Попри зростання в Україні видимості серед ЛГБТ-людей, які прагнуть відстоювати свої права та свободи, а також виступають проти упереджень, дискримінації, насилля, серед мешканців держави є чимало опонентів, які відкрито полюють на представників ЛГБТ, не гребуючи при цьому навіть найбільш негуманними методами .

Чи існує в нашій державі «безпечна» видимість, наскільки мирно пройшов у столиці цьогорічний Марш рівності, чому через колір волосся на вулицях міст людина може перетворитися на «мішень» та скільки років українцям залишилося йти до толерантності кореспондентка «Тернополян» поцікавилася у правозахисниці, ЛГБТ-активістки, експертки правозахисного ЛГБТ-центру «Наш світ» Софії Лапіної, яка завітала до Тернополя.

 — Оскільки у Марші рівності «КиївПрайд-2018» взяло участь набагато більше людей, аніж минулоріч, мабуть, цього року на заході побільшало і додаткових сил з боку правоохоронців?

— Для підтримання безпеки та порядку на цьогорічному «КиївПрайді» було залучено 5 тис. представників поліції. Кількість поліцейських, у порівнянні з минулим роком, не змінилася. Багатьом людям візуально здавалося, що правоохоронців було більше, адже зросла кількість учасників заходу. Якщо на попередньому «КиївПрайді» було всього 2,5 тис. людей, то цьогоріч – удвічі більше.

—  На твою думку, таке значне зростання кількості учасників Маршу рівності може насамперед свідчити, що ЛГБТ-люди стали більш відкритими?

—  Цього року ми налагодили тісніші зв’язки з молодіжною цільовою аудиторією, адже ЛГБТ-молодь справді із кожним роком відчуває себе більш відкритою. Припускаю, що серед 2,5-тисячної кількості нових учасників «КиївПрайду» основну частину склали саме ці молоді люди. Вони народилися й виросли в незалежній Україні, тому мають інше виховання, інше бачення становища ЛГБТ-людей у державі. Хлопці та дівчата почуваються набагато вільнішими, прагнуть відкрито говорити про себе, про неприйнятність дискримінації та насилля, хочуть від суспільства прийняття, а від влади вимагають рівних прав.

Також одна із причин – до цьогорічного Маршу рівності доєдналося більше прихильних до ЛГБТ-спільноти гетеросексуалів. Частина гетеросексуальних людей і раніше підтримувала представників ЛГБТ. Тільки зараз ще більше виразників гетероспільноти почали розуміти, що питання безпеки ЛГБТ-людей – це і їхнє власне питання безпеки. Немало українців усвідомлюють, наскільки важливо у нашому суспільстві поважати гідності, права і свободи людини, незалежно від її сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності (скор.. СОГІ, - прим. авт..) 

 —  Як і в попередні роки, на «КиївПрайді» не обійшлося без сутичок з боку опонентів. Скільки разів у день Маршу противники заходу намагалися усіляко перешкоджати його проведенню?

—  Один напад на учасників Маршу рівності був перед самим заходом. Тоді агресивно налаштований чоловік підбіг до молоді, яка очікувала, коли поліція пропустить людей. Нападник розбризкав з балончика сльозогінний газ перед обличчями учасників і намагався вдарити одного із присутніх. Поліція одразу ж затримала порушника та доправила у відділок.

Також під час останнього Прайду близько 6-7 опонентів, які виступали за традиційні сімейні цінності, тримаючи в руках плакати, розмахуючи ними, вибігали перед колонами з учасників. Поліція одразу ж силоміць відтісняла цих людей, які намагалися перешкоджати руху колоні. Тільки як ми спостерігали надалі, дехто із противників, яких правоохоронці один раз відвели убік, повторно вибігав перед колоною.

Оперативно зреагувала поліція, коли у день проведення «КиївПрайду» приблизно в 6:30 ранку не допустила проведення силової провокації так званого “контр-мітингу” за участю близько 200 осіб – переважно праворадикалів та неонацистів. Правоохоронці взяли цих людей штурмом та витіснили за периметр території, по якій мали йти учасники Маршу. Опісля наші противники чимало писали, що поліцейські незаконно перешкодили їхній “мирній акції”. Мабуть радикальні молодики просто не врахували, що за законом п. 1 ст. 39 Конституції мирні зібрання мають проводитися без зброї. А в них було вилучено ножі, вибухові пакети, газові балони. До того ж мирний протест не вважається мирним, якщо він перекриває рух іншому мирному зібранню.

