Великдень — найбільше церковне свято, найперше з дванадцяти найважливіших, торжество із торжеств, Великий день, що знаменує перемогу життя над смертю, над гріхом.

Із року в рік ми вітаємося: «Христос воскрес!» Але чи воскрес Христос у кожному серці, в кожній родині? Чи воскрес Він у наших помислах, вчинках, способі життя?

…Із року в рік спостерігаю за тим, як ми святкуємо воскресіння Христове, — і великодню радість у душі змінює сум, жаль, розчарування, а часом і обурення. Бо Великдень — це не тільки освячення паски і яєць, не тільки застілля з м’ясними закусками й алкоголем, не тільки дні, коли не треба ходити на роботу.

Сумно, що цього дня більшість людей приходить до церкви вже тоді, коли прихожани вишиковуються біля неї з кошиками. І не в кожному паска домашня, спечена мамою чи дружиною. Бо навіщо пекти, якщо можна купити? Навіщо писати писанки, якщо можна прикрасити яйця наклейками?

Гірко, що в більшості міських помешкань та й у багатьох хатах на селі не скапував із писачків віск, не пахло великодньою випічкою. Не до того нині людям. Багато дружин і дочок у закордонних наймах — передають додому штучні «панеттоне». Багато стареньких матерів уже не в змозі розпалити піч і замісити тісто, а діти про них забули. Багатьом не до паски — за слізьми світу не бачать. А багато хто не вміє і не хоче вміти пекти.

Хоча паска — це не просто булка, а символ Христового воскресіння, вічного життя, яким став для людства його Спаситель. І паска, випечена берегинею родини, дуже відрізняється від паски купованої. Вона може вдатися чи не вдатися, бути менш чи більш смачною, але не в тім річ. Її цінність — в енергетиці, що передається через материнські руки, в любові, в самому бажанні жінки спекти паску для своїх найдорожчих, найближчих…

…Прикро, що багато хто з нас ніколи не бачив опівнічного початку пасхальної утрені, як священик відчиняє хрестом двері храму на знак того, що Спаситель відчинив нам своєю смертю двері до Царства Небесного. Але ми цього не бачимо, бо хочемо спати. Коли вже виспимося, краяни? Україну проспали. Час прокидатися!

Жаль, що ми вперто не пускаємо до серця радості від урочистої великодньої літургії, від усвідомлення справжньої суті свята воскресіння Христового. То де в тому серці візьмуться любов до ближнього, співчуття, милосердя?

Страшно, що люди проводять світлі великодні дні за столами,  що мало де молодь тепер водить гаївки, обмінюється писанками чи крашанками.

…Образливо, що провідної неділі (а десь і під час Великодня) наші цвинтарі перетворюються на покази мод. Кожен одягається в нове, найкраще, себе показує і дивиться на інших. А поруч сиротливо стоять неприбрані могили, за якими чи нема кому доглядати, чи совісті в декого нема…

Гірко, що планета задихається від пластику, поліетилену, а люди, не зважаючи на заборону церкви, далі носять на цвинтарі штучні букети й вінки. І щороку там з’являються сміттєзвалища пластикової отрути.

Зло розбирає від того, що на Театральному майдані Тернополя облаштували великодній ярмарок. Уся наша країна перетворилася на суцільний базар. Базарна — не ринкова — філософія визначає наше світосприйняття. І коли в таке велике свято на центральних майданах міст вирують торги, коли на сході країни точиться війна, то щось у цій країні не так.  

І наостанок. Великодню передував Великий піст — пора очищення тіла утриманням від їжі, спиртних напоїв та очищення душі сповіддю, молитвою, добрими справами. Тому я обурююся, коли люди або вважають піст дієтою, або не вважають за потрібне обмежувати себе в чому-небудь, або зовсім не зважають на нього. Я вкотре обурююся, але вже не дивуюся, коли під час великодньої літургії відчуваю запах перегару.

…А Христос воскрес. Попри все. Напекір усьому. Воскрес, щоби подарувати кожному з нас можливість воскреснути для нового життя. І мир в Україні воскресне.

І вона підведеться з колін. Але тільки тоді, коли Христос воскресне в серці, в совісті, у вчинках кожного з нас.

Тільки тоді, або ніколи.

Володимир ШВАЙКА, «Громадський рух «Народний контроль» Тернопільщини.