Про перший вірш, любов до критики та критиків, поетичні збірки, важливу роль емоцій у віршах, перевагу поезії над прозою, «живу» тернопільську поезію і не тільки відверто розповів журналістці поет з княжого міста Теребовля Володимир Кучерявий.

— Володимире, пам’ятаєте, коли написали свій перший вірш?

— Перший вірш я написав, ще навчаючись у третьому класі Теребовлянської ЗОШ І-ІІІ ступенів №1, – розпочав розмову з кореспонденткою «Сороки» Володимир Кучерявий. –  Пам’ятаю, це був 2001 рік – 10-та річниця незалежності України. Тодішнього року в нашій школі було зорганізовано конкурс на найкращий вірш чи пісеньку, приурочену до 10-річного ювілею. Я також долучився до заходу – подавав на відбір трьохстовпчиковий віршик. В якості нагороди отримав невеличку літературну збірочку Олександра Долгушина «У леті вічності». До 10-го класу писанням не займався особливо, проте вже у старшій школі почав писати прозу. Оскільки у випускних класах я цікавився журналістикою, то більшість власних публікацій надсилав для друку до всеукраїнських, районних, обласних видань. Писав тоді на публіцистичну тематику – переважно соціальні, економічні теми.

— А як почали доносити до читачів власні поетичні доробки?

— Починав відкривати свої вірші для загалу з того, що створив у нині забороненій соцмережі «ВКонтакті» групу, де поширював власну поезію. Пізніше долучався до літературних заходів. Зокрема, взяв участь в молодіжному поетичному проекті «Чорнила душі», який у Тернополі вперше проходив у «Перемозі». В нашому місті це був перший настільки масштабний конкурс читців власної поезії, де поети на великій сцені читали глядачам свої доробки. Кращі поезії, в якості нагороди автору, були озвучена на обласному радіо, деякі розмістили на білбордах міста. Після «Чорнил душі» я почав долучатися до інших літературних заходів – брав участь у «квартирниках», поетичних вечорах.

— Поділіться, що стало передумовою випуску вашої першої збірки «Надто відвертий діалог»?

— Збірка «Надто відвертий діалог» вийшла у жовтні 2017 року. Вона була невеличкою – 50 сторінок, які вийшли самвидавом у 200 екземплярів. Укласти першу поетичну книжечку вирішив після того, як друзі почали мене частенько запитувати: «Ку, чи є збірка з поезій, які ти поширюєш у «Фейсбуці?», «Якщо є, то де її можна придбати?» Тож саме для цих прихильників моєї творчості я вирішив зверстати й видати «Надто відвертий діалог». Випустив її минулого року невеликим тиражем, до того ж перше видання довелося передруковувати через накладки при друці. У виданні цієї збірки мені дуже допомогли читачі, які стали моїми інвесторами – по передоплаті  замовили десятки книжок. Саме завдяки вкладу людей мені вдалося видати збірку, оплатити всі супутні витрати та відіслати видання всім замовникам. Як виявилося, першого тиражу було замало, тож довелося додруковувати ще декілька десятків примірників.

— А про що розповідає читачам «Надто відвертий діалог»?

— «Надто відвертий діалог» – це лірична, інтимна поезія, написана за попередні три роки.  З понад двохсот віршів для збірки я відібрав лише п’ятдесять.  Це дійсно був діалог з читачем, монолог автора з самим собою – своєрідна сповідь перед власним «Я» і людьми. В якихось місцях поезія була дуже особистою, подекуди не про мене, але також правдивою.

— Щодо другої збірки «Для жінок. Про жінок», тернополянам цікаво, чому ви назвали її саме так?

— Збірка «Для жінок. Про жінок» називається так, тому що, як я переконався, 80%, а то й 90% моїх читачів у Фейсбуці (чи навіть не в соцмережі) – то жінки. Як я вже писав у примітках, в нас у чоловіків дуже малий вибір: ми можемо писати або про жінок, або для жінок. І це чи не найкраща відсутність вибору, яка тільки може бути. Пишучи поетичні твори, письменник так чи інакше поміж рядків згадує про жінку, пише те, що хоче сказати їй. Героїні творів є різними: мати, дружина, дочка, подруга, кохана. Вони можуть бути неоднакового віку з різними іменами та виконувати відмінні ролі в житті. Лише адресати не змінюються.

— Володимире, а чим відрізняється ваша друга збірка від попередньої?

— Збірка «Для жінок. Про жінок» за обсягом є більшою за попередню – 98 сторінок. До книги входять публікації, написані в неоднаковий часовий період. Третина віршів з видання я ніде раніше не публікував, на відміну від іншої частини поетичних творів, з якими вже ознайомилась певна частина людей. У другій збірці читач навіть зустріне коротеньку прозу, роздуми, а поезія, як завше – емоційна.

— Розкажіть про тонкощі творення віршів та якої манери писання дотримуєтеся ви?

— Зауважу, що я ніколи не гнався за плавною манерою викладу, ритмічною побудовою віршів. Вірші народжують радше мої думки та емоції. Якщо не проявлятимуться емоції, то ідеально побудований склад буде мені ні до чого. Серед рядків уважний читач може натрапити на русизми. Нехай маємо слово-русизм, та коли воно живе і торкає душі, то це слово повинно жити. До того ж, нам ніхто не казав, що потрібно писати суто літературною мовою. Навіть ніхто з попередників не могли писати без огріхів – творили живою народною українською. Наприклад, слово «самошедший» із загальновідомого роману Ліни Костенко, за словами літкритиків, написане з помилкою, хоча це є неологізм письменниці.