—  Перед «КиївПрайдом» у мережах окремі противники заходу поширювали інформацію про оголошення «сафарі» на ЛГБТ-людей. В цих дописах організатори «сафарі» пропонували призи або ж бали за напади на учасників Маршу. Чи знаєш ти, коли на ЛГБТ-людей почали оголошувати «полювання» та як саме учасники «сафарі» вишукують своїх жертв?

—  Мені невідомо, коли саме виникло поняття «сафарі» і чи це «полювання» лише на представників ЛГБТ. Особисто я почула цей термін, певне, ще у 2012 році під час організації першого «КиївПрайду».  «Сафарі» проявляється в тому, що наші опоненти – представники радикальних угрупувань оголошують, влаштовують полювання на ЛГБТ-людей і навіть на солідарних до неї прихильників ЛГБТ-спільноти.

Зокрема, після Маршу Рівності ці «полювальники» відстежують учасників або ходять містом і шукають їх, аби вчинити напад. Визначають своїх жертв за власними орієнтирами: фемінна чоловіча та маскулінна жіноча зовнішність, яскраве волосся, ЛГБТ-символіка – принт на футболці, стрічка, наклейка та інше.

—  Отже цього року в рамках Маршу Рівності та прайд-тижня «КиївПрайду» були постраждалі від таких неправомірних дій опонентів?

—  Цього року, як і в попередні, не обійшлося без інцидентів та злочинів на ґрунті ненависті. Було зафіксовано близько 20 випадків, які пов’язані із Маршем рівності. Більша частина постраждалих – підлітки, молодь, які цього року дізналися про нас через соцмережі та доєдналися до ЛГБТ-заходів. Окремі злочини противники вчиняли навіть через 10 днів після заходу. Було зрозуміло, що агресія з боку членів правого руху мала продовження саме у зв’язку з резонансною подією, що стосувалася ЛГБТ-спільноти.  

— Якщо на «КиївПрайді» були створені всі умови для того, щоб учасники Маршу безперешкодно пройшли вулицями міста і потім безпечно залишили захід, то чому в цей день жертв таки не вдалося уникнути?

—  Як потерпілі самі зізнавалися, основна причина того, що вони постраждали, – недотримання інструкції з безпеки. Якщо 17 червня ми та поліція підготували транспорт для того, аби вивести деяких учасників далеко за межі центру, вони знову повернулися на Майдан Незалежності. Молодь пояснювала це тим, що хотіла погуляти, а їх вивезли аж на кінцеву станцію. На центральній площі Києва за ними вже почалося «сафарі».

Мене дещо обурює така нерозважливість деяких учасників, адже ще жоден інший захід в Україні не відбувався із залученням настільки великої кількості представників поліції, військових з Нацгвардії задля уникнення жертв. Бо ж у рамках заходів безпеки в день Маршу також було перекрито центр міста, в першій половині дня не працювало декілька станцій метро. На жаль, люди, які наразилися на небезпеку, знехтували колосальними зусиллями, які були спрямовані з боку влади задля безпечного проведення Маршу Рівності.

—  А як вам вдавалося довідатися, скільки приблизно людей потерпіло від агресивних дій противників?

—  Частина постраждалих після сутичок з агресорами зверталися безпосередньо до оргкомітету «КиївПрайду». Розповідали, що або вони стали жертвами, або лише бачили, як хтось потерпів. Деякі учасники не зверталися ні у правозахисні центри, ні в поліцію. Вдавалося дізнатися, що щодо них чинили агресію, переважно з їхніх же дописів у соцмережах або від поширення цих дописів іншими людьми. Ми фіксували кожен із таких випадків нападів та по мірі можливості намагалися допомогти постраждалим.

—  Чому, на твою думку, багато постраждалих серед ЛГБТ-людей після нападу не хоче звертатися до поліції?

