Книга Василя Карп’юка, яка потрапила до рейтингу кращих українських книжок 2015 року, подарувала дійсно «радість контакту» зустріччю з її головним героєм – письменником Тарасом Прохаськом в рамках подій фестивалю «Ї».

Літературні зустрічі з Тарасом Прохаськом завжди виходять за межі власне презентації книжки. Філософські роздуми про усе на світі, мудрі пояснення та невидимий спокій письменника завжди збирають численну аудиторію. Так і 8 травня на презентації книги «Радість контакту».

Варто зазначити, що «Радість контакту» є зібранням відібраних розмов із Тарасом Прохаськом у різний час, його інтерв’ю та діалоги.

-         Ця книжка не є ні довгою розмовою, ні вона не є скомпонована, скажімо, мною, але я вдячний за те, що таке є, тому що це ще один крок в стилі розмовного жанру. Василь Карп’юк – поет чудесний, тепер уже вдалий видавець. Він просто зібрав різні інтерв’ю, які йому сподобалися, правда, ми ще зробили одне таке вступне власне про розмову. Є тут інтерв’ю різні. Є кращі, ґрунтовніші, а є такі інтерв’ю, які робили люди (я не маю жодних претензій, щоб ви розуміли), яких послали з редакції і сказали: «Там буде отакий і такий-то. Прогугли і дай кілька запитань». Тому там є дуже багато таких питань, які є стандартні, класичні, які повторюються. Тому тут є багато такого всякого не дуже ґрунтовного і глибокого. Але в кожному разі це є така проба, такий жанр.

Окрім книжки «Радість контакту» говорили і про погані-хороші запитання журналістів, і відсутність поки що конструктивної літературної критики («наукова критика страшенно відірвана від читача,існують якісь такі печери у наукових закладах, де критику наукову роблять, пишуть, досліджують, але воно потому мало впливає на суспільну думку», – Т. П.) та конкуренцію серед письменників.

-         В українській літературі є добре розвинене відчуття свого місця. Я вважаю, що особливий знак української ментальності – є відсутність гіперавторитетів. Тобто в нас в Україні на нас авторитети не тиснуть, так, як в якихось інших народів. … Тому всі українські письменники займають свою нішу, нема якого такого універсального, хто є виразником української літератури в світі. … Українські письменники тепер – «птицы на проводах» – собі там сидять і не б'ються між собою.

Тарас Прохасько також віджартувався, що зараз популярністю між собою письменники міряються кількістю лайків під черговим «літературним постом» у соцмережах. Хоча сам у жодній не зареєстрований (у соцмережах є сторінка Прохаська, однак створили та ведуть її невідомі йому люди. За словами письменника, вона як «довгий спис, яким не покеруєш, лише можна затичити на квасолю»).

-         Я знаю, що це певний шлях до безсмертя. Коли  є така сторінка, то, принаймні нам так здається, можна померти, а сторінка ще далі буде функціонувати. І якщо ти не маєш цієї сторінки, то мало хто про тебе буде знати і ти не присутній у цьому великому міжлюдському діалозі. … Я думаю, що це дуже швидко перестане бути таким, як воно є. І я підозрюю, що найголовнішим його наслідком врешті-решт те, що це стане електронним цвинтарем. Тобто там залишаться всі ті, хто не встигне закрити свою сторінку. І будуть «котулятися» космосом усі ці безсмертні душі.

В одному з інтерв’ю, нагадала модератор зустрічі Юля Іванчук, Тарас Прохасько зізнався, що хоче жити довго.

-         Я не казав, що хочу жити довго. Я просто казав, що хотів би побути старим українським письменником. Я відчуваю брак старих письменників. Мені здається, що у цьому загальному суспільному полілозі трохи бракує власне старечого голосу – притомного, не маразматичного, але старечого.

Наостанок письменник порадив усім почати розбудовувати спогади, вдатися до археології спогадів, бо це найкраща медитація та літературний сюжет.