«Під час одного із «Західфестів» на Львівщині проспав виступ Скрябіна. Пригнічений через таку прикрість, пішов у бік найближчих крамниць, щоб купити пива. Підходжу до магазину і не вірю очам! У черзі Кузьма стоїть! Також за пивом! Потиснув співаку руку. Хоч не послухав знаменитість на сцені, все ж мав, хоч і меншу, та радість бачити Скрябіна за таких обставин.

Збачився із Кузьменком, затарився й попрямував на фестиваль. Та пригоди не полишали мене в той вечір. Біля двох наметів через необачність спіткнувся та з гітарою в руках полетів між укриття. Упав не на самі намети, а між ними. Шатра дивом встояли. На щастя, під час свого польоту встиг піднести догори чохол з гітарою, щоб та не постраждала. От приземлився, лежу з витягнутою рукою, у якій гітара. Тільки й кажу: «Х’юстон, у нас проблеми!» Свідки мого «польоту» вхопилися за цю історичну фразу. Відтоді до мене одразу «приклеїлося» прізвисько «Х’юстон». Так дотепер кличуть…»

Коли світ стискає глобалізація, часом не відчуваючи цього, щоразу більше потрапляємо в «тенета» залежності, зв’язаності від зовнішнього. Як-от, забувши удома смартфон, почуваємось розгублені. Наче забутий ґаджет – ваш квиток на потяг, що от-от рушає. Багато-хто не усвідомлює, як прожити без стабільної роботи, грошей, пристановища над головою. Чи не один із нас втрачав спокій, коли доводилося переїжджати, змінювати роботу, втрачати заощадження.

Та для тернопільського вуличного музиканта Стецька Х’юстона зміна місця, це тільки зміна барв на вулицях – сірого, зеленого, синього, жовтого…  З кольорами, атмосферою, плинністю міст він одразу зливається, стає їх невід’ємною частинкою. Відтак, людна місцина, яку чоловік уподобає та звідки частенько відлунюють згустки дзвінких мелодій його гітари, насичується Х’юстоном, віддаючи невтомному музиканту пригорщу своїх відтінків. Фарбує Стецько у власні кольори не тільки куточок на Сагайдачного в Тернополі, але й людей – випадкових, мандрівних, творчих, радісних, зневірених, яких зупиняє біля гітариста нестримна глибока пісня. 

Хоч живу у Файному вже чотири роки, не пам’ятаю, коли точно з’явився тут Х’юстон. Приїхав, оселився, наче якось крадькома. І одразу влився! Місто впустило його під свої просякнуті дорожнім порохом покриви, а Х’юстон подарував місту більше музики. Хай куди поспішає юнак спозарання, нехай хоч якими турботами забита голова жінки, що пізно вертає з роботи, вони зупиняться біля Х’юстона, щоби наковтатися відлуння струн. Як винниченкові герої бажатимуть сонячного зеленого хліба, так захочуть містяни скуштувати Стецькової музики, випадково її почувши.

Окрім нерозлучної гітари на плечі, вже понад місяць музиканта супроводжувала на роботу і Шишка – патлате цуценя, яке чоловік знайшов поблизу автовокзалу. Чи то радше собачка знайшла його, бо від’єдналася від зграйки свого сплячого бродячого маленького сімейства та покотила до Стецька. Відтоді Шишка бігала за Х’юстоном на роботу й додому. Від тривалого шляху спершу знемагала. Йти не хотіла, скавуліла. Господар більше на руках малечу носив. Згодом призвичаїлася, менше скаржилася, рідше на руки просилася. А біля Стецька – нерозлучно. Стерегла, захищала, любила… Хотіла би й надалі бачити біля гітариста-натхненника маленький патлатий клубочок, якому найбільше діставалося тих витончених наспівів. Тільки цього літа покинула білий світ Шишка, рухлива супровідниця музики. Доки Х’юстон на місцевому фестивалі був прихворіла собачка…Рятувати було запізно.

