Побратим «Бамбула» – артилерист. Працював на будівництві, а 2024 року мобілізувався до Збройних Сил.
«Я мусив піклуватися про хворого батька, заробляти на його лікування. А коли батько, на жаль, помер, я не став чекати на повістку й одразу прийшов до ТЦК. Пройшов на полігоні базову підготовку й попросив розподілити мене до 33-ї. Тут воює мій двоюрідний брат, і я вирішив служити в одній бригаді з ним».
Спочатку став кулеметником. Перший бойовий вихід мав біля Курахового на Донеччині.
«Нам повідомили: сьогодні виїжджаєте. Ми зібрали речі, вночі сіли в «емку» – і поїхали. Заїхали в район виконання завдань, вивантажилися. Було трохи страшно, але ми швидко зосередилися. На позицію нас заводив командир нашого відділення. У темряві ми пройшли дві лісосмуги, переночували в малесенькому такому бліндажі, а як сонце почало вставати, рушили далі. Так я й опинився на своїй першій позиції, біля свого кулемета».
Коли «Бамбула» побачив командира розрахунку, страх минув остаточно.
«Це був досвідчений боєць, який уже довго воював. Я зрозумів, що почуваюся біля нього добре – безпечніше, впевненіше якось. Противник постійно нас обстрілював з артилерії та мінометів, дрони майже безперервно нас атакували, але ми спокійно виконували наші бойові завдання – знищували нелюдів».
Усвідомлення реальності війни прийшло швидко.
«Пересувалися між позиціями. Дійшли до невеликої перерви між лісосмугами, яку нам треба було швидко перебігти. Попереду йде командир, далі я, а позаду ще один боєць. Перебігаємо той проміжок, аж тут чуємо вихід міномета. Я розумію, що мені треба падати – не чекати, коли прилетить. Падаю, чую вибух, потім підводжуся – треба ж далі бігти. Другий вибух, третій вибух! Знову біжу, знову падаю, знову підводжуся. Тоді в моїй голові неначе щось клацнуло: я зрозумів, що моє навчання вже закінчилося, а почалися справжні бойові дії. Тут уже все по-серйозному – і може бути боляче».
Півроку «Бамбула» прослужив у кулеметному розрахунку, але біля Дачного був поранений скидом із FPV-дрона. По лікуванні запропонували перевестися в артилерію. Погодився.
«Працюю тепер на гарматі, служу номером обслуги. Учитися багато часу не маю, але нічого складного у своїй праці не бачу. Усе просто: якщо людина хоче, то вона старається – і навчиться. Нам дають завдання, і ми його виконуємо. Лише треба бути уважним, відповідальним і чітко дотримуватися того, що тобі наказує командир. Хоча, звичайно, добре, що я все життя підтримував добру фізичну форму, займався спортом, працював. Це тепер мені дуже допомагає на службі. Щоб підносити снаряди до гармати, потрібна фізична сила. Але найголовніше на війні – це не сила, а серйозність. Людина, яка ставиться до війни несерйозно, пропадає».
Досвід, як ніщо інше, формує характер воїна.
«Я став дорослішим. Колись я грав у комп’ютерні ігри, «Counter-Strike» та інші, і добре розумію, що віртуальна реальність навіть близько не стоїть до справжньої. А на війні справжнє все. Тут маєш бути більш розсудливим, уважним до дрібниць, прискіпливим, виваженим. А от жорстоким я не став, навпаки – став навіть добрішим».
Добрим до своїх, але непримиренним до окупантів.
«Здорова людина не хоче, щоб п*дари прийшли до неї в гості. А якщо ми не спинимо їх тут, то вони дійдуть до наших домівок. Тому ми мусимо відвоювати нашу землю, здолати ворога й перемогти у війні. Щоб м*скалі склали зброю, а командир сказав нам: ви вільні, їдьте додому!»
Група комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП