Руслан Старощук — ветеран російсько-української війни та інструктор Тернопільського обласного центру підготовки громадян до національного спротиву.
«Тернополяни» поговорили з ним про бойовий досвід та підготовку цивільних.
Стосунок до військової служби Руслан має з 2001 року. Ще з дитинства він дивився фільми про армію і чітко знав: хоче бути військовим. Батьки пропонували вступати до міліції, однак він відмовився — не бачив себе в цій системі. Його вибір був однозначним: армія, повітряно-десантні війська або спецназ
Так він потрапив до повітряно-десантних військ, служив у 80-му полку, у розвідувальній роті. За строкову службу здійснив 13 стрибків із парашутом. Перші — без зброї, надалі всі — зі зброєю.
«Десантником стаєш не тоді, коли просто стрибнув із парашутом. Десантником вважають тоді, коли ти стрибаєш зі зброєю і стріляєш у повітрі. Тоді ти не просто парашутист»,— каже Руслан Старощук.
До війни в Україні він мав бойовий досвід за кордоном — служив в Іраку у складі спеціального підрозділу.
У 2014 році, коли росія розпочала збройну агресію проти України, Руслан сам ходив до військкомату і просив повістку. Проте тоді йому відмовляли — казали, що потрібні танкісти та артилеристи, а десантників і спецназівців не потребують. Тоді він пішов у добровольчі батальйони, створені під егідою МВС, так потрапив у зону АТО.
Спочатку служив на блокпостах у Лисичанську, однак, за його словами, це не відповідало його внутрішньому запиту.
«Мені потрібен був адреналін, тож я пішов в окопи», — зізнається він.
Згодом Руслан перейшов до 72-ї бригади, у розвідувальну роту. Саме цей вибір він вважає правильним і досі називає 72-гу однією з найкращих бригад.
Контракт він завершив у 2021 році. Тоді здавалося, що гаряча фаза війни дещо стихла. Разом із побратимом вони планували їхати за кордон на роботу. На 23 лютого 2022 року у Руслана вже був квиток — мав їхати до Нідерландів, та інтуїція не давала спокою.
«Я подзвонив до побратима і сказав: давай зачекаємо, бо щось буде», — згадує Руслан Старощук.
24 лютого вони одразу пішли до військкомату. Цього разу ніхто не відмовляв. До місця служби добиралися власним авто, зі своїм спорядженням і навіть власною зброєю. Дорога на Київ запам’яталася контрастом: чотири смуги машин, що їхали на захід, і майже порожній напрямок у бік столиці.
У повномасштабній війні Руслан служив у першому механізованому батальйоні 72-ї бригади. Говорячи про головні виклики війни, він наголошує: проблема не в техніці, а в людях і підготовці.
«Якщо дати нам сто танків, але не буде людей, які вміють ними користуватися, — це просто металобрухт. У 2022–2023 роках ми трималися за рахунок людей, не техніки», — переконаний Руслан Старощук.
Також він говорить про страх і ставлення до ТЦК. Руслан не приховує: страх смерті є у всіх, і в нього також. Водночас, за його словами, військові, які реально були на фронті, зазвичай не шукають конфліктів із цивільними.
«Ти захищаєш не президента і не владу. Ти захищаєш свою землю, сім’ю, родину»,— наголошує він.
Найболючішим для нього залишається момент загибелі побратима, з яким він служив із 2015 року.
«Коли мені сказали, що він помер, я не пам’ятаю, коли востаннє так плакав. Я стояв під його хатою і не знав, що сказати дружині й дітям», — згадує Руслан.
Тепер свій бойовий досвід Руслан Старощук передає іншим. Він працює інструктором Тернопільського центру підготовки громадян до національного спротиву. Тут навчає цивільних поводженню зі зброєю, тактиці, інженерній та вогневій підготовці.
«У 2022 році в Києві масово роздавали зброю. Було багато самострілів, бо люди просто не знали, що з нею робити. Автомат є, патрони є, а розуміння немає»,— пояснює Руслан Старощук.
Руслан переконаний: підготовка цивільних дуже необхідна. Саме знання і вміння можуть у критичний момент врятувати життя.