— Легко чи важко дається вам писання віршів?

— Власні вірші не пишу дуже довго. Вони з’являються в мене, як емоції. Поезія часто народжується, як збірне поєднання певних емоцій, ідеалів, в результаті яких виникають вірші. Часто для написання мені достатньо одного слова, яке задасть волю і з цього народиться вірш, а часом –  певного епізоду.

— Чи багато маєте прихильників власної творчості?

— Прихильників часто не перелічую, бо мені більше до вподоби критики (до слова, також люблю покритикувати). Найчастіше людям простіше сказати, що з писанням все добре. А помітити помилку, вказати на неї так, щоб для автора було це не образливо, на жаль, не кожному під силу. В мене є хороша товаришка, яка в Івано-Франківську має власну пісенну школу. Отож вона була головним критиком моєї першої збірки. Ця дівчина слушно зауважила, що у третині віршів зі збірки згадується тема чаю і кави. На основі її слушних спостережень я зрозумів, що в доробках для книжки «Для жінок. Про жінок» потрібно влучніше підбирати образи. Тому тут «чаю і кави» - менше. А повертаючись до прихильників, зауважу, що багато моїх друзів схвально оцінюють вірші. Також радію з того , що на різних місцях моєї роботи колеги, які дізнавалися, що я пишу вірші, схвально до цього ставилися. З боку них я не зазнав тотальної критики. При цьому, це стосується як чоловічої, так і жіночої аудиторії, як підлеглих, так і керівників.

— Володимире, зізнайтесь, від кого вам довелося зазнати тотальної критики?

— Ще у 2010 році мої вірші на предметність, чи художні образи, рими вичитувала письменниця, член СПУ Катерина Кузьменко. Такої тотальної критики, яка, на жаль, не була схвальною, більше в моєму житті не було. Це був «копняк» в одне місце, тож мені після цього довелося добряче попрацювати над власним писанням. Хоча я не гонюся за чимось ідеальним, таким, що залишить критиків без якихось зауважень. Наприклад, коли коректор вичитував на помилки, на русизми вірші зі збірки «Надто відвертий діалог», то до кожного вірша мав зауваження. Щодо «Для жінок. Про жінок», то тут коректор віднайшов значно менше помилок. Це свідчить лише про те, що писання моє справді покращилося.

— З ваших розповідей, раніше ви писали і прозу. На вашу думку, чи можна авторські переживання, емоції замінити прозою?

— Майже повністю присвячую себе поезії, тому що на прозу завше бракне часу. Якщо в мене виникає певна емоція, то її не варто розписувати багатьма словами. Чим більше ти починаєш ту емоцію описувати, тим швидше вона починає згасати до завершення опису. В результаті, з довгого писання виходить щось велике, відверто нове, проте написане буде нудно читати. У вірші ж, навпаки, емоції більш сконцентровані, тому читачу буде легше вловити думку автора, відчути ті переживання, емоції, відповідно, цікавіше читати.

— Від окремих людей доводилося чути, що тернопільська поезія – мертва. Думаю, вам вдасться переконати цих песимістів у протилежному?

— Тернопільська поезія – жива, вона розвивається і чується. Вона може бути мертвою лише в головах тих людей, які про це говорять. Тільки для того, щоби про наших поетів знали, читали їх, потрібно популяризувати поезію. Те, що її ганитимуть, не сприятиме виходу поетичності на вищий рівень. Звичайно, на писанні віршів не проживеш, тому це для мене, як і для більшості творців, радше хобі, яке приносить задоволення. Вважаю, що якщо навіть вірші хороших поетів не друкують, з їхніми доробками люди без проблем можуть ознайомитися в соцмережах чи на сайті цих авторів.

Довідка: Володимир Кучерявий народився 28 липня 1992 року в м. Теребовля. З 2009 року активно почав публікуватися з проблемно-пуліцистичними темами у районній газеті «Воля», обласній “Свобода”, всеукраїнській “День”. Тоді ж став юним журналістом студії «Джерельце» (наставник — Н. М. Бойчук). Завдяки цьому брав участь у записі радіопередач для Теребовлянського районного радіо, друкувався у виданні студії. Почав писати прозу. 2013 р. закінчив історичний факультет ТНПУ ім. Володимира Гнатюка. Наступного року був організатором інтернет-конкурсу «Міс Теребовля-онлайн-2014», засновником ресурсу terebovlja.at.ua – неофіційного сайту про рідне місто. Неодноразово публікувався з віршами, які почав активно писати в 2011 р., та прозовими творами у Всеукраїнському виданні «Газета гарного настрою», з одним із яких переміг у конкурсі тернопільської інтернет-газети «Доба».

Став співавтором «Енциклопедичного словника Теребовлянщини» за ред. В. С. Маланюка. З 2015 по 2017 був призером та учасником: обласного конкурсу «Чорнила душі» (2014, 2015, 2017), «Галицька дефіляда» (2015), «Обмін речовин» (2016), «Вечір інтимної поезії» (2016,2017), благодійного фестивалю «TeArt», а ще "квартирників" та посиденьок з читачами і авторами, суддя мистецького вулику фестивалю-ярмарку «Жу-Жу-Жуків» (2016, 2017), автор тексту пісень Оксани Яворської: «Поведи у сни», «Обійми», «Молитва», гурту «Веселі стаканчики»: «Мов ніхто нікого не знає», «Два сонця» та інших.