—  Мабуть що більшість людей, які потерпають від нападів агресорів, не хоче або ж боїться йти в поліцію. Якщо би ЛГБТ-людям, які не здійснили камінг-аут (відкрите визнання сексуальної орієнтації), довелося заявити про напад і справа дійшла до суду, то рідні потерпілих би дізналися про їхню орієнтацію. Дехто уникає поліції ще й тому, що асоціює її із колишньою міліцією, яка діяла як каральний орган.

Ті люди, які звертаються до правоохоронців, часто стикаються з тим, що їм важко подати заяву. Відомості по справі поліцейські часто не вносять до ЄРДР, тому й не відбуваються розслідування. Навіть якщо дані й потраплять до реєстру, відбудеться розслідування, встановлять винних, проте дії порушників майже завжди кваліфікують як хуліганство, а не за статтею 161 «Порушення рівноправності громадян». Через це в суді не можна буде довести, що на людину напали не щоб, наприклад, пограбувати, а тому, що її асоціюють з ЛГБТ-спільнотою.

Буває, що потерпілий заявляє про відкритий гомофонний мотив нападу: «Мене били і, водночас, кричали, під*р». Багато поліцейських є гомофобами, тож вони такі скарги не беруть до уваги, не сприймають серйозно. Правоохоронці ще не хочуть приймати заяви, коли розуміють, що перед ними «глуха» справа, – винних не буде знайдено та притягнуто до відповідальності. Для чого їм погіршувати собі статистику від заяв на кшталт: «Невідомі люди били мене у темному й безлюдному місці та вигукували, гом*к, під*рас…»

Небажання поліції визнавати істинну причину нападів на ЛГБТ-людей призводить до ескалації конфлікту. Якщо зловмисники не відповідатимуть за скоєне або ж обійдуться легким покаранням, вони, відчуваючи безкарність, знову перетворюватимуть ненависть на силу і будуть нові жертви.

 —  Багатьох правозахисників схвилювала низка жорстоких нападів на ромські табори у Києві, Львівщині й навіть Тернопільщині, при цьому останній погром 23 червня на околиці Львова закінчився вбивством рома. Враховуючи те, що до цих злочинів причетні представники неонацистських, праворадикальних угруповань, чи можна казати, що напади на ромів і на ЛГБТ-людей мають безпосередній зв'язок?

Напади як на ромів, так і на представників ЛГБТ об’єднує насамперед стаття 161 «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії». Найчастіше представники праворадикальних угрупувань скоюють ці злочини на ґрунті ненависті. Часто одні й ті ж люди чинять напади як на ЛГБТ-людей, так і на ромів. Це можна простежити, співставивши факти: якщо одна з організацій була причетна до нападів на ромську спільноту, то потім вона фігурує й у чиненні агресії щодо ЛГБТ-спільноти. На жаль, зараз поки що подібні випадки не доведені.

Члени ультраправих організацій, чинячи злочини щодо певної меншості, грубо порушують права людини. Напади на ромські общини, на представників ЛГБТ лише підвищують рівень напруги, небезпеки в суспільстві. Як доводиться спостерігати, радикали спрямовують ненависть і на феміністок, часто чомусь думають, що представниці, які відстоюють або підтримують права та рівність жінок, є лесбійками.

—  Попри те, що в діях радикалів є порушення прав людини, а також поширення нетерпимості й розпалювання національної ворожнечі, багато українців чомусь погоджуються із діями націоналістів. Мовляв, добре чините, громлячи табори, гамселячи гомосексуалів. На твою думку, до чого може призвести таке схвалення, навіть «культивування» жорстокості?

—  На жаль, багато українців, погоджуючись із діями праворадикалів, просто не хочуть думати, до чого може призвести викорінення з нашого суспільства «непригідних» представників. Сьогодні праворадикали щось забороняють ЛГБТ-людям, а завтра вони можуть не дозволяти певні речі чи дії вам. Якщо сьогодні «корінні» українці арійської зовнішності борються з ромами, ЛГБТ-людьми, то завтра вони можуть перейти, наприклад, на підприємців. Ці молодики згодом можуть піти громити магазини, кафе, ресторани за наказом своїх керівників. Їм навіть буде неважливо, що власник малого або ж середнього бізнесу не відрізнятиметься від інших людей за зовнішністю чи буде відповідати своєму гендеру.

