«Здавалося те, з чого мав би починатися роман, тим і завершується» - тернополянка про роман Наталки Сняданко

Автор  Аліна Жайворонко П'ятниця, 25 травня 2018 14:20

Дія маятника часу. Рецензія на книгу Наталки Сняданко «Охайні Прописи Ерцгерцога Вільгельма»

Моє знайомство з письменницею Наталкою Сняданко відбулося з її видання «Охайні Прописи Ерцгерцога Вільгельма». Мушу визнати, що полюбляю читати  історичні романи.  Але цього разу, при виборі нової книги, я зосередилась на більш «дівочій» літературі.  І натрапила на цитату авторки, що стосувалася цього тексту: «Уся галицька література має ідеалізований образ жінки, в якому жінки немає. Натомість є схеми: натхненниці, прикраси, оздоби». І не читаючи більше ні слова про цю книгу, я її придбала.

«Є лише два можливі варіанти: або супротивник зможе відіслати мене геть і провести русифікацію, або ж я зможу залишитися тут і влаштувати українізацію», - перша цитата, яку зустрічає читач. Прочитавши її, зрозуміла, що доведеться знову поринути у життя ще однієї, мало відомої мені, історичної постаті. А саме: Вільгельма  фон Габсбурга, відмого в Україні за бойовим псевдонімом – Василь Вишиваний.

Незважаючи на назву книги, ерцгерцог не постає головним героєм у романі. Тут важливішими є жінки та місця, особливо львівські. Три роки і 540 сторінок знадобилося авторці, щоб розповісти свою версію історії. У ній Василь Вишиваний не загинув, а прожив до старості у Львові, мав дружину, доньку й онучку, невістку, і наприкінці життя написав спогади, які є основою однієї з сюжетних ліній роману.

Загалом сюжетних ліній три – як і поколінь родини. Твір у нехронологічному порядку розповідає нам про життя Вільгельма, починаючи з дитячих років, і аж до глибокої старості. Реальний Вільгельм Габсбурґ помер 1947 р. в Лук’янівській в’язниці Києва. У своїй публікації письменниця продовжила життя героєві, «поселила» його у Львові і створила йому сім’ю, з якою ми знайомимось зі сторінок роману. Такий літературний хід дозволив показати абсолютно різні виміри історичної реальності. Перед читачем постає Вільгельм, що спочатку росте дещо розбещеним аристократом. Вишколений і загартований гувернантками, із знанням кількох іноземних мов і при цьому — святить паски і шукає подарунків під ялинкою, ледь бридливо чудується мешканцям Північної Пальміри, подорожує Європою, зокрема й на яхті, але якось утікає з дому і місяць мешкає в багатого гуцула з Ворохти. Звісно, що він виросте й почуватиметься близьким українському народові, писатиме українською вірші та обстоюватиме цінність української нації.

Але хаос, який живе у розділах книги, вибухає і у житті  Вільгельма. Починається Перша світова війна. Розпадається Австро-Угорська імперія. Родина ерцгерцога, в принципі, наче й готувалася до того, але вони мали посісти Польщу, а тут — син закохався в українку, сам і так перейнявся проукраїнським духом, доньки повиходили заміж мало не за простолюд. Цісар зрікся престолу. Україну відкусили совіти. Хаос поглинає мереживний світ початку ХХ століття і світ розпадається на уламки епізодів, кожен із яких вартий окремого розгляду. Епізоди-уламки падають десь у Львові, міфічному і справжньому водночас (привід, об’єднавча горизонталь), у випадковому порядку (це прикметна риса кумулятивного сюжету) — і ми гортаємо роман, де назви розділів — це роки: …1978, 1985, 1919, 1994…

Авторка вже на початку роману дає зрозуміти, що у Вільгельма життя не складеться просто. Але ж цікаво в який саме момент все переламається? Коли маятник повернеться в зовсім інший бік, і юний ерцгерцог стане звичайним львівським дідусем, що розповідатиме онучці уривки свого буремного життя.  І тут, певно, кожен сам визначає, що стане початком нового відліку: коли Софія вирятує чоловіка з тюрми чи коли Вільгельм-Василь зустріне Софію? А може, коли вона вирішить їхати з Відня за ним, арештованим, до СРСР, із якого не повертаються?

