Версія для друку

Пісня емігранта з Тернополя: Не наші Карпати

Автор  Середа, 13 квітня 2016 10:05

Вони закохують. Вони закарбовуються. Вони відлунюють. Вони – ще один спосіб дістатися до неба. Вони – драбина до хмар. Прекрасні. Величні. Могутні. Спокійні. Таємничі. Казкові. Рідні. Завжди особливі і неповторні. Завжди ті самі. Завжди інші. 

Ось ходить земна людина там, вдолині, наче мурашка, дрібна й незначима, ходить-ходить, зрідка дивиться вгору і тиснеться жалями, що не літає, що не сильна, що мала. Але як переможе гору, як свій страх переможе і опиниться вище ніж хмари, доторкнеться до сонця, обійметься з усіма вітрами, які тільки й живуть у тому високості, то чує себе людина сильною, і великою, і потрібною. Чує себе птахом, який ширяє, де йому заманеться. Ангелом – чистим і вродливим, таким далеким від земної метушні, таким вільним...

Це ж і є диво – стати тим, ким мріє бути душа. Вмить стати. Очиститися. Перемогти. Себе і гори. Навчитися їх слухати. Розуміти всі їхні мови, ніколи не схожі, завжди незвичні. Видертися на небо...

Я ж завжди була щасливою, що гірську драбину має й моя земля. Адже Карпати – це Україна. Лише Україна. І жодного разу моя підсвідомість не допускала до моєї свідомості розуміння, що насправді Карпати – то не тільки Говерла і Синевир. Я ж, безумовно, мусила чути (десь, якось, колись), що Карпатські гори, протяжністю в півтори тисячі кілометрів, лежать і у інших краях. Чужих Румунії, Сербії, Угорщині, Польщі, Словаччині, Чехії та Австрії. Я ж мусила хоч раз чути, що наша найвища Говерла зовсім не найвища гора Карпат. Мусила... І таки чула, принаймні на уроках географії. Чула, але непомітно для себе ігнорувала, бо мої внутрішні асоціації ще, певно, з народження зв'язали Карпати тільки з Україною. 

І так воно тривало, доки у мій приємний самообман не втрутився випадок, який заніс мене в гори не наші, котрі виявились також Карпатами – Західними, такими подібними і водночас геть далекими від українських, Східних. 

Розташовані Західні Карпати на території Польщі, Чехії, Словаччини, Угорщини і трохи Австрії, але дорога моя спинилася між двома польськими бескидами – Сілезьким і Живецьким. Бескид – це дружна компанія гірських хребтів. У Польщі їх є аж сім: Маківський, Малий, Сондецький, Висповий, Сілезький, Живецький і бескид Горце. Ну а відоме багатьом курортне місто Закопане, зимова столиця Польщі з найвищою точкою в усій країні на горі Свиниця (2301 метрів над рівнем моря) – це вже підніжжя Татр, найвищої частини Карпатських гір. Саме у Татрах і знаходиться найзахмарніша вершина Карпат – Герлахівський штит висотою у 2654,4 метри. На Чорногорі Говерла трошки нижча – 2061 метр, хоч це і так усім відомо. А от про гору Скжичне (пол. Skrzyczne), окрім географів і затятих мандрівників, навряд чи хто в Україні чув. Однак саме цю гору мені вдалось підкорити.

Скжичне – то найвища вершина Сілезького бескиду. Має вона 1257 метрів. Є ще на цьому бескиді Бараняча гора (з 1220 метрів над рівнем того ж моря), а до сусіднього Живецького бескиду пристає височенна Баб'я Гура (Babia Góra). Між бескидами живе собі містечко Живець і шумлять собі хвилі Живецького озера. Ото і є тутешні крайобрази (так поляки називають наші краєвиди). 

На Скжичне можна дістатися трьома шляхами і всі вони вверх. Перший, найлегший – канатною дорогою з лижного курорту Щирк, невеликого селища, в якому є чотири захопливі трампліни, сучасні підйомники на 1257 метрів й інші атракції для туристів та місцевих відпочивальників. 

Другий, мабуть, найдорожчий спосіб, якщо нема власного підходящого транспорту – то на спортивному автомобілі, гірському мотоциклі чи квадроциклі. Проте навіть з кінськими силами вдасться доїхати лише до половини висоти. На найкрутіші схили все одно треба дертися самостійно. 

І нарешті третій, останній, найцікавіший, спосіб – зійти на Скжичне пішохідним маршрутом через гірський хребет. Сходження займає більше двох годин і дарує стільки перехоплень подиху, що цей час майже невідчутний. Починається маршрут з Долини Зімніка – заповідної зони між горами Сілезького бескиду з південної сторони Скижного. Тут ростуть густі буки і хлюпоче по камінню швидка течія гірських струмків з дзеркальною прохолодною водою. За цим декорації змінюються на теплі мохові покривала, пишні ялинки, високі смереки, часто поламані часом і суворими вітрами. Ще вище з'являються перші сніги – майже мертві, наповнені талою водою і втомленим холодом. Далі вони більшають, міцніють, беруться льодом. Чим вище, тим глибшим стає шар снігу – і взимку, і навесні. Ті сильні сніги тримаються на вершинах чи не до початку літа. Нізащо не хочуть прощатися з Карпатами. Та якщо впертий мандрівник їх таки здолає, то отримає багату винагороду: красу, силу і щастя, бо Карпати прекрасні скрізь – байдуже, Західні, Східні, Південні чи Румунські. Адже й тут, під цими неукраїнськими зорями, так само мліють чудні бескиди, оточені пагорбами спокійні долини, гірські річки й озера і засніжені верхівки гір, які наче б добра господиня щедро присипала цукровою пудрою. Тут так само казково і трохи містично. Тут теж могла б Марічка чекати свого Івана, а він сплутати її з хитрою мавкою. І тут також видно тіні. Забутих предків?

Але це Польща. Й ці Карпати з усіє європейською безпечністю прикрашені навколо затишними селами й містечками з милими простенькими котеджами, маленькими різнобарвними будиночками і рівненькими газонами, вже не дуже нагадують Україну, де бачила шикарні особняки з фонтанами поряд з дерев'яними хатками й криничками... Можна продовжити, але спиню свою прикру згадку, від якої болить серце. Добре хоч, що серцям на користь гірське повітря...

 

 

Далі буде 

Алла Сердюк

Читати попередній блог авторки