Оборона Донецького летовища тривала 242 дні. Про цю трагічну сторінку в новітній історії України написано багато.  За офіційними даними загинуло більше 200 наших бійців, ще 500 отримали поранення. Волонтери і дослідники називають цифри в рази більші. Де правда – сказати важко. Та навіть якби там загинула лише одна людина – це була б трагедія… Але трагедія упереміж зі славою відважних кіборгів, які вчинили неможливе: билися і вижили під пекельним російським вогнем артилерії тоді, як залізо і бетон плавилися й розсипалися, пише "Свобода".

Деякі експерти тепер заявляють, що було помилкою керівництва української армії визначити ДАП оборонними позиціями. Доцільніше було вийти за селище Спартак. Тоді території, які тепер лежать у руїнах, були б цілими і перебували б в тилу. Недалекоглядність і невміння нашого військового командування бути стратегами вже неодноразово коштувало українським військовим сотні, а то й тисячі життів. І власні помилки ніяк їх не вчать. А виправляти їх ціною незламності, героїзму і навіть власного життя доводиться звичайним воїнам. Так було і в Донецькому аеропорту. Боєць 90 батальйону з позивним «Рекс» був серед тих, хто на початку січня 2015 року героїчно захищав летовище.

– Був цікавий випадок. Коли російські терористи не змогли вибити нас із позицій, то підіслали провокатора. Він кричав: «Возьмітє мєня в плєн, возьмітє в плєн!» Проте ми не реагували. Мовчали, щоб не видати позиції і себе. Оскільки він кричав десь за будинками, ми не мали змоги бачити його. Пізніше голос затих, а потім знову розпочалися важкі обстріли, – розповідає про останні дні перебування в ДАП 43-річний Віталій Зварич, позивний «Рекс».

Він народився 1974 року в Заліщиках. Там закінчив школу. Любив спорт, займався карате і без проблем вступив на курси тілоохоронців у Чернівцях. Але згодом, не знайшовши роботи за спеціальністю, Віталій пішов служити у тодішню Національну гвардію у Львові. Після служби була робота за кордоном. Але події на Майдані спонукали його повернутися в Україну. Вступив у загін Самооборони, влаштувався у столиці на роботу. Проте 24 серпня 2014 року змінило його життя.

– Того дня в столиці тривав парад. Я повертався додому і побачив бійців, які крокували вулицею. І тоді мене охопив дух війни, дух боротьби, гордості за військових, які захищають наше мирне життя. Я почав шукати, куди записатися, щоб відправитись на війну. В «Правому секторі» мене не взяли, дізнавшись, що я служив у Нацгвардії. Тоді через Житомирський військкомат вдалося потрапити в підрозділ добровольців, з яких сформували 90 батальйон 95 бригади. Згодом ми увійшли у 81 бригаду. Нас кілька місяців навчали військовим хитрощам. І на початку листопада ми вже були в місті Костянтинівка на Донбасі. Дві групи потрапили в Донецький аеропорт ще до початку нового року. А мою тримали в резерві. На Різдво я навіть поїхав додому у відпустку. І вже там мене наздогнав дзвінок командира, який повідомив, що потрібно терміново повертатися. Мою групу відправляють в аеропорт.

– Як відреагували ваші рідні, коли почули цю новину?

– Я їм не сказав нічого. Вони не знали, що їду в ДАП. Своїх хлопців наздогнав поблизу Водяного, що за кілька кілометрів від летовища.

16 січня 2015 року завантажили БТ-ЛБ (багатоцільовий транспортер легкий броньований) боєприпасами, адже наша група з 5 чоловік їхала туди на два тижні. Наступного дня до нас приєдналися ще 9 чоловік, які теж мали потрапити в Донецький аеропорт, але з окремим завданням. Ось такою групою, кількістю 14 чоловік, ми прорвалися в це пекло. А далі почалися важкі бойові будні.

Пригадую, як на нас по рації вийшов тепер уже Герой України Іван Зубков. Він сказав, що навколо нього – сепаратисти, і викликав вогонь на себе. Наші хлопці відпрацювали відмінно, відсікли цих виродків, але таким чином виявили себе. Тоді кремлівські найманці перенесли вогонь на нас. Ми вже навіть не думали, що виберемося звідти живими. Була й спроба штурму. Проте їм не вдалося нас вибити з укріплень. Вони намагалися підступно виманити нас, але ми не повелися.

