Вокзали більше не мають того запаху і атмосфери розлучень теж не мають.

Все рано чи пізно скидається на банальщину. Зі ствердженням "бо так треба" сідаєш у потяг і рушаєш. Безліч подорожніх чи просто миттєвих людей, котрі біжать тобі на зустріч. Сотні думок і поглядів, тисячі своїх окремих історій. Життя нас втрачає. Ні, не ми втрачаєм життя, а саме воно нас.

"Я тебе серденьком відчуваю, а це краще будь-якого зору" - так мені говорило сонце мого життя. І знаєте, серце відчуває багато, ба навіть бачить далі від очей. Я б хотіла випросити у Господа більше душевного чуття і тепла, але напевно не заслужила.

І кидало мене вокзалами і відстань з'їдала дорогих людей, і люди нехтували часом. Дорога по трохи відтинала все на своєму шляху.

Нестерпні звуки в час оголошень, і лінії червоні\жовті на перонах жахливі. Ліхтарі мерехтять так, наче вже нікого не стрічають і провідниці у засмальцьованій формі пихато подають чай.

Все-таки вокзали з'їдають нас зі середини і відверто вказують на вбитий кимось час, і про те, що вже нічого назад не повернути. Але знаєте, з людьми, як з вагонами...повертаються ззовні ті самі, а наповнені\сповнені вже чимось іншим.

Відвідуйте вокзали, в знак того, що пам'ятаєте себе колишніх.