Тепер він сержант 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс", виконує бойові завдання на Донеччині. В цьому інтерв’ю він розповів про втрату брата й побратимів, про віру, побут і політику та те, чого навчися під час служби.

Що ти відчуваєш, коли у відпустці чи відрядженні йдеш будь-яким містом на західній Україні?

Спокій, якийсь комфорт надмірний, надмірна тиша — оце відчувається.

А коли сирени звучать тут?

Там сирен нема, то вони в мене жодної реакції не викликають.

Я гордий, що такі люди є в нашому батальйоні.

Ти пішов захищати Україну, фактично, одразу після повномасштабного вторгнення. В той час ти думав про те, наскільки часу затягнуться військові дії?

На другий день після виходу Указу президента про загальну мобілізацію, введення військового стану, я пішов до війська, впродовж двох тижнів нас готували. 13 березня я був в зоні виконання бойового завдання на Житомирщині. Із 23 травня переїхали на Донбас і вже з того часу, ось рік і два місяці перебуваємо там. Ми маємо свою зону відповідальності. Наше завдання все зробити для того, щоб ці позиції були збережені. За останній рік і два місяці ми, практично, не змінили своїх позицій. Це говорить про те, що на фоні багатьох проблем, котрі були по бригадах, які сипалися по фронту, наша бригада достатньо героїчно виконала свої завдання. Це показало ефективність сплаву досвіду хлопців, які вже воювали з тими, хто був мобілізований. У мене кілька етапів було життя в армії. Я кілька місяців мав можливість служити в управлінні бригади, а вже більше, як півтора року я знаходжуся в бойовому підрозділі мотопіхотного батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади "Едельвейс" в якості сержанта і командира відділення. Командиром мого батальйону є Герой України Сергій Юрійович Яндульський. Це честь для мене служити в такій команді. Там абсолютно адекватний і правильний склад командування сформований. Я гордий, що такі люди є в нашому батальйоні.

Певний час керував ти. Пішовши в армію, почали керувати тобою. Як ти до цього звикав?

Це колосальна проблема. В цьому, мабуть, й нині проблема. Думаю, що я непростий фрукт

Хочеш вміти керувати — навчись підкорятися.

Шукаємо компроміс з кожним, відповідаю за свій напрямок, працюю над тими питаннями, які не може вирішити ніхто. Головне в армії дати можливість зробити тому роботу, хто може бути найбільш ефективним з точки зору військовослужбовця. Я категорично не сприймаю позиції, коли наприклад, айтішника запихають в піхоту, а тракториста роблять бойовим медиком. Це неправильно, треба ефективно працювати. Ми намагаємося зараз такі відбори робити, шукаємо людей, котрі можуть бути на своїх посадах максимально ефективними.

Чого ти навчився на війні й не вмів робити раніше?

Навчився підкорятися. Хочеш вміти керувати — навчись підкорятися. Почав дружити з технікою активніше. Тепер це повсякденне моє життя, бо солдат, який не дружить з машиною, має дуже багато проблем. На війні легше, ніж в цивільному житті. Я не уявляю, щоб зараз робив у цивільному житті, тому роблю те, що вмію робити. Я себе не міг уявити в принципі військовослужбовцем.

Як би ти охарактеризував окупантів, їхнє забезпечення?

Якщо ми оцінюємо з точки зору проти кого ми стояли, то ми стояли проти військових Росії починаючи від вагнерівців, Шторм-Z, регулярних частин Росії, десантно-штурмових військ. Довший час українська інформаційна була політика побудована на тому, що ми воюємо проти непрофесійної армії. Насправді, це не так.

Тобто, ти так само притримуєшся думки, що ворога не можна недооцінювати?

