десять років тому я вирішила, що хочу переїхати в Ізраїль. Це було не дуже складно зробити, оскільки я – єврейка. Тож, здійснивши репатріацію (авт. репатріація – повернення на батьківщину з поновленням громадянства), переїхала жити в ізраїльське місто Петах-Тиква. За освітою я – вчителька англійської мови, але в Ізраїлі не працювала за спеціальністю. Коли завагітніла, це було сім років тому, подруга порадила мені хобі – записатися на курси візажу. Вона підмітила, що я вміло фарбуюся. Мене це зацікавило. Спершу переглянула чимало роликів у YouTube, а тоді, коли сину було вже пів року, таки вирішили піти на курси. Спочатку одні, потім – ще одні… І ось я розумію, що закохалася в цю професію, всередині щось наче перевернулося. Так прийшло розуміння, що маю займатися цим професійно. Чоловік мене підтримав, я звільнилася з попередньої роботи й, доглядаючи за сином, почала потихеньку розвиватися у цій сфері.

Перші макіяжі робила задарма

Аби прийшов перший клієнт, потрібно було мати портфоліо. Так я почала безкоштовно фарбувати моделей на зйомки, робила макіяжі подругам, рідним, регулярно кудись їздила, аби сформувати портфоліо з нуля. Instagram тоді ще не був таким популярним, тому своїх клієнтів я шукала у різних Facebook-групах. Зіркові клієнти прийшли з досвідом. Я робила макіяжі для виконавців, які приїжджали в Ізраїль з концертами. Це – «Время и стекло», «Альона і Тамерлан», Iowa, «Банд’Ерос».

Учні – з різних куточків світу

Свій блог я веду вже понад чотири роки. Підписники з’являлися поступово, але суттєво аудиторія зросла у період карантину. Тоді ми всі сиділи у чотирьох стінах, а соцмережі стали інструментом для розваг та заробітку. Я активно знімала історії та публікувала дописи. У відео показувала, як роблю макіяжі, давала багато порад. Дівчатам таке живе спілкування дуже сподобалося. Вони радили мене іншим, позначали на своїх сторінках. Таким чином кількість читачів зросла. Зараз велику частину свої клієнтів на групові та приватні уроки я знаходжу саме через Instagram. Серед охочих – не лише жителі Ізраїлю, а й України, Білорусі, Росії, Франції, Німеччини. У мене є готовий відзнятий матеріал курсу «Сам собі візажист». Також я проводжу офлайн навчання для підвищення кваліфікації візажистів.

«Українки привезли красу в Ізраїль»

Наші дівчата більше люблять за собою доглядати, аніж ізраїльтянки. Думаю, що українки, які зробили репатріацію, привезли красу в Ізраїль. Ізраїльтянки фарбуються дуже рідко, переважно на весілля чи дні народження. Натомість українські дівчата наносять професійний макіяж значно частіше: на Новий рік, на фотосесії, урочисті заходи на роботі. Українки полюбляють всілякі б’юті-штучки, а у повсякденному житті ти не побачиш нафарбовану ізраїльтянку. Максимум, що вони можуть зробити, – нанести сонцезахисний крем на обличчя.  

Ізраїльтянкам легко догодити

Взагалі я догоджую усім, хто приходить до мене на макіяж. Однак, коли працюю з українками, то помічаю, що вони більш стримані. Холодно скажуть: «Гарно, дякую!». Натомість ізраїльські жінки більш емоційні та прості. Вони можуть довго і щиро дякувати тобі, не приховують захоплення.

Виглядати гарно можна з мінімальними витратами

Я працюю з люксовими брендами косметики: Dior, Estee Lauder, Chanel, Gucci. Насправді, краса не вимагає жертв, як люблять говорити, але чого вона точно вимагає – то це фінансових вкладень. Попри це, серед бюджетної косметики також можна знайти гідну. Якщо немає багато коштів, можна зробити нічим не гірший макіяж. Головне – любити себе. Не обов’язково робити дуже яскравий макіяж. Достатньо, щоб обличчя було доглянутим. Купи консилер, замаскуй прищики, почервоніння, зроби рівний тон лиця і ти – красуня! Особливих хитростей немає, головне – знати, як і чим правильно приховати те, що не подобається.

Власний бренд пензлів для макіяжу

Я створила бренд кісточок для макіяжу під назвою Melano Brushes. Вони підходять для нанесення та розтушовки будь-яких текстур. Ручка кожного пензля зроблена з ебенового дерева. Волосяний пучок – ворс кози або білої лисиці. Такі пензлі не провокують алергію, не линяють. Можуть використовуватися як професіоналами візажистики, так і початківцями.  

Ти – еталон краси!

Часто ми буваємо вражені красою зіркових особистостей. Але бачимо їх на телебаченні чи у модних журналах. Насправді ж вони – такі прості дівчата, як і кожна з нас, а коли виходять в люди, їх перевтілюють. Не створюйте собі еталонів краси. Кожна з нас – особлива, ми повинні бути самі для себе еталоном.

