Версія для друку

«Мати все» Люко Дашвар очима тернопільської студентки

Автор  Дарина Гараган П'ятниця, 29 грудня 2017 13:20

Починаючи читати чергову книгу письменниці, вже й не надто зважаєш на її назву, бо знаєш: нема значення під яким заголовком поглинати текст, що безумовно змінить твої уявлення про світ і людей. А дарма! Влучності, з якою авторка добирає назви своїх книг варто позаздрити.  По-перше, кожен зрозуміє її для себе так, як захоче. По-друге, головну інтенцію твору іншими словами передати неможливо.

Любов матері – найцінніше почуття у Всесвіті, найдорожчий зі всіх скарбів, який не замінити жодною валютою, найщедріший подарунок долі, наймилосердніша воля Божа. Для кожного з нас саме так і є. Ми потребуємо батьківської турботи, мов малі, безкрилі пташенята. Нам важко уявити себе сиротами, які мають лише два шляхи: все життя наполегливо завойовувати своє місце під сонцем чи просто підкоритися волі Всевишнього, цілком довіритись життєвим провулкам і безтурботно йти колією, якою поведе доля. Навряд чи, хтось з нас в свої тринадцять-сімнадцять-двадцять років є повністю незалежним, не розраховує на підтримку батьків бодай у найскладніших ситуаціях. За це ми довіку мусимо дякувати своїм мамам-татам-дідусям-бабусям, врешті-решт Богу.

Та чи завжди батьківська любов є такою? Люко Дашвар показує нам її в геть іншому ракурсі. Письменниця переповнила героїню роману турботою про свого сина настільки, що долі кількох людей звернули в той бік, звідки вороття вже нема. Чи нормально це – замкнути свою дитину в чотирьох стінах до скону, іншу, хоч і не рідну, зробити служницею, людиною для якої вона означала все, мати була всім? Але не завжди все йде за планом, не всі хочуть дотримуватись «режиму». Та цілеспрямовану матусю не зупинити, Іветта знаходить наречену сину, ще одну заручницю її розкішної столичної квартири. На жаль чи на щастя, остання виявилась розумнішою і одразу «забрала все своє», навчила Платона ходити по землі і жити по-справжньому…

Нас ще змалку закликають вчитись на чужих помилках, а батьки намагаються зробити так, щоб діти  не повторювали їхню долю. Та в цій розповіді все сталось навпаки і донька один до одного повторила шлях матері, намагаючись виконувати свою головну життєву ціль –  мати все, бути справжньою Вербицькою.

Авторка не перестає дивувати читача несподіваними фіналами, від яких серце щемить і вмить виникає бажання ще раз переглянути свої життєві орієнтири. Тож прочитати цей роман варто всім, хто є чи планує стати батьками, їхнім дітям, самотнім людям, що днями й ночами ховають свої душевні болі за невпинною працею, тим, хто не може знайти свого місця під сонцем і тим, хто просто хоче мати все… Хоча б для того, щоб оминути хибний життєвий шлях. Нехай ця книга стане найкращим дороговказом!