Декілька років тому Х’юстон навіть уявити не міг, що може залишити повноцінну роботу, без особливих статків у кишені поїхати до незнайомого міста, щоб залишитися там надовго. Зараз музикант живе у покинутому будинку серед Петриківського лісу. Колишні господарі хатини тепер – за океаном. Тож поки тернопільська родина за кордоном часом згадує про колишній лісовий куточок, Стецько тут повноцінно порядкує. За проживання в помешканні господарі не вимагають у гітариста оплати, хіба що річний кооперативний внесок за нерухомість сплачує. Коли поселився, електропостачання в домі не було. Вирішив не відновлювати – спокійно обходиться без світла. Телефон зарядить у знайомих, щось розігріти чи зварити може на газовій плиті, а зігрітися взимку – є піч.

 «Свобода – це розкіш, котру не кожен може собі дозволити», – колись виголосив Бісмарк. Тільки Стецьку якраз пощастило, адже бути частково звільненим від суспільних лещат, безперешкодно розпоряджатися своїм часом, простором – те, що найбільше цінує у своєму житті. А залежить чоловік хіба що від гітари, яка – невід’ємна супутниця музиканта у далеких та близьких мандрах.

Із програмуванням розійшлися дороги…

Інколи й за північ вертає Х’юстон додому після нічних концертів. І майже завжди – пішки. Тривалий шлях не надто непокоїть вуличного музиканта. Вже навчений. У шкільні роки таку ж відстань долав. При цьому дорогам у рідному місті Стецька на Рівненщині ще варто би було позаздрити тернопільським.

«Коли навчався у п’ятому класі, у нас змінився учитель математики, який поклав мені з предмету підсумковий бал чотири. Дуже це засмутило. Бо ж учився добре. Вважав, що мої знання недооцінив учитель. З цією гіркотою прийшов додому. Наробив галасу. Мовляв, як учитися, якщо вчителі такі несправедливі. А тут сусідка з іншого під’їзду – дружина татового товариша нарадила батькам віддати мене до музичної гімназії. За її словами, там навчають краще, нові цікаві дисципліни, хороші вчителі. От батьки, послухавши порадницю, вмовили мене туди йти – у гімназію, що за п’ять кілометрів від дому. Це були дев’яності, тож автобусами наше маленьке містечко ще не збагатилося. Отож довелося роками туди й назад пішки…по п’ять кілометрів», — розповідає гітарист.

Згадує Х’юстон, у старших класах гімназії напружувало не так ходіння, як значне навантаження, вивчення багатьох додаткових предметів. До того ж Стецько, будучи бунтарем з дитинства, не мирився з учителями, коли що не по його було. Не один раз зіткнувся з тим, що бали йому занижували, критикували, знецінювали…  Так, в одинадцятому класі інформатику в закладі закріпили за іншим вчителем, який був тугенький у своїй дисципліні. Музикант пам’ятає, що сам міг краще «турбо паскаль» зрозуміти, аніж новий викладач. Оскільки взаєморозуміння між Стецьком та інформатиком не було, хлопець, як і зазвичай в таких ситуаціях, – у конфронтацію. Не визнавав неналежного викладання. Ішов наперекір викладачу. Суперечки завершилися четвіркою за семестр.

Хоч інформатика Х’юстон не любив, та від інформатики «тащився». Якби не вплив матері, музику вистукував би, мабуть, хіба що на комп’ютерних клавішах.

«Ближче до завершення свого навчання отримав шанс вступити до технічного університету в Києві, адже наша школа уклала контракт із цим вишем. Ще навчаючись у гімназії, міг пройти підготовчі курси, писати атестаційні контрольні для вступу до столичного ВНЗу. Відповідно, хто атестацію добре написав, мав більші шанси бути зарахованим на навчання. Дуже хотів там навчатися на факультеті інформатики й обчислювальної техніки. Хотів займатися кодуванням. З дитинства любив це, тягнувся до техніки. Пам’ятаю, в нас були ще старенькі примітивні магнітофони, в яких працювала котушка. Щоби перемотати запис, доводилося чекати до сорок хвилин. От на них трохи бавився. А у школі користувалися комп’ютерами «Вектор», які після магнітофонів дали другий поштовх до вивчення програмування. Тільки не судилося. Мама була категорично проти, щоби став програмістом. Казала, навіщо тобі ця інформатика. Обрид ти вже зі своїми приставками, іграми! Скільки можна гратися!? У її голові зі совковим мисленням тоді ще не вкладалося, що надалі ця спеціальність може приносити значний дохід. А скільки ж IT-шники заробляють зараз! Ех!» — зітхає Х’юстон.

