Колись просили людяності, сьогодні – не забирати "дім": підопічні будинку-інтернату на Тернопільщині поза «війнами» за землю

Опубліковано в Історія тижня Автор  06.08.2018
Підопічні Бережанського психоневрологічного будинку-інтернату в селі Краснопуща на Тернопільщині роками сподіваються, що місцевий настоятель монастиря Різдва Івана Хрестителя отець Стефан Романик не конфліктуватиме з керівництвом закладу через землю.

«Ой чого ж так рано мати посивіла, а була у неї золота коса…», — стиха починає тягнути народну пісню Володимир – один із підопічних Бережанського психоневрологічного будинку-інтернату в селі Краснопуща на Тернопільщині. Слухаєш і здається, що чоловік вкладає у той жалісливий спів усю зранену болем душу. За деякий час приходить ще один мешканець – Олексій, вбраний у новенький костюм з оригінальною краваткою-метеликом. В руці – магнітофон. Як дізнаюся, він також вдатний музика. «Зачекайте, я знайду одну пісню, заспіваю вам…», — майже благає Олексій.

Непроста доля за плечима в кожного з підопічних, для яких будинок-інтернат у релігійному центрі Бережанщини став чи не єдиним пристановищем. Від одних відмовилися батьки, других рідні привезли доживати віку, а треті, втративши найближчих людей, не мали більше куди податись. Сьогодні у закладі проживає 62 чоловіки, причому поодинокі оселилися тут ще юними та прожили в будинку не один десяток років.

Справді, якщо завітати до інтернату та уважніше придивитись до його жителів, впадуть в очі не тільки молоді, жваві погляди та щира усмішка чоловіків, але й смуток на поораних зморшками вже старечих устах деяких мешканців. Якщо би на Батьківщині навіть і знайшлася рідна сторона для цих підопічних зі стажем, більшість, певне, не захотіла би залишати тиху оселю серед зелені садів та полів на Бережанщині.

6789.jpg

Фото - один із будинків-корпусів для підопічних

За старовинним василіанським монастирем…

За десятки метрів від церковної обителі – храму Різдва Івана Хрестителя та будівель з келіями "принишкли" чотири невеличкі хатинки – корпусні будинки для підопічних. У період радянського застою – від 1979 року влада відвела під Бережанський будинок-інтернат і монастирський храм. Перший поверх церкви слугував чоловікам за їдальню, а на другому розміщувалися житлові приміщення для підопічних – багато кімнат, де в кожній мешкало по 2-4 чоловіки. 

«Коли радянське керівництво відібрало у Василіян храм, то спершу там заснували геріатричний будинок, який пізніше переобладнали в будинок-інтернат для чоловіків. Перших мешканців інтернату налічувалося 210 осіб. Окрім основних приміщень, у підпорядкуванні будинку перебувало й невелике підсобне господарство. В радянські часи наш заклад був одним із перших та найкращих у союзі серед будинків-інтернатів. Потім отці Василіяни через суд повернули собі колишню власність», —  розповідає тимчасово виконуючий обов’язків директора Бережанського будинку-інтернату Андрій Кузів.

Чоловік зазначає, що помешкання серед буйної сільської зелені – ідеальне місце для людей із психоневрологічними розладами. Тут підопічні можуть цікаво організовувати дозвілля на природі – займатися спортом, садівництвом, доглядати за територією, збирати лікарські рослини та інше. На думку пана Андрія, якщо таких людей переселити до міста, – це негативно відіб’ється насамперед на їхньому духовному здоров’ї. Мешканці почуватимуться не на своєму місці не тільки через брак навколишнього простору, але й через недоброзичливе ставлення місцевих мешканців, які будуть не раді новим сусідам.

З розповідей Андрія також дізнаюся, що психоневрологічний будинок-інтернат став як домом для підопічних, так чи не єдиним місцем зайнятості для більшості працівників закладу.