Це принципова моя позиція. На певному етапі це мотивувало, але коли ти стикаєшся з професійними вбивцями, людьми, які мають колосальний досвід воєн, а Росія воювала в Придністров'ї, Нагірному Карабасі, Азербайджані, в Африці, в Сирії. Це люди, які мають серйозний бойовий досвід. Ми маємо усвідомлювати, що воюємо з серйозно підготовленою армією, з урахуванням того, що в них безліміт зброї, авіації, людського ресурсу. Те що вони не цінують людей, це одне. Це їхня філософія, бо це імперська філософія. Ми були не один раз здивовані, що сидимо на позиції, по рації доповідають там окупанти йдуть. Ти думаєш, що зараз буде штурм. Дивишся, скільки їх там, а там їх аж раптом п'ять чоловік і ти не розумієш, чого п'ять чоловік іде по мінному полю з міношукачем в нашому напрямку. Нас там на позиції знаходиться чоловік 60-70. Ну, для чого вони йдуть? Ми так думаємо примітивно — неефективне управління живим ресурсом. Насправді нічого подібного. Їх відправили на смерть для того, щоб виявити наші позиції. Вони по тих пострілах, які мали б бути з наших Джерелопозицій, коли ми їх вбиваємо, виявляють наші позиції, а потім працює артилерія, авіація, міномети. І так пресують наші позиції безперестанку. Тобто, їхня тактика така.

Ще перебуваючи на посаді голови Тернопільської обласної державної адміністрації, ти брав участь у зборах, мав військову підготовку. Наскільки вона для тебе була практичною і дієвою. Що вона тобі дала?

Я був переконаний, що буде повномасштабна війна. І саме тому з 2014 року перше, чим займався, це відновленням військових частин. Ми проводили стрілецькі дні щомісяця, злагодження, двотижневі курси проводили. В багатьох випадках це робилося за рахунок коштів місцевого бюджету. Я вже, будучи резервістом оперативного резерву другої черги, потрапив на полігон в 10-ту гірсько-штурмову бригаду, абсолютно себе комфортно почуваючи.

Емоційний рівень підтримки один одного — це надзвичайно важливо.

Ти пішов до армії рядовим солдатом. Зараз ти сержант. Наскільки для тебе є важливим ріст по службі?

Мені присвоїли звання рядового, а потім старшого солдата. Це все, що я здобув, будучи на посаді голови адміністрації, командиром бригади територіальної оборони. Тут така комічна ситуація й багато хто дотепер не розуміє, що голова адміністрації може бути рядовим. Тим не менше, для мене ніколи не було принциповим питанням посад. Я лишаюся і далі на посаді командира відділення. Це посада молодшого сержанта в структурі Збройних Сил України. Хоча я вже сержант, я все одно принципово наполягав на тому, щоб повернутися в свій підрозділ, в якому я служив. По-перше, це хлопці, з якими я пройшов тяжкий шлях війни в окопах, як піхотинець. Емоційний рівень підтримки один одного — це надзвичайно важливо. І найважливіше — це командна справа. Треба розуміти, що найбезпечніше почуваєшся тоді, коли ти знаєш, хто в тебе за спиною.

З приводу того, хто в тебе за спиною, ти сказав, що не ввірив би, або не хотів би довірити своє життя людині, яку мобілізували примусово.

У цьому випадку ми говоримо про людину, яка невмотивована. Тобто, я б не хотів виконувати бойові завдання з невмотивованою людиною, яка має страх, яка боїться і не хоче воювати. Я впевнений в тій команді, котра в мене є, в тих хлопцях, які є в моєму взводі.

А як мотивувати людей? У тебе є варіанти?

Якщо говорити з точки зору ефективності, наприклад, строкової служби, то я вважаю, що 12 місяців строкової чи 10 є неефективним використанням часу. Переконаний в тому, що його треба суттєво скоротити до 2-3 місяців, але з іншої сторони це має бути просто масово. Хлопці, які йдуть для того, щоб отримати військові навички, дівчата ¬— за бажанням. Це зніме корупційний ризик, бо нащо відмазуватися від служби в армії, якщо ти йдеш лиш на три місяці на строкову службу. Друге, це дає можливість підтягнути фізичну форму, з іншого боку — це дасть дає можливість розвитку світогляду молодої людини. І найважливіше, тут також має бути мотивація. Тобто, якщо ти пройшов строкову службу, ти маєш можливість чи працевлаштуватися, чи навчатися в ВУЗі. Я дивлюся, хлопці з комісаріатів ходять. Я би не погодився на цю роль. Я не уявляю, щоб я робив в комісаріаті як військовослужбовець, бо я знаю, куди хлопці попадають. І дуже складно їхати до родини бойового побратима, якому там під 30 років та пояснювати, чого і як він загинув. Це дуже тяжка місія.