Ось так насідали батьки, що врешті спонукали Стецька зупинитися на ядерній енергетиці. Оскільки мешкала родина недалеко від  Рівненської АС, а батько колись ще будівництвом чорнобильського саркофагу займався, то міг і син десь прилаштуватися. Так розмірковували батьки, не припускаючи, що за краще було би, якби син сам розпорядився своїм вибором щодо подальшої науки.

А навчання за неохоче обраним фахом більше тяжіло на вивченні фізики, тому не викликало зацікавлення у Х’юстона. Відповідно, як не було стимулу до науки – складав іспити, аби скласти. А що лише давалося відмінно, то це писати на аркуші паперу одногрупникам шпаргалки з кодами для інформатики. При цьому ніхто зі студентів не допускав помилки, вводячи коди від Х’юстона. Хто програміст, той зрозуміє – навіть один пропущений символ, одне перекручене позначення вирішує долю всієї системи.

Не думаєш, не сподіваєшся, коли щось зламається

З університетом не склалося. Не довчився. Із двох завершальних сесій на 4-му курсі не добрав бали. Ось так дві двійки і вирішили долю подальшого навчання. Зміркував, що не дочекається диплому бакалавра, тож з того розпачу взяв академвідпустку й додому. Після великого міста, свободи, друзів у свої задвірки… А вдома застало інше потрясіння.

«Сім’я на той час заробляла тим, що торгувала «секонд-хендом». Батькам за оптовою ціною продавали речі, а вони сортували, власною машиною возили та продавали по області. Щоразу на іншому місці, постійно на ногах. А тут ще батька звалило з ніг – перший інсульт. Швидко змінювався настрій. Міг нервуватися, кричати, а тут враз – уже тихий, щось шепоче матері. Щось, бачиш, зламалося! Потім уже виявилося, в нього ще була аневризма, ще луснула, завдавши батькові смерть.

Отож таткові за кермо не можна було сідати, тому кермування дісталося мені. Понеслось. Періодично возив маму на ринок. Та з матір’ю скоро відносини розладилися. Муляло постійно те, що якби інший фах обрав, життя би по-іншому склалося. А потім і зі сестрою та її колишнім хлопцем почали конфліктувати. Згодом одружуюся, та життя в домі дружини також не зладилося. Суцільний треш!» — пригадує Стецько.

За життя перетворення музики в основний заробіток встиг Х’юстон спробувати себе в багатьох напрямках. Працював майстром виробничого навчання в училищі, продавцем у різних магазинах, майстром з ремонту комп’ютерно-офісної техніки.

«Перед Революцією Гідності вирішив розпочати власну справу. Недовго натішився своїм бізнесом – пограбували мій офіс. Винесли чимало дорогої техніки, тож «влетів» я на чималі гроші. Незадовго перед цим помер батько. А я, поки не знайшов ради, як віддати борги, помчав на Майдан. Вже згодом підкинули роботу – змонтувати систему відеоспостереження під ключ. Так помалу і заборгованість покрив.

Два тижні робив об’єкти. Повертаюся додому – у матері новий супутник життя. Не зрозумів я цього! Бо ще й півроку не минуло, як татко помер! Її слова – з чоловіком мучилася, для себе не пожила. І цього не зрозумів. Особливо тоді, коли залицяльник мамин, живучи в нашому домі та користуючись надбаними батьківською працею речами, радив, як мені жити. Закінчилися поради співмешканця мами тим, що побилися з ним. Тоді вже мати вказала на двері. Не довго чекаючи, кинув рюкзак на плечі і до Києва. З 2014-го не повертався додому», — підсумовує чоловік.