Пазли складаються лише коли правильно підібрати кілька деталей. Так саме і з цим романом. Читач матиме змогу відчути це з перших сторінок, де описано, як від якогось там дореволюційного Фелікса йде його дружина Броніслава. Воно би й байдуже, але ж ми про це дізнаємося, бо Галина знайшла в бабусиних речах стару газету. Через півтори-дві сотні сторінок читач матиме нагоду зрозуміти, що то було, якщо згадає початок сюжету.

Не раз у творі при описі певних подій проскакує думка про те, що ні росіяни, ні поляки не зацікавлені у незалежній сильній Україні. Це чітко простежується у листах Вільгельма своєму другу: «Тепер я добре бачу, що закиди проти українців є ідентичними і в польських, і в російських часописах. Зневажливе ставлення до українців завжди було єдиним, у чому польські та російські націоналістичні кола знаходили спільну думку».

Для Вільгельма радянський період стає другою частиною — досягнення та відновлення гармонії у світі героя. Натомість для покоління його сина Тараса й невістки Аліни маятник лише починає свій рух. І власне, невідомо, чи настала в їхньому житті точка неповернення, за якою прокидається до дії добро? Можливо, у житті Тараса таким стало розлучення, можливо, для Аліни такою точкою стала смерть бабушки Альони. Покоління 1960—1970-х якось губиться на тлі своїх героїчних батьків. Навіть у їхньої дочки Галини більше стосунків із бабусями й дідусем, ніж із батьками. Позатим, не всі діти 1970-х (тобто ті, чиє дитинство припало на цей час) стали такими. Інший варіант — родичі Галининого чоловіка Гриця, здатні пристосуватися до будь-якої системи і передати цей навик наступному поколінню. Так, це вони, інші представники покоління, першими навчилися неприховано «домовлятися» й «вирішувати питання», вимагати і брати хабарі, робити євроремонти в помешканнях. Але чи не були це перші прояви зворотного руху маятника, коли люди відверто запрагли більшого, кращого, комфортнішого на власний, а не прищеплений кимось смак?

Та чим ближче до кінця книжки, то дужче розумієш, що це налагоджується той хаос, який вибухнув ще у часи війни, однієї, потім іншої. Це та втрата безпеки й гармонії світу вділунює і поступово стихає у життях і ще двох наступних поколінь. Недарма наприкінці книжки читач дізнається найцікавіше — як саме врятувався Вільгельм фон Габсбург і потрапив до Львова. Здавалося те з чого мав би починатися роман, тим він завершується.

Наталка Снядако, після колосальної праці з історичним підґрунтям, написала цікавий, попри певну хаотичність, цілісний твір. «Як саме відбувалося насправді, вже ніхто ніколи не довідається — крім тих, хто завжди про це знав» — відповідає в останній фразі роману Наталя Сняданко.

Фото: з відкритих джерел.

Аліна Жайворонко

Прокоментувати:

СОЦІУМ

19.01.2019 soroka biloboka
«Те, що Нафтогаз є прибутковою компанією – маячня», – Михайло Головко
Народний депутат України Михайло Головко вимагає, щоб керівництво НАК «Нафтогазу» відповіло за свої злодіяння. Нардеп…

Подорож вихідного дня

13.01.2019 Анна Семенків
Від легенд, які оповили козацький цвинтар на Тернопільщині, кров холоне в жилах
Майже чотири століття у Кременці на Тернопіллі спочивають під білими кам’яними хрестами безстрашні лицарі української…

Місто в кадрі

4fe637b26b790de6358827b961c23147_XL.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.