«Оскільки в Україні одна з головних проблем – безробіття, жителям нашого та сусідніх маленьких сіл важко працевлаштуватися за місцем проживання. Наш будинок-інтернат сьогодні забезпечив роботою 60 людей. Наші працівники справно виконують свої обов’язки, добре обходяться з підопічними. Оскільки в кожному корпусі має бути цілодобовий нагляд за мешканцями, тому там удень і вночі позмінно чергують санітари. У нас також є п’ять медиків, кухарі та працівники банно-прального комплексу. Працівники з роками добряче прив’язалися до підопічних, тому щоденно стараються робити все, аби покращити їм перебування тут. Якби не було цього закладу, багато жінок, які мають маленьких дітей на не можуть виїхати за кордон на заробітки, були би без зайнятості», — ділиться в. о. директора.

38474491_1673429052779027_2215411996055044096_n.jpg

Фото - підопічні біля власної розкішної клумби

«Ну а куди мені ще посуватися…»

Переступаю поріг одного з корпусів, як мене біля дверей привітно зустрічають підопічні. Закликають: «А давайте я покажу вам свою кімнату? Он гляньте, тут телевізор маємо, а ось тут моє ліжко…!» Мешканці демонструють своє обійстя та охоче розповідають про себе – звідки родом, коли оселилися у нашому краї, як їм живеться в мальовничому куточку Тернопільщини.

Здавалося би, спомини про батьківський дім, рідню, малу батьківщину мають лише роз’ятрювати душевний біль та неохоче «йти з уст», проте для чоловіків це не просто смутні згадки. Розказуючи свої історії, підопічні тим самим ніби хочуть сказати, що вони – не забуті Богом люди з особливими потребами в маленькому закутку цивілізації, а такі ж, як інші, чиїсь сини, працелюби, людинолюби, вдатні майстри, співаки, помічники, сини свого народу. Що у них також є свій закарбований у пам’яті славний родовід та завжди живі істинні прагнення до любові та щастя.

879867584.jpg

Фото - одна із кімнат для підопічних

Один із підопічних – Володимир Павленко бере мене за руку та веде у свої простори – охайну кімнатчину. Чоловік розповідає, що перебуває тут уже двадцять чотири роки, а до того йому доводилося чимало поневірятися по різних куточках України.

«Родом я з Ізмаїла, що на Одещині. Коли мав два рочки, батьки мене покинули. Як потрапив у Західну Україну, не пам’ятаю, адже був маленьким. Пригадую лише, що до семирічного віку здобував дошкільну освіту в Тернополі, а потім потрапив у Гримайлівську санаторійну школу-інтернат. Коли закінчив школу, мене направили до Кам’янця-Подільського, а потім – в інтернат у Краснопущу, адже більше не мав куди йти. А 25 грудня буде 25 років, як я тут перебуваю. Таке моє життя, ну а куди мені ще посуватися…?! Був я на Одещині – у Травневому, де народився. Побачився з рідною матір’ю, та вона не прийняла мене, тож довелося повернутися сюди.

В цьому інтернаті мені дуже подобається. Товаришую з іншими підопічними, а у теплу пору для мене саме задоволення щось вирощувати на городі – троянди, чорнобривці, редиску, огірки. Маю доступ до інтернету і завдяки соцмережі я познайомився з дуже хорошою жінкою Ангеліною Василівною, яку назвав своєю матір’ю. Ще до нашої першої зустрічі моя названа матуся відправляла мені пакунки з чудовими речами, а потім приїхала до мене. Ми з нею ніколи не втрачаємо зв'язок – листуємося, зідзвонюємося. Чекатиму, коли моя дорога матір знову приїде погостювати до нас», — говорить підопічний.

38444811_467964957005202_4428969545490759680_n.jpg

Фото - підопічний Володимир Павленко біля своєї троянди

Чоловік ділиться спогадами, а надворі накрапає літній дощик, омиваючи Володимирову клумбу з чорнобривцями. Під монотонний стукіт дощу чоловік закінчує свою розповідь і одразу ж пропонує: «А давайте я заспіваю вам? Утну народної…». Стиха починає тягнути знайомі слова «Ой чого ж так рано мати посивіла…».

Поспілкувавшись із Володимиром, зустрічаю в корпусі іншого підопічного – Віталія Рубінського, який родом із Джанкойського району нині окупованого Криму. Знайомимося. Чоловік присідає поруч, щоб я послухала і його історію. Живими ясними очима Віталій то приязно дивиться на мене, то інколи відводить їх та зупиняє на заплаканій шибці.

