До кожного актора з часом приходить розуміння того, що він повинен або повністю віддатися роботі, або покинути сцену.

Так вважає Заслужена артистка України Оксана Малінович, яка вже 23 роки живе, сміється та плече на сцені Тернопільського обласного академічного драматичного театру ім. Т. Шевченка.

Напередодні Міжнародного дня театру Оксана Малінович розповіла «Сороці» про перший акторський досвід, атмосферу за лаштунками, знакові ролі та страх забути слова.

«Оксаночко, Ви – наша»

На сцені театру Оксана Малінович – з 1998 року. Першому досвіду на великій сцені передувало чотири роки навчання у театральній школі на базі тернопільського музучилища (тепер – коледж).

– У 1994 році в Тернопільському музичному  училищі заснували акторське відділення. На той час Тернопіль не мав своєї театральної школи. Я давно мріяла про театр, тому вирішила спробувати вступити, мені це вдалося. Ми були першим курсом, який набрали, загалом – 18 осіб. Навчалися 4 роки. Після закінчення навчання до нас приїхав режисер з Луцька Богдан Береза. Каже мені: «Оксано, ми хочемо бачити Вас у своєму театрі». А я слухаю його і думаю, як же сильно я хочу працювати саме на сцені тернопільського драмтеатру. Я там навчалася, усі кути знаю, бачила, де пил лежить товстим шаром, а де тонким. Потім розповіла про цю пропозицію Михайлу Якубовичу Форгелю, а він мені: «Оксаночко, Ви – наша». Я так зраділа. Думала, серце розірветься від щастя. З того часу я з тернопільським театром не розлучаюся ось вже 23 роки. Потім вступила ще на навчання у Київську державну академію керівних кадрів культури і мистецтв, аби мати вищу освіту. Бо без неї не було б ні звання, ні кар’єрного росту, – розповідає Оксана Малінович.

Перший млинець – нанівець

Перший театральний досвід Оксана Малінович здобула на виставі «Житейське море».

– Моя перша роль – вихід на сцену в масовці на виставі «Житейське море». Ми вийшли на кілька секунд, аплодували артистам і позадкували. Не була б це Оксана Малінович, якби вона щось не вчудила. Я вийшла, поплескала, відходжу назад і тут стаю на свою спідницю й падаю, – пригадує Оксана Малінович. – Тоді було не до жартів, але зараз є над чим посміятися. З того часу у мене є страх, коли виходжу на підборах, щоб не впасти. Підлога у театрі слизька, там килимів не можна стелити.

Кожна роль – як дитина

Оксана Малінович зіграла понад вісімдесят ролей. Найбільш знаковою для неї є вистава «Коханий нелюб», бо саме завдяки ній зустріла своє кохання.

– Коли я отримувала звання заслуженої, ми з чоловіком писали перелік ролей, їх було майже вісімдесят. Звісно, я не беру до уваги «третя дівчина, яка стояла на сцені праворуч», а більш головні, – каже Оксана Малінович. – Серед усіх є дві, які стали для мене дуже вагомими. Перша – «Коханий нелюб», де я виконувала роль служниці Ярисі. Після цієї постановки я вийшла заміж за свого чоловіка Андрія Маліновича, який грав слугу. Він навчався з нами у театральній школі. Прийшов у 1995 році, коли був добір. Андрій працював освітлювачем у театрі, його знали всі, окрім мене. Коли ми з ним познайомилися, то, чомусь, виникав конфлікт за конфліктом, сварка за сваркою. Думаю, та що ж таке?! А потім пройшов час і я усвідомила, що це моя людина. Андрій дуже добрий та чесний. Його мати – акторка, а батько – музикант від Бога. Ще одна знакова для мене вистава – Олега Петровича Мосійчука «За крок до тебе». Для мене немає ролей, які б не припали до душі. Кожна роль – як дитина. Ну хіба можна не любити свою дитину?!

Грати позитивних героїв – нудно, зауважує акторка.

– Коли я лише починала свою театральну кар’єру, майже усі мої колеги хотіли виступати в ролі Джульєтти, Дездемони, а я міряла про Проню Прокопівну. Я – людина характерна, тому мені цікаві суперечливі та нестандартні герої, – ділиться Оксана Малінович. 

«Аби увійти в роль, читаю текст двісті разів й ставлю безліч запитань»

Робота над роллю – тривалий та нелегкий процес. Аби добре зіграти, необхідно сформувати характер героя, продумати історію, бо без неї особистість не буде цікавою глядачам.

– Немає такого, що тобі дали роль, ти вийшов і почав грати. Треба мінімум двісті разів прочитати текст. З кожним разом ти відкриваєш для себе щось нове. Потрібно ставити багато запитань. А для чого він це зробив? А чому вона поводиться саме так? Це тебе наштовхне на нові осмислення. Є одна площина, яку актор бачить тоді, коли вперше дізнається, кого гратиме. А коли ставить все більше запитань, з’являється друга площина, третя, четверта…  Обов’язково треба придумати біографію своїй героїні. Має бути історія, без неї людина не буде цікавою. Режисер ставить нам завдання, що ми маємо робити. На початку ти отримуєш роль з «колючками», а потім все поступово згладжуєш, – пояснює Оксана Малінович.