Захищати Україну, ти пішов одночасно зі своїм братом з Олегом Барною. Олег на війні загинув.

25 лютого я Олега відвіз в 44 бригаду, а моя черга на мобілізацію була 26 числа в десятку. Тобто, я ввечері його привіз 44-ку, а наступного ранку я поїхав в розташування своєї бригади в Коломиї. Довший час ми були поряд на Житомирщині, 44-та бригада була на прикриті 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Ми мали можливість спілкуватися, щотижня мав можливість до нього заїхати.

Але після того, як ми приїхали на Донбас, то вже комунікація була дещо втрачена. Він перевівся самостійно в 68-му єгерську бригаду ім. Олекси Довбуша. Це була для мене несподіванка, бо він до мене звертався, щоб піти служити в 10-ту бригаду. Я розумів, що він не може бути там ефективний з точки зору його можливостей. У нього були поранення й своїх наслідки для здоров'я після аварії, я не уявляв, що він може робити піхотинцем. Олег прийняв рішення йти в 68-му бригаду.

Я категорично відмовляю друзям, знайомим, близьким у бажанні служити разом зі мною. Я розумію, що ризики є достатньо високі, мені б не хотілося брати відповідальність за них. Щодо брата, то він же не один місяць був піхотинцем, він не один раз ходив на штурми. В нього навіть навпаки була позиція, що мають йти дорослі сформовані чоловіки, а не молоді. Їм ще творити, народжувати дітей, ставати самодостатніми людьми. А ми вже сформовані, повинні йти вперед. Це його була філософія. Це був для нього і останній штурм в житті в районі села Павлівка на вугледарському напрямку. Там загинуло достатньо багато хлопців, біля 15 чоловік загинуло з групи штурмової, але вони поставлене завдання виконали.

Завжди себе комфортно почував в достатньо скромних умовах.

Чи є Бог на війні?

Коли ти потрапляєш в умови жорстокості, війни, — ти думаєш: "А де дівся Бог?". Ти стикаєшся з ситуацію безвиході, виживання і ти моментально стаєш віруючим. Я знаходився на позиції з побратимом, нас пресували дуже жорстко, дуже багато побратимів загинуло тоді. Ми вже так сиділи в бліндажі, молилися, вже навіть аж до того, що я пообіцяв всіх Зарваницю звозити. Ще один випадок, коли знаходився на одній з позицій, нам просигналізували, що треба зробити евакуацію поранених і загиблих. Треба було йти по посадках більше як півтора кілометри, посадка прострілювалася. Ну ви уявіть, нести тіло загиблого, коли посадка постійно прострілюється. Тіло саме по собі тяжке, плюс бронежилет, автомат присідати постійно, падати, дивитися під ноги, гілки потрощені переступати. Приходимо, двоє хлопців було загиблих, забираємо хлопців. Один поранений був, але він переміщався на ногах, він взяв кілька наших автоматів на себе. І каже до нас, що хлопці, я невіруючий, але готовий це переосмислити. Каже: "Я вже готовий стати віруючим. Розкажіть мені про Бога". Уяви, тут стріляють, тут несеш двох загиблих з хлопцями, а тут людина доходить до того, що він хоче, аби йому розповіли про Бога.

Розкажи про що ще спілкується військовослужбовці, перебуваючи на позиціях, перебуваючи в окопах.

Жартують, сміються, інколи навіть вже й істерія сміху бере. Ну, то ж дах їде, сидиш там геп- геп, геп-геп. Метр висоти бліндажа, ширина там 2 метри чи 2,5 метри. Якщо один сидиш, то сумно, а вдвох веселіше. Дуже таке повільне життя на позиції і дуже не прогнозоване.

Про умови в яких ти перебуваєш на тій хаті, де ви живете, я собі враження склала з тих відео, які ти публікува в соцмережі. До цього в тебе було комфортне життя, зручне житло, автомобіль, захотів поїсти — пішов до кафе. Як ти звикав до іншого побуту?

