Минулого тижня "Сорока" вже писала про село Криве, його історію та легенди: "Село Криве на Тернопільщині - шматочок історичної спадщини".

Село Криве хоч і невелике, але має свою неповторну славну та героїчну історію. Найвеличніша і найтрагічніша сторінка в цій історії – це діяльність ОУН-УПА на території села. Зокрема, 24 його жителя були воїнами УПА й загинули за волю України; 49 інших – були вивезені в Сибір і повернулись, а ще 13-ьох також вивезли до Сибіру, однак, вони там і померли; ще інші 4 жителя села були репресовані і померли в тюрмах.

Ось долі деяких наших односельців - воїнів ОУН-УПА:

- Невеселою була весна 44-го на Скалатчині. В паніці залишав наш край чорний німецький окупант. На зміну йому сунув окупант більшовицький, червоний. На поклик серця із села Криве пішли в УПА рідні брати – Петро та Василь Крупи. Добре знали вони той «рай» комуністичний, ще в 41-му спізнавши його й чудом вирвавшись з лабет душогубів. Двох старших братів ледь не замордували у в’язниці. Тому і залишили Петро з Василем рідну оселю, молодих дружин, по четверо дітей і пішли з села, взявши в руки зброю для боротьби. Їхніх дружин і дітей було вивезено за це в Сибір, де вони божеволіли з горя та схоронили двох діточок. Не вернулися до рідного села й брати. У кривавій круговерті поклали вони свої голови. Василь загинув 1947 році в селі Магдаліївка, а Петро – в 1944 році в Остапецькому лісі.

- День, що вирішив долю Михайла Садовського (псевдо «Орест») і Луки Барановського (псевдо «Вовк») був 14 грудня 1949 року. Михайло був родом з Кривого. Загинуло двоє повстанців в селі Городниця, через зраду місцевого жителя. Михайло народився в 1916 році. Був заарештований чекістами 1941 року. Після слідства везли його до Тернопільської тюрми, а він по дорозі роззброїв охоронців та зі зброєю, повернувшись до села, пішов у підпілля.

Лише після того, як погасло криваве та тиранічне правління більшовицької влади, Україна змогла вшанувати своїх Героїв та пролити світло на справжні трагічні, однак, водночас і героїчні сторінки своєї історії. Так, у 1990 році в селі споруджено могилу січовим стрільцям.

У 1992 році за підтримки колгоспу імені «Пархоменка» і жителів села був встановлений в центрі Кривого пам’ятник українському поету та художнику – Т.Г. Шевченку.

Художник В. Косовський вклав усю свою душу в цей пам’ятник. І в оточенні дерев, квітів пам’ятник наче оживає. Щоб сказав Шевченко, побачивши наше життя? Похвалив би і пожурив би ще більше. Похвалив би, що відремонтували будинок культури, що тут діють різноманітні гуртки, навчаючи сільських дітей і розвиваючи творчі здібності. Похвалив би за те, що упорядкували сільський цвинтар, налагодили життя сільської громади, не дозволили «розбазарити» колишнє колгоспне добро. А пожурив би, за те, що до кінця не позбавились сексотівської поведінки, що не єдині, що матеріальне глушить духовне.

Чого тільки не зазнало кожне село в історії свого існування?! Які катаклізми прийшлося витримати і вистояти наперекір усім випробуванням?! І сьогодні село міцно тримає в своїх обіймах тих, хто не уявляє ранкову зорю без співу півнів і тьохкання солов’їв, духмяного цвіту соняшників і золотого моря пшениць…

Потихеньку, стиха, притишений, тишина – приємні відчуття навіюють ці слова на людину. Село Тихе…

"Люблю село…

Спитаєте, за що? Й сама не знаю.

Люблю його дуже, та й усе.

Можливо, що над ним веселка грає,

Що квітнуть яблуні і лан дзвінкий росте.

Люблю, напевне, за солодку воду,

За спів пташок, за голубу блакить,

За простоту і доброту народу,

Що без труда і дня не може жить.

За радість спілкування із землею,

За день погожий й весняну грозу,

За вранішнє сонце над ріллею,

За кришталеву на траві росу.

Люблю його й це серцем відчуваю,

Не сумніваюсь в цьому і на мить.

І в відповідь я вас вже запитаю:

Невже ж його ще можна не любить.

«Село!» - і серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати…"

Так писав Тарас Шевченко про   українське село, будучи далеко від України серед пісків Орської кріпості, 160 років тому. Але й сьогодні ці слова гріють душу й серце кожного, хто своїм корінням уріс у батьківську землю, зріднився з рідним краєм.

В кількох метрах від пам’ятника Шевченку і могили січовим стрільцям, в тиші дерев стоїть пам’ятник воїнам Великої Вітчизняної війни.

З більше як 50-ти воїнів зараз залишилося тільки двоє в живих – Федір Андрійович Хлистун та Василь Лукович Гуцалюк. Вони також воювали за свою Україну, вони проливали за неї свою кров. І наші ветерани це справжні патріоти.

Фото: з відкритих джерел

Вадим Поладов