«Графік актора – це ні суботи, ні неділі»

Робочий день актора складний, але, коли ти любиш те, що робиш, під силу все, наголошує Оксана Малінович.

– Робота театрала – це ні суботи, ні неділі. Це – коли вся твоя родина, яка не має відношення до театру, святкує день народження, а ти дзвониш і кажеш: «Я вас вітаю, йду грати виставу». Вихідний – понеділок, але це не завжди. Перед прем’єрою в нас немає вихідних. Наші актори їдуть на роботу на 11-ту годину, працюють до 14-ої, повертаються додому, бо в кожного сім’я, справи, плани. А вже о 18-ій годині дуже прошу назад до роботи… І так до 22-ої. Я в театр приходжу пів 11-ої, щоб випити кави перед репетицією, бо без неї мій день не починається, – зазначає Оксана Малінович. 

«Інколи сниться, що забула слова»

Якщо раптом забув слова, то партнери на сцені допоможуть викрутитися, розповідає актриса.

– Деколи мені сниться, що вийшла на сцену і забула що маю говорити. Або прийшов час мого виходу, а все огорнуто клейонкою, неможливо побачити, куди йти. Один раз справді було таке, що забула слова, але партнери допомогли, дякую їм за це. Я намагаюся, щоб текст від зубів відскакував, не люблю таких що кажуть: «А, якось буде». Я, звісно, можу допомогти, коли «заклинило», але краще, щоб такого не було, – каже Оксана Малінович.

На сцену актори виходять впевнені в собі та безстрашні, однак за кулісами тремтять руки, відзначає актриса.

– Ти чекаєш свого виходу, а від хвилювання аж руки та ноги тремтять. Особливо складно тоді, коли треба, наприклад, склянку з водою винести. Думаєш, хоч би не розлити. За хвилину до свого виступу молюся, потім кажу: «Господи, допоможи» і пішла… Кілька фраз на сцені, а тоді страх зникає. Ти віддаєшся ролі, живеш цим моментом, не думаючи ні про що, – каже Оксана Малінович.

У кожного актора «розхитані» нерви

Театрали – люди завжди емоційні, а нервова система у них має бути ну дуже гнучкою, наголошує актриса.

– Актор – це пластилін, який має бути м’яким, різко та влучно реагувати на слова й обставини. Ми можемо гучно сміятися, а через секунду кидатися в сльози. Аби так вміти, нервова система має бути добряче «розхитаною». Актор – як їжак: хтось торкається, а він вмить розпускає колючки, – каже Оксана Малінович. 

Глядач голосує ногами

Сучасний театр – це безпосереднє спілкування актора з глядачем, пояснює Оксана Малінович.

– У свій час Костянтин Сергійович Станіславський вважав, що сцену від залу для глядачів має відокремлювати «четверта стіна». Вона прозора, через неї видно і чути, але там нічого немає. Сучасний театр цю стіну розбирає по цеглині. Спілкування з глядачем має бути. Ми ж отримуємо оплески, от і повинні до кожного в залі звернутися як до окремої особистості, – каже актриса. – Театр не може існувати без глядача, бо глядач – це перший критик, він голосує ногами за виставу. Саме для відвідувачів театру ми все це робимо, а вони заряджають нас енергією.

«Працювати у півсили – це не про театр»

Поповнювати енергію та натхнення Оксані Малінович допомагає сім’я, книги, фільми, вистави.

– Я дуже люблю читати все – і детективи, і мелодрами, і історичні романи. Мій чоловік навіть жартує з цього приводу: «Оксанко, ти не любиш читати, ти любиш букви». Ще обожнюю фільми, особливо на великому екрані в кінотеатрі. Набиратися сили та натхнення допомагає родина, – розповідає актриса. – Коли була трохи молодша, ми з колегами їздили дивитися вистави у різні куточки України. Одного разу потрапили на виставу «Театру нації» Євгена Миронова в Одесі. Це була постановка «Шукшинские рассказы». Я коли вийшла з театру, до ранку слова не могла зронити. Їх гра була вражаючою. Я завжди до театру ставлюся дуже серйозно. Буває, що по молодості актори трохи легковажать. З часом усі ми приходимо до розуміння того, що треба або повністю віддатися роботі, або покинути сцену. Працювати у півсили – це не про театр. У цій виставі в Одесі двоє акторів віддалися так, що я наче вдихнула на початку показу, а видихнула аж наприкінці. Ця вистава стала для мене одним із переломних моментів, дуже знакових, які досі мене ведуть у театральній кар’єрі.

Найновіша роль – «Любов без гриму»

Цієї суботи в Тернопільському академічному драматичному театрі мав відбутися прем’єрний показ вистави «Любов без гриму», у якій Оксана Малінович зіграла народну актрису. Однак через карантинні обмеження глядачам виставу покажуть трішки пізніше.

– У цій виставі я – актриса, яка «заграбастала» собі всі ролі, що мали б дістатися молодим. До неї починають надходити листи від шанувальника, який, схоже, її кохає. Актриса наймає детектива. У результаті виявляється, що це не шанувальник, а шанувальниця – вахтерка з їхнього театру, яка колись була критиком, та вже вийшла на пенсію. В актриси ламається світ, вона віддає ролі молодим і закохується в детектива, – розповідає Оксана Малінович.