Щороку в четверту суботу листопада в Україні вшановують пам’ять жертв Голодоморів.

Шумський районний краєзнавчий музей на сторінці у фейсбуці опублікував спогади очевидців страшного людського мору, які за різних життєвих обставин стали жителями Шумщини (одні з них отримали скерування на роботу в Шумський район, інші тут знайшли свою половину і створили сім’ю).

– Восени 1932 року вивезли увесь, вирощений артіллю, урожай. Найгірше чекало взимку. З голоду люди стали пухнути, вмирати. Були настільки знесилені, що не могли викопати яму на кладовищі, щоб поховати покійника. Вже потім батько казав, що голод із села забрав більше 150-ти чоловік. Багато серед померлих було дітей. Відтоді я дізналася, що означає слово «мука», бо то не тільки борошно, а справжня людська мука. Мололи його на зроблених батьком жорнах. Доводилося дитячими руками крутити тяжкі кам’яні жорна, перемелювати полову. До неї додавали трішечки борошна і пекли з цього чорні паляниці. З лободи, кропиви, всілякого коріння варили юшку, називали її баландою. Аби трохи була білішою, заправляли кількома ложками молока. Корова була нашим порятунком. Хтозна якою ціною вдалося її зберегти. Пережите в пам’яті і душі зосталося важким болем і тягарем. Напевно, принизливішого і гнітючішого за голод відчуття немає, – згадувала у своїх спогадах Ольга Семенівна Литвиненко – вчителька історії Шумської середньої школи, яка в роки голодомору проживала на Київщині.

– Навесні 1933 року ми не мали що їсти. Двоє моїх братів лежали і пухли з голоду, були, як мішки, а троє були такі худі, самі кістки, обтягнуті шкірою. Пам’ятаю, як менший братик, три роки йому було, все просив їсти, а мама не мала що дати. Мені і зараз цей плач і крик стоїть перед очима і до смерті мені не забудеться. Так він з голоду і помер. А ми – двоє дітей, сухі, як тріски, ходили по полях і збирали мерзлу та гнилу картоплю, щоб якось прохарчуватися. Пізніше рвали листя липи і варили суп. Виручала лобода, кропива. Все, що попадало під руки, несли додому і мама варила нам їжу. «Гусениці», так називали активістів, рискали скрізь залізними прутами, які називались «ковезки», штрикали землю на подвір’ї, в хатах, на горищах, шукали хліб і, знаходячи, все забирали. Становище нашої сім’ї було дуже жахливим: батько попав у тюрму, братик помер, кобила здохла, двоє молодших лежали опухших, не могли повернутись, сіяти та орати не було чим, – зі спогадів Шматковської Ніни Іванівни.

– Вмирали люди у 33-му, ослаблені голодом. Пустували їхні городи, заростали лободою. Моя мама відварювала лободу, ліпила з неї паляниці. Страви з цього зілля врятували багатьох людей від смерті, але вмирало значно більше. По сусідству з нами жила сім’я, яка мала дев’ятеро дітей, то в зиму 1932-1933 рр. вони померли усі. Мама давала раду, як могла. Молоко від корівки, все до краплини, берегла для мене. Картопля, на той час, вродила у нас дуже дрібненька, але обираючи її, мама видовбувала з неї вічка і зберігала разом з лушпинням до весни, щоб посадити ними город. Цими спогадами про страхітливий людський мор поділилася Любов Василівна Білоус, яка проживала у Запорізькій області. В роки голодомору померли четверо братів і сестер Любові Василівни, вижила лише вона одна.

– У діда й батька стали пухнути ноги, шкіра на них потріскалася, відкривались рани, які довго не гоїлися. Дід згадав, що в господарстві є шкіра із зарізаного теляти. Ось вона і рятувала нас цілу зиму. Ту шкіру очищали від шерсті, різали на шматочки, довго вимочували і варили з неї юшку. А ті куски, як не виварюй, не можна було ні проковтнути, ні пожувати. Весною з дідом збирали коріння лепехи, кропиву, березові бруньки, м’яли у ступі і ту клейку масу додавали до протертої полови. Тим і харчувалися, – згадував Василь Сидорович Шпак, який в часи голодомору проживав у Хмельницькій області.

– Батько закопав трохи зерна в землю під вишнями, а мама понасипала його у пляшки, були такі великі із синього скла, сховала в землю під вербами. Активісти ходили по хатах і шукали хліб по всіх закутках. Ті пляшки таки знайшли. Впала мама навколішки перед ними і голосила, я сховався за неї, просила не забирати, бо шестеро дітей нічим годувати. Не послухали, побили пляшки з зерном, чимось облили і підпалили. На вулицю тоді боялися виходити. Село опустіло, щезли з села не те, що коні, а коти, собаки. Люди з голоду пухли, ходячи вмирали. У нашій родині з голоду помер батьків брат. Ледь живим прийшов якось до нас, побачив буряки, став їх їсти сирими, хотів води напитися та впав біля криниці вже не живим, – записано з розповіді Василя Павловича Ольховенка.

Фото: з відкритих джерел