– Що відчували тоді? Страху не було?

– Всі ці дні перетворилися на одну мить, що пролетіла, наче куля. А насправді це було земне пекло. І тільки щасливі моменти допомагали нам рятуватися від відчаю і триматися. Пригадую, як до терміналу проривався наш БТ-ЛБ та все ж неподалік перекинувся. З нього вилізли троє. Один із них – легендарний кіборг «Рахман». Його обличчя було в крові, весь покалічений, але його найбільше хвилювало, чи сильно обгоріло обличчя. Ми підбадьорили, запевнили, що все буде гаразд, та все ж порадили знайти лікаря. І тоді він став прориватися на метеовежу, бо там був лікар. Також добре пам’ятаю, як до нас прорвався боєць 81 бригади «Окунь» з раціями. Адже до того ми були без зв’язку та відчували себе кротами. Довкола був хаос, а ми не знали, де були наші, а де – сепаратисти, яке завдання слід виконувати, які останні накази командирів. Отримавши засіб зв’язку з командуванням, ми дізналися і погану новину – в полон до росіян потрапив наш комбат Олег Кузьміних. Кремлівські терористи вели такий вогонь, що навіть голови не можна було підняти. Обстрілювали з важкої зброї. Ми лежали мокрі від дощу, туману. Не мали можливості посушити одяг і погрітися. Вороги стріляли у все, що рухалось. А вночі наш мокрий одяг замерзав. І яким щастям видавався гарячий чай, який хоч зрідка вдавалося заварити.

Пізніше надійшла команда відходити, адже кільце навколо нас змикалося. «Окунь» і ще один боєць з позивним «Єшка» вивели групу в безпечніше місце, а звідти вивезли у Водяне. Там зустрілися з командирами «Бібою», «Красотою», хлопцями з нашого взводу. Сиділи в підвалі і раділи, що живі. Після Донецького аеропорту ми навіть не звертаємо увагу на те, що росіяни накривають нас «Градами».

– Ви не вважали, що ваша війна тоді закінчилася?

– Під час моєї війни за Донецький аеропорт мене оточували суперхлопці, супергерої, поруч з якими не страшно, а почесно було боротися проти ворога. Один із них – мій командир «Адам». У підвалі Водяного він трохи посидів з нами, випив чаю і відправився назад, на метеостанцію, витягувати поранених. Як можна не підставити плече такому командирові?.. Тому війна  знову продовжилася. Після короткого відпочинку бої тривали вже під ДАП. І вони могли вкотре стати для мене смертельними. Але Господь вирішив, що я маю жити.

– Розкажіть…

– 26 лютого 2015 року група бійців, у якій був і я, пішла на підсилення позицій. Нас почали обстрілювати з важкої артилерії. Ми залягли. Четверо заховалися за невеличким пагорбом, і ще троє були поруч, у ямі. Пагорб не міг бути прихистком для всіх, тому побратим «Фотограф» попросив мене скотитися в яму, а сам ліг на моє місце, бо йому потрібно було спостерігати за позицією. Тільки-но я опинився в ямі, пролунав вибух. Снаряд упав біля нас, і всі, хто був за пагорбом, загинули. Ми ж у ямі врятувалися. Однак від вибуху я отримав контузію, перестав чути. Тому довелося їхати в госпіталь. А 20 березня мене наздогнала там страшна звістка – загинув «Адам». Він біг рятувати пораненого побратима, і кулі зрізали його. Макс ще встиг повідомити по рації, що не може просуватись далі, що в очах темніє і… Важко згадувати про таке. До болю важко… Особливо, коли трагічні спогади приходять у сни, а зранку, замучений, ще довго не можеш усвідомити, чи то була реальність, чи все-таки сон.

Далі було важке лікування, яке триває досі. У мене виявили гепатит, проблеми з циркуляцією крові та багато іншого. Проте завдяки батькам, рідним, дружині, працівниці Тернопільського військкомату Олені Величанській, лікарю Олені Герасименко і всій небайдужій громаді я вижив, перетерпів, хоча і став інвалідом. Потроху адаптувався до нового життя, але ніколи не забуваю про друзів, які загинули. Загинули заради нас! Отож я маю жити за себе і за них…

Михайло УХМАН,

газета "Свобода"