Візажисти – колеги, а не конкуренти

Ізраїль – хоч і маленька країна, та візажистів й блогерів у сфері краси тут є вдосталь. У моєму лексиконі відсутнє слово «конкурент». Я не вважаю, що у нашій професії взагалі має бути якась конкуренція, бо це настільки творче заняття, що ми повинні надихати один одного, а не змагатися. Часто, коли у мене розписано все по хвилинах, я щиро раджу своїх колег. На кожного знайдеться свій клієнт. У кожного є своя публіка.

Тернополянці Олесі Крисюк – 20 років, 9 з яких вона присвятила боксу.

Сьогодні дівчина – восьмиразова чемпіонка України, переможниця низки українських та міжнародних турнірів, учасниця чемпіонатів Європи та світу. Влітку боксерка здобула «бронзу» на чемпіонаті Європи-2021 з боксу серед чоловіків та жінок до 22 років, а днями виборола «срібло» на всеукраїнському чемпіонаті у Запоріжжі.

Про жінок у боксі, ритуали перед боями та тренера, який став другим батьком, Олеся Крисюк розповіла «Сороці».

Далі – від першої особи.

Вперше на бокс пішла у день народження

Боксом я займаюся уже дев’ять років. Спочатку захоплювалася боротьбою, але через травму була змушена змінити вид спорту. У сусідньому будинку жив однокласник моєї сестри, який займався боксом. Щодня я бачила, як з спортивною сумкою він поспішає на тренування. Мій тато поцікавився, де хлопець тренується, а у мій день народження привів й мене туди – в боксерський клуб «Шкіряна рукавчика». Я побачила зсередини тренувальний процес і зрозуміла: це – моє. Пам’ятаю, що тоді я стала у дверях і сказала: «Буду тут жити».

«Ти – дівчинка…Будуть синці, рани»

Тато позитивно ставився до мого захоплення боксом. Завжди проводив на тренування та зустрічав ввечері. Мама спершу не знала, що я пішла у боксерський клуб. Коли дізналася, то була не дуже в захваті. Казала: «Ти – дівчинка… Будуть синці, рани». Так, бокс – дуже травматичний вид спорту. Синці, гематоми, розбитий ніс, губи…Але потім мама таки зрозуміла мене. Зараз я відчуваю з її боку шалену підтримку. Вона навіть передивляється мої бої, аналізує, дає поради. Можна сказати, що також поринула в бокс. Друзі спершу не вірили в серйозність моїх намірів, не думали, що я займатимуся боксом на професійному рівні. З дитинства я зажди мала більше друзів-хлопців, а не дівчат. Зараз вони вболівають за мене, їздять на змагання, хвилюються.

Невипадкова випадковість

Вперше я поїхала на змагання у 2015 році. Це був Чемпіонат України з боксу. Все відбулося якось спонтанно, але так, мабуть, мало бути. На той час у «Шкіряній рукавичці» я була єдиною-дівчиною боксеркою. У наш клуб тренер Олександр Дульнів привів на спаринг хлопців й одну дівчину. Мене поставили з нею на тренувальні поєдинки. У результаті вирішили, що я таки їду на Чемпіонат України з боксу. Передбачали, що можу «зачепитися» за призове місце. Тоді ніхто й не думав, що я стану першою. Але так і сталося. З цього часу розпочалася професійна кар’єра: збори, Європа, світ…

Тренування – тричі на день

У дитинстві я відвідувала багато секцій, постійно шукала себе, але ніде не затримувалася довше, аніж на місяць. Коли прийшла, на бокс, то зрозуміла, що це – моє життя. Відпочиваю лише в неділю. Тренуюся двічі, а то й тричі на день, якщо готуюся до змагань. Бокс відкрив для мене багато можливостей – я об’їздила всю Україну, світ, знайшла друзів на Батьківщині та за кордоном.

З роками страх зник

Коли була ще менш досвідченою, то на рингу відчувала страх, мандраж. Боялася, що удар буде неправильним, не так розвернуся чи рефері щось не сподобається. З роками цей страх зник. Я виходжу, бачу перед собою суперницю і все – йду до цілі. Я впевнена в собі, бо змаганням завжди передує підготовка високого рівня. Треба перемогти, щоб стати на сходинку вище.

Тренер – як другий батько

Уже 9 років моїм тренером є Руслан Фірман. Саме він навчив мене усього, що я зараз вмію. Ми разом ставимо цілі та спільно йдемо до них. Тренер для мене став другим батьком. Він дуже добрий. Дає поради не лише з приводу спорту, а й у повсякденному житті.