—  А загалом протягом цього року до правозахисного ЛГБТ Центру «Наш світ» найчастіше звертаються люди, які постраждали від якого виду насилля?

—  Цього року до нас почастішали звернення від ЛГБТ-людей, які скаржаться на різні прояви дискримінації, насильства. На жаль, сьогодні багато представників ЛГБТ стикаються насамперед із фізичним насиллям. Трапляється, що чоловіків вистежують через сайти знайомств, а потім шантажують їх на гроші. Якщо геїв знаходять представники ультраправих рухів, то вони б’ють чоловіків, знімають побиття на камеру. Ми фіксуємо кожен такий випадок, адже ведемо власні статистики, а також надсилаємо ці дані у звітах до міжнародних правозахисних організацій.

Повторюся, про фізичне насилля заявляє менша частина потерпілих. Бо не всі можуть відкрито говорити про сексуальну орієнтацію, відповідно, й про проблеми, з якими стикаються на ґрунті неприязні, ненависті до гомосексуалів. Прикро, та ЛГБТ-люди бояться повторного переслідування з боку нападників, бояться втратити роботу, бояться, що від них відвернуться рідні, близькі. Тому й мовчать.  

—  Окрім фізичного насилля, спостерігаю, що ЛГБТ-люди доволі часто скаржаться на пряму дискримінацію та утиски. Чи у повсякденному житті твої знайомі, друзі стикалися з такими виявами нерівноправ’я?

—  От близько трьох місяців тому трапився випадок: мою знайому, яка їхала в таксі, водій висадив із машини, не довізши до місця призначення. Почалося із того, що таксист почав загравати до неї. Дівчина спершу терпимо ставилася до виявів “люб’язності” водія, та потім їй обридла зайва увага чоловіка. Коли пасажирка заявила таксисту, що його увага до неї недоречна, бо вона лесбійка, чоловік до неї щось на кшталт: «Пошла вон отсюда!» і висадив дівчину з машини. При цьому змусив її вночі вийти на дорозі у передмісті, звідки знайомій було важко дістатися до місця призначення. Вона була змушена дзвонити до знайомих, аби ті приїхали її забрати.  

Поширений вид дискримінації – ЛГБТ-людям медики неохоче надають лікарські послуги або надають їх неякісно. Згадую ситуацію, про яку мені розповіла товаришка. Дівчина прийшла на обстеження до гінеколога. Лікарка поставила їй стандартне питання: «Статевим життям живете?» Дівчина сказала, що так, але пояснила, що має відносини не з партнером, а з партнеркою, на що медичка виявила неймовірне здивування. Ніби хотіла висловитися, як таке може бути?! Потім гінеколог вийшла з кабінету й розповіла колегам по роботі, що у неї на прийомі лесбійка. Як не дивно, але інші лікарі потім заходили, щоб подивитися на дівчину, наче на якийсь експонат. Не зважали на те, що цим принижують її людську гідність. Моя подруга після цього випадку довго не могла відійти від стресу. 

—  Доводиться помічати, що чоловіки – відкриті гомосексуали зазнають дискримінації набагато частіше, аніж лесбійки. Це стосується, зокрема, трудової сфери. Втім, чи свідчить більш «поблажливе» ставлення до жінок про прийнятне та адекватне сприйняття їхньої гомосексуальної орієнтації з боку оточення?

—  Думаю, що в трудовій сфері жінкам справді набагато простіше бути відкритими, адже ми живемо в патріархальному суспільстві. Якщо від чоловіків оточення очікує “чоловічої” поведінки і якостей, які повинні відповідати стереотипним уявлення маси, то до жінок не дуже прискіпливо ставляться.

В нас, на жаль, жінок асоціюють більше з еротикою і навіть порноіндустрією. Інколи навіть жінкам кажуть: «Ну геї – погано, а лесбійки – це ще нічого, бо в порно ж показують». І кажуть це чоловіки, на яких саме орієнтоване виробництво порнопродукції за участю лише жінок. А дівчата, які знімаються в еротичних сценках – це порноактриси, які рідко є лесбійками.

