Тернополянка Христина Мицак вже 13 років живе у Швейцарії. Від початку війни жінка активно волонтерить та надсилає у рідне місто зібрану разом зі швейцарцями гуманітарну допомогу.

Про волонтерство та підтримку України в Швейцарії жінка розповіла «Сороці». 

Збір допомоги розпочався абсолютно природно

Пані Христина каже, з перших днів війни активно розповідала знайомим про події в Україні, адже залишитися осторонь просто не могла.

– Я працюю на трьох роботах, тож у мене велике коло спілкування, багато людей, які стежать за мною у Фейсбук. Коли в Україні почалася війна, я не могла мовчати. Записувала відео, в яких показувала фото та говорила про все, що відбувається на моїй Батьківщині. Розповідала, про те, що чула від знайомих: що діти і дорослі помирають, що живуть у підвалах без їжі і води. Мої відео набрали багато поширень у Фейсбук, – пригадує Христина Мицак.

Після цього до українки почали звертатися місцеві з пропозиціями допомогти.

– Люди просто відгукнулися і запропонували принести все, що потрібно. Тому можна сказати, що збір допомоги розпочався природнім чином, практично за один день, коли я опублікувала список необхідного та свої контакти. Це було просто щось: в месенджерах одразу 200 повідомлень в день було, всі дзвонили без перестану. Я не очікувала такої солідарності. Мене буквально закидали тими ящиками та пакетами з гуманітаркою, – розповідає пані Христина. – Люди почали мені зносити все: їжу, предмети гігієни та інші  речі за списком. Я склала його напередодні після того, як поговорила з знайомими медиками з рідного міста та громадськими діячами. Вони розповіли мені, що саме потрібно і я написала про ці потреби в мережі.

Коли небайдужі швейцарці почали приносити гуманітарну допомогу для України, Христина Мицак почала шукати перевізників, які могли б доставити речі в Україну.

– Я добре зрозуміла – треба організовувати буси і підключати всі контакти. Мені приносили багато речей і їх потрібно було відправити до Тернополя. В нас є перевізники, які ще до війни двічі в місяць їздили до України, з ними я завжди відправляла передачі батькам. Тоді я переговорила з водіями і вони кожного тижня почали брати передачі. З їхнього боку це теж прояв волонтерства і допомоги, – розповідає жінка. – За пів дня дитяча кімната у моєму домі була вщент забита речами, тому їх теж було потрібно кудись перемістити. Я зв’язалася з мерією міста Ренназ, де живу, і вони безкоштовно надали мені приміщення для зберігання гуманітарної допомоги.

Близько 40 тонн надісланої допомоги

Зараз Христина Мицак зосередилася на зборі лише найнеобхідніших речей. Однак раніше жінка надсилала до Тернополя практично все: від одягу до техніки, яку просили волонтери.

– Зараз я збираю медикаменти, їжу тривалого зберігання, дитяче харчування, речі особистої гігієни, підгузки – тобто те,  що потрібно найбільше. Раніше передавала до України усі речі, які були потрібні – пральні машинки, сушилки, генератор тощо. Навіть медичне обладнання, яке мені надала місцева лікарня – дихальні апарати та інші прилади, які не купити у аптеці. За це я їм щиро вдячна.

Загалом впродовж війни Христина Мицак відправила в Україну вже більше 40 тонн гуманітарної допомоги.

– Починаючи з другої п’ятниці березня, коли відправила перші вантажі, я організувала 4 буси з допомогою. Поїхало приблизно 3,5 тонни в кожному бусі. Все це було зібрано всього за тиждень. Я була в приємному шоці, бо не чекала такої підтримки з боку швейцарців, – каже Христина Мицак. – Крім бусів, які їздять раз у тиждень, я ще організовувала виїзд 20 тонн допомоги до нашого ТНПУ.  Відправила весь одяг, подушки, генератори, морозилки тощо.

«Всі ми зараз відчуваємо себе українцями»

Христина Мицак каже, швейцарці щиро перейнялися горем України та проявили неймовірну солідарність до нашого народу.

– Місцеві відчувають себе причетними. Якось вони мені навіть сказали: «ми всі себе зараз відчуваємо українцями. Ви українці і ми також». У мене мурашки по тілу від цих слів. Скажу по-правді: до війни Швейцарія була дуже закритою країною. Щоб добитися чогось тут, потрібно було багато працювати. Адже навіть на роботу спершу брали швейцарця, потім європейця, а вже потім жителів інших країн, тобто нас. Це консервативна країна і я їх поважаю за це – так швейцарці тримають свою марку, – каже Христина Мицак. – Зараз українцям тут надають фінансову допомогу та обов’язкове медичне страхування. Крім того, тут є безкоштовні магазини, де можна брати їжу та одяг, проїзд безкоштовний, вільний вхід в деякі музеї та навіть мовні курси. Це просто диво.

Не меншою є й підтримка самих людей, говорить пані Христина.

– Важливо відмітити, що й самі швейцарці дуже перейнялися. Є такі люди, що переводять мені на картку 500 євро зі словами: «Ми бачили, що ви робите і ми зібрали зі свого під’їзду чи з своєю родиною цю суму. Тримайтеся, ми з вами». І це зовсім незнайомі мені люди. Загалом я за цей час познайомилася з більшою кількістю людей, аніж за 13 років, які живу в Швейцарії, – каже тернополянка. – Кожен день ми дивимось новини. Коли опублікували фото з Бучі і Бородянки, люди тут жахалися. Ніхто не міг знайти слів та повірити, як таке може відбуватися в 21 столітті.

Тернополянка каже, зараз кількість гуманітарної допомоги відрізняється від тієї, що була на початку.

– Запал людей трохи зменшується. Це я теж розумію: люди не можуть постійно допомагати в тій ж кількості. Ще, думаю, тут зіграло свою роль і те, що організовують допомогу на верхах. Тому прості швейцарці відчувають себе трішечки менш причетними. Але допомога не зупиняється повністю, є ще люди, які мене підтримують. Звичайно це не такий наплив як в перші два тижні, однак вони є. Богу дякувати, що все працює і доходить.

Виконую обов’язок перед своїм містом та країною

Тернополянка зізнається, інколи буває складно морально, однак вона продовжує збирати гуманітарну допомогу.

– Це важко, як морально так і фізично. Все ж є й своє життя і воно й до війни було надто насиченим, бо, щоб чогось добитися за кордоном, треба багато працювати. Я не бачила того березня, бо в голові зупинилася на кінці лютого. Тому, звичайно, розумію, що ці 2 місяці я віддала повністю своїй країні, друзям, Тернополю, – каже пані Христина.

Однак зупинятися зараз тернополянка не планує.

– Я відчуваю внутрішній обов’язок перед своєю країною та своїм містом. Коли я почала допомагати, запустила цей механізм, то побачила велику солідарність місцевого населення. Для мене це був знак того, що я повинна це робити, що мені вдасться і треба йти до кінця, – говорить волонтерка. – Побудувати цей ланцюжок, який вдався мені, щоб передавати допомогу з рук у руки… Тут навіть  питання не стояло чи продовжувати – це треба робити. Людей це рятує, в прямому сенсі. Я маю фізичну змогу звідси це робити, маю спільноту, яка мені надає цю допомогу. Зараз я є перехідною ланкою між швейцарським світом і українським. Це моє зобов’язання, я повинна це продовжувати. Тому допоки люди тут дають допомогу, поки приносять речі, доти буду відправляти усе це.