З дитинства, живучи в селі, я завжди себе комфортно почував в достатньо скромних умовах. Студентом я жив в гуртожитку. Для мене ніколи не було пріоритетом мати дорогий одяг чи дорогі сорочки. Навіть сьогодні все, що не мені, крім взуття, — це штатний одяг військовослужбовця Збройних Сил України, який мені видали. Форма піхоти, вона дешева і ти розумієш, що сьогодні ти втратив, завтра взяв іншу, якщо є. Якщо нема, то купив. Що стосується умов, то почекай, — це ж армія, це війна. Ми жили в хаті, яку недавно залишили господарі і в хаті, в якій не жив ніхто 20 чи 30 років. Зробили пічку, довелося ще вікна позабивати клейонкою, світло провели, старлінк поставили, інтернет та зв'язок є. Що ще треба? Все є.

Турбує, що мало уваги приділяється військовій тематиці.

Ти депутат Тернопільської обласної ради, в листопаді ти потрапив до сесійної зали. Чи змінилися в тебе відчуття?

Я 21 місяць не був в сесійній залі Тернопільської обласної ради. З однієї сторони, в мене є певна ностальгія за цими подіями, за політичними рухами. З іншого боку, люди втратили відчуття реальності. В цьому різниця між військовими і тими, хто там знаходиться. Мені це легко говорити, бо я і в одній, і другій якості. Корупційний скандал в Тернопільській військовій адміністрації та обласній раді, м'яко кажучи, став загальновідомим не тільки в Тернопільській області, а й у всій Україні. І це болить. Турбує, що мало уваги приділяється військовій тематиці. А ти розумієш, що для того, щоб зберегти життя українського солдата, тобі треба багато дронів, треба багато швидких, багато речей, які в Тернопільській області могли б забезпечити. Я думаю, що сьогодні треба докладати зусиль до практичних речей. Хотів би сказати, щоб ні в кого не складалася думка, що будучи військовими, ми хочемо, щоб все завмерло. В тилу люди мають одружуватися, народжувати дітей, жити буденним життям і свята мають бути, і ялинка. Але, одночасно, має бути якась планка, межа усвідомлення того, що ми перебуваємо в умовах воюючої країни. Водночас, ми маємо зрозуміти ключову річ, що військовий стан не має бути перепоною для розвитку економіки, бо коли виникнуть проблеми в економіці, а вони і так глобальні, ми будемо мати проблеми на фронті.

За нинішніми законами, після втрати брата і маючи батьків поважного віку, ти міг би не продовжувати службу, наприклад, повернутися там в політику.

Політика одна має бути – це фронт і об'єднання України, суспільства, еліти, партій. Незалежно від прапорів, хто з якими носиться, має бути об'єднання довкола однієї мети — це перемоги України над російськими окупантами. Якщо я буду усвідомлювати, що в житті цивільному я можу бути не менш корисним для держави і для перемоги над російськими окупантом, ніж на фронті, то я прийму рішення, що я можу піти в цивільне життя. В мене у підрозділі багато хлопців, які повернулися з-за кордону, мають по троє дітей, але вони служать, виконують бойові завдання, купа поранень, контузій, вони втомилися, але переконані в тому, що мають дотиснути цю історію і перемогти.

Путін — це істота колективна.

Ти згадав про своїх побратимів, хто ті люди, які поряд з тобою, які здобувають перемогу для України?

Це прості люди, хтось гуцул з полонини, а хтось родом з якогось міста, хтось був на заробітках за кордоном в Франції, в Британії, Швеції і коли треба було захищати Україну, вони повернулися і стали на захист держави. З точки зору освіти, в моєму підрозділі з вищою освітою тільки двоє осіб — я і мій командир взводу. Це абсолютно прості люди, які зараз на захисті нашої держави і 90% з них добровільно це пішли робити.

Що б ти хотів, щоб сталося у наступному році?

Щоб Путін здох. Путін — це істота колективна, це проблема мізків сьогодні Росії. Цей путінізм якимось чином має здохнути. Був ленінізм, сталінізм, а тепер маємо путінізм. Якщо він видохне, то може бути легше.

 

Джерело: Суспільне Тернопіль