—  Оскільки ти відкрито говориш про свою гомосексуальну орієнтацію та, як ЛГБТ-активістка, відстоюєш права гомосексуальних людей, то, мабуть, і тобі доводилося зазнавати дискримінації, насилля?

—  Індивідуально я, як представниця ЛГБТ-спільноти, ніколи не зазнавала дискримінації від інших через свою “не таку” орієнтацію. Як ЛГБТ-активістці, мені погрожують постійно – як привселюдно, так і непублічно. Почасти це були повідомлення з нецензурною лексикою, де йшлося, що «вони знають, де я живу; вони мене заріжуть, випустять нутрощі, зґвалтують біля власного під’їзду».

Було й таке, що після скандального випадку з телеканалом «1+1» (канал пустив в ефір новорічний випуск «Вечірнього кварталу» зі сценкою, гомофонною та дискримінаційною стосовно представника ЛГБТ, прим. авт.. ), зокрема після мітингу біля цього медіа невідомі люди почали мені погрожувати. Спершу писали жахливі речі, що, мовляв, вони мене знайдуть, заріжуть. Потім невідомі прийшли під мою квартиру, почали дзвонити, грюкати у двері, що довелося викликати поліцію.

Коли приїхали правоохоронці, порушники уже втекли. З поліцейськими я прихала у відділок, написала заяву. Опісля на поліцейській машині мене відвезли до моїх знайомих, адже з метою безпеки вирішила додому не повертатися. Власне після маршів, круглих столів, на які приходять наші опоненти, я майже завжди залишаю захід на поліцейській машині. Досі не знаю, чи намагання увірватися до мого дому будо якось пов’язано з конфліктом із каналом, чи це дії інших провокаторів.

—  Як ми бачимо сьогодні, чимало українців, які навіть не належать до «правих», не сприймають, не розуміють ЛГБТ-людей і, відповідно, ставляться до них упереджено, з ворожістю, ненавистю. Чому так відбувається?

Дуже багато досліджень показує, що українці здебільшого є ксенофобними – як не сприймають людей іншої національності, кольору шкіри, так і вороже ставляться до представників ЛГБТ – своїх співгромадян. На жаль, Україна є недружньою до чогось нового, незнайомого. Це мені чомусь дещо нагадує первісні часи, коли населення спалювало на вогнищі інакодумців.

Наша країна ще нещодавно вийшла з радянського союзу, не встигла оговтатись від колишньої керівної системи та проблем. До того ж зараз при владі перебуває чимало людей старого покоління, які є досить консервативними, бо виросли в закритій системі. Вони під час свого становлення не були закордоном і не бачили різноманіття, про яке ми зараз говоримо. Дається взнаки й погане виховання, яке з часу становлення незалежної України не набагато покращилося.

—  Оскільки ти соціологиня за освітою, то за твоїми міркуваннями, скільки Україні потрібно часу для утвердження в нашому суспільстві такого рівня толерантності, яке присутнє, зокрема, у  високорозвинених постіндустріальних країнах?

—  Цієї зими я повернулася зі Штатів, куди їздила на обмін досвідом на тему прав ЛГБТ-людей. Там ми зустрічалися з представниками різноманітних правозахисних організацій, влади, поліції, представниками ЛГБТ-людьми в поліції та у владі. На кожній із цих зустрічей нам казали, що Україна (враховуючи її нинішнє становище) знаходиться на тому етапі утвердження толерантності, на якому перебували США близько 40-45 років тому.

Незважаючи на те, що Україна – молода країна, яка лише недавно вийшла з закритої системи, в нас є деякі інструменти для досягнення прийнятного ставлення до ЛГБТ-спільноти. Це – підтримка країн з високим рівнем розвитку, які вже досягнули толерантності та підтримки прав людини, зокрема ЛГБТ-людей. До того ж ми живемо в епоху глобалізації, коли всі процеси  інтеграції: політичні, економічні, культурні життя країн світу відбуваються більш динамічно, аніж раніше. Це вселяє в мене надію, що нашій державі для утвердження прав ЛГБТ-людей на загальнодержавному рівні знадобиться набагато менше часу, аніж, наприклад, США. Якщо Америці на це потрібно було 50 років, то Україні, за моїми прогнозами, знадобиться приблизно 10 років.

Спілкувалася Анна СЕМЕНКІВ