Вечірні приморозки вже не страшні для розмаїтої зелені, яка устеляє тернопільські поля, пагорби, узбіччя мереживом тонконогих фіалок, стокроток, яскраво-жовтих дітей сонця – кульбаб, а також прегустим килимом рясногранних трав.

Після безколірної зими досить трішки чарів проявити весняному дощику та денному світилу, як з-під землі шипами-стеблами проростають усі барви розмаю. Зима довго тримала родючу матінку у своїх крижаних лещатах, перетворивши у непробивний камінь кожен її покрив.

Варто було сонцю зігріти на перший погляд здавалось би непроникну твердь, як із ґрунту, наче змовившись, почали витягуватися, переплітатися, колотися паростки живого. Наче перше тепло для них – остання можливість вибратися на поверхню.