 Як приїхав до столиці, влаштувався до знайомого на завод – плів сітку «Рабицю». Та дуже швидко ця робота обридла Стецьку – подався за покликом фестивальної музики.

По клавішам, а потім по струнам…

Взявся хлопець за гітару ще на першому курсі. А до того в музичній школі освоїв фортепіано. Доки у столиці зорієнтувався, де для студентів «вільне» піаніно поставили, друзі до струн привернули. Надалі гітара стала тими другими клавішами, з якими, на відміну від піаніно, не заважить до товаришів помандрувати та заграти, оживити музикою нелюдну вулицю чи утнути драйвової під час фестивального літа.

«Доки клавіш не було, то мав гітару. Бачив, як студенти грають, так і собі закортіло навчитися. А мій хороший товариш – колишній одногрупник (який зараз у Китаї) показав декілька акордів. Я заграв їх. Зазвучало! Друг до мене, що мовляв, класно. Та ти «шариш», каже. Потім на листку написав мені акорди, дав гітару в руки і направив: «Учи! В тебе виходить! Можеш!» За два тижні уже щось грав. А голос до того був добре поставлений у музичній школі.

Ось так багато років грав спершу сам для себе. А потім під час фестивальних днів на Шипоті на Закарпатті спіткала мене неприємність, що неначе блискавкою пройшлась по душі. У наметі, де розклався із приятелями, померла жінка – дружина товариша. Досі дрож… Тільки уявити, смерть спіткала саме у моєму наметі. Тоді добряче вилякався. Думав, поліцейські як приїдуть, то не захочуть з’ясовувати, чому тут тіло. Начувшись про нашу поліцію, боявся, що на мене вину без докорів совісті повісять. Доки чекав стражів, то з тих нервів пачку цигарок викурив. Та даремно себе накручував – труп повезли, а з мене тільки усну підписку про невиїзд взяли. Так і лишився на Закарпатті біля гір, маючи лише намет, спальник, надувний матрац, гітару, але майже без грошей», — зізнається музикант.

Було би зовсім тяжко Стецьку, якби одна знайома не підказала, що за вдатну гру можна й заробити непогано. Якщо виходить мелодія – знайдуться і слухачі. Спустився хлопець до водоспаду, повз який за день проходило немало туристів, та почав грати. За декілька днів музикування побачив Х’юстон, що заробляє не згірше, аніж у столиці на офіційній роботі.

«Після цього потрясіння у горах вертаюсь до Києва. Повертаюся до звичної роботи, яку перервало фестивальне літо. Та вже не йде мені праця. Почуваюсь якось тісно, некомфортно… Нудна буденність. Відчуваю, що вже щось не те. Кидаю роботу, а гітару на плечі.

Цікаво, що до 2014-го не міг навіть уявити, як оце можна, не маючи й копійки у кишені, взяти та поїхати в інше місто, навіть незнайоме. А зараз це для мене так легко, просто. Це лише приїхати, вибрати у місті не надто насичену транспортом місцину, сісти й заграти. От, наприклад, у Тернополі непогано заробляю. Хоча все залежить, як піде день. Так, у вихідний вийшов, то від рання заробив понад 500 гривень. А вийшов якось під вечір, близько 6-ї години, бо майже увесь день дощило, – маю лише пачку цигарок та 22 гривні. А от сьогодні грав протягом дня, сильно не напружуючись, – отримав трохи більше ніж 300. Всі протринькав – десятка в кишені лишилася», — ділиться Х’юстон.

Гітарист розповідає, що таких щоденних заробітків на життя цілком вистачає. Від дня до дня. Головне, що дах над головою є. Власний простір. Тільки Х’юстона. І розпоряджайся ним, як хочеш (звісно, в межах розумного). Саме цей свій, вільний від чужих посягань, нарікань куточок і найбільше цінує чоловік. А що буде в далекому майбутньому, яке може й не настати, думати Стецьку не хочеться.

Анна СЕМЕНКІВ