Бокс загартував характер

У школі я була м’якою. Якщо хтось образив – просто оберталася і йшла. Зараз я вмію постояти за себе. Бокс робить людину міцнішою, впевненою в собі. Це я знаю не з чуток. Бувало й таке, що перемогу отримувала на характері. Коли сил вже не залишається, ти просто йдеш до перемоги й навіть не припускаєш думку про поразку. У житті я поки не застосовувала навички, які здобула в боксі. Сподіваюся, що в майбутньому також не доведеться. Спорт є спортом, а на вулиці треба вирішувати конфлікти словами.

Підготовка до бою: молитва та дзвінок мамі

Перед кожним боєм у мене є свої ритуали. Спочатку я молюся, повністю довіряю себе у Божі руки, а потім бодай на кілька секунд телефоную до мами. Перед виходом ще отримую настанови тренера. Він підходить, обіймає й каже: «Доцю, давай! У тебе все вийде. Ти знаєш, що робити, а я підкажу».

Жінки у боксі більш агресивні, аніж чоловіки

Боксер повинен володіти такими якостями: сила, швидкість, спритність, витривалість, бажання працювати. Не всі приходять з цими рисами у спорт, але їх можна виховати. Зауважу, що жінки у боксі більш вибухові, емоційні та агресивні, аніж чоловіки.

Серед боксерів немає кумирів

Я не намагаюся сліпо наслідувати зірок боксу. Звісно, є спортсмени, які подобаються. Наприклад, імпонує тактика бою Олександра Усика, швидкість Василя Ломаченка. У них я можу запозичити собі певні прийоми, випробувати їх на тренуваннях.

Спілкувалася Катерина Шаблій

«Я залюбки ходив стежками дитинства» – так про процес написання своєї нової книги розповідає тернопільський письменник, журналіст, доцент кафедри журналістики ТНПУ ім. Гнатюка Олександр Вільчинський.

У п’ятницю, 24 вересня, він презентував роман «Інші двері» в креативному кластері Na Пошті. Нову книгу Олександр Вільчинський присвятив своїй мамі, яка відійшла у засвіти.

Автор розповідає, дія роману триває трохи більше доби, однак в цей час вдалося вмістити низку сімейних спогадів та родинних секретів.

– Жінка Марія починає втрачати пам'ять. До неї приїжджають син та племінник. Мимоволі у спогадах усі вони повертаються на багато років назад. Все це відбувається впродовж одного дня. Три сюжетні лінії, три різні погляди на одні й ті самі події. Сюжет то переплітається, то знову розходиться. Кожен із героїв хоче кудись повернутися. Може, це день такий, а, можливо, вік. Попри те, що у романі я виклав родинні історії, не хочу трактувати книгу як автобіографію. Це не так. Є своєрідне додумування того, що було б, якби… На певному етапі персонажі, яких ти придумав, оживають. І ти вже не можеш ними керувати, – зазначив Олександр Вільчинський.

Автор почав писати «Інші двері» у шотландському замку під Единбургом кілька років тому. Їхав туди з детективним проєктом, але думки про хворобу матері спонукали розпочати роман про найріднішу людину.

– Це було не перше відрядження у письменницьку резиденцію, але особливе. Шотландія – загадкова й знакова для мене. Поїздка була спонтанною. Ідею підкинув мій товариш Микола Рябчук. Я написав проєкт, надіслав його і забув. За кілька місяців несподівано прийшло схвалення і ось у березні я вже був в Шотландії. У резиденції було створено дуже комфортні умови для творчості – ні телебачення, ні інтернету, ні радіо. Сідаєш і пишеш. У такому місці добре починати й завершувати книгу. Я почав роботу над детективом, але в цей момент якраз захворіла моя мама, почала втрачати пам’ять. Весь місяць у відрядження я думав про неї. Якось той проєкт, з яким я їхав у письменницьку резиденцію, відійшов на задній план, тоді я почав писати зовсім інший текст, – пригадав письменник.

Після повернення з Шотландії Олександр Вільчинський на деякий час призупинив роботу над романом про маму, а повернувся до книги вже у 2019 році.

– Якось залюбки мені було ходити стежками дитинства, у ті часи, коли ще мама була здорова. Вже тоді, коли книга вийшла у світ, я зловив себе на думці, що міг би писати її ще два роки, бо дуже приємними були ці сімейні спогади. Я повертався в дитинство й знову проживав його, – підкреслив Олександр Вільчинський.

Наразі автор працює над новою книгою. Каже, це буде детектив. Ще одна тематика, яка цікавить Олександра Вільчинського, – Львів у 80-х роках. Серед творчих планів письменника – й казка для онука.

– Найсокровенніше, про що я не дуже хотів розповідати, але таки скажу, це – казка, яку обіцяв онукові. Він підростає, а книжки поки немає, але до Миколая постараюся написати пригодницьку історію. Для дитини писати, мабуть, найважче. Він скаже правду: цікава історія чи ні. Тут дідусь повинен добре постаратися. Щоразу я ставлю перед собою все важчі завдання. Вони самі мене знаходять, тож мушу йти за цим покликом, – підсумував Олександр Вільчинський.