«Батьків у мене немає . Пригадую, що коли був маленький, мав дідуся й бабусю, які через старість не могли мене дотримувати біля себе. У дитячому та юному віці перебував в інтернатах у Коропці, Підгайцях, аж доки не потрапив у Краснопущу. Не буду ж під тином сидіти… Тут до мене усі добре відносяться, тож не має на що скаржитися. Лише попередній директор недобре поводився зі мною. Навіть було, що зачинив мене у заґратованій кімнаті, адже керівнику не сподобалося, що я став свідком одного прикрого випадку… На щастя, мені недовго довелося сидіти під замком, адже тоді у Краснопущу поспів представник омбудсмена Володимир Шевченко та визволив мене.

Сьогодні мені ніхто не чинить кривди. Не сиджу тут і без діла. Як деякі інші мешканці, відвів собі біля будинку трішки ділянки під невеличкий городець, доглядаю за ним. Із хлопцями облаштовуємо футбольне поле, адже маємо два м’ячі – футбольний та волейбольний, які нам подарували волонтери. У молодші роки я трішки займався спортом, та зараз вже не дуже цікавлюся цим. Найбільше люблю рибалити. Влітку охоче йду збирати ягоди, а наприкінці червня завше заготовляю липовий цвіт. З дозволу директора інтернату можу самостійно йти у село за покупками, а також до лісу чи на ставок», — розповідає Віталій.

38470877_288775048548939_5481553282553872384_n.jpg

Фото - підопічний Віталій Рубінський доглядає виноград 

Чоловік додає, що, буває, у вільний час любить вести душевні розмови з іншими співмешканцями, яких об’єднують як спільні прикрощі, втрати, поневіряння, так і прагнення. Як підмічає підопічний, кожен із жителів інтернату пройшов нелегкі життєві випробування і, як ніхто інший, знає, як живеться покинутій людині на світі.

Нестача людяності поруч із війнами за землю: місцевий монах вже 8 років по шматочках відсуджує територію в будинку-інтернату

Підопічним зі стажем, що перебувають у закладі майже від початку його заснування, закарбувались у пам’яті нелегкі часи, які переживав інтернат у різні роки не за одного керівника. Це була не тільки байдужість, брак гуманності, але й навіть жорстокість, включаючи грубе порушення прав людини.

Сьогодні, після численних перевірок, доган та звільнень окремих працівників будинку-інтернату, зміни керівництва, підопічні вже не скаржаться на погану їжу, недобросовісних директорів, брак одягу, гнилі матраци, карцер. Життя мешканців за останні два роки справді почало налагоджуватися, адже корпуси всередині тепер милують око побіленими стінами, пофарбованою підлогою. Гідне уваги й те, що в окремих кімнатах, де проживають підопічні, поміняли старі матраци, поставили сучасні ліжка, деякі меблі.

«Окрім допомоги влади, з нами співпрацює багато волонтерів як із району, так і області – БФ «Дотик», БФ «Сфера доброти», а також деякі церковні громади. Благодійники частково забезпечують нас ліжками, одягом, постільною білизною, столами, тумбочками та гігієнічними засобами, як от памперси, серветки. Саме завдяки волонтерам підопічні зараз мають функціональні ліжка, якими навіть не обладнано більшість місцевих лікарень. Звичайно, більшість корпусів – не нові, проте в окремих ми зробили та продовжуємо робити часткові ремонти. Для більшої зручності підопічних своїми силами будуємо новий корпус, який, сподіваємося, спорудимо до кінця року», — повідомляє Андрій Кузів.

Керівник наголошує, що головною проблемою, яка непокоїть сьогодні як його, так і підопічних, є конфлікт із настоятелем монастиря Різдва Івана Хрестителя отцем Стефаном Романиком, який хоче витіснити мешканців інтернату із теперішніх місць проживання.

«Роками тому духовенство через суд повернуло собі келії монастиря, а також дерев’яне приміщення біля церкви. Сьогодні отець Стефан хоче отримати й невелику ділянку землі біля корпусів, яку планує переобладнати у стоянку для прихожан. Ми готові поступитися і зробити так, щоб це подвір’я перейшло до церковної власності. Тільки головна мета монаха – позбутися сусідства підопічних, адже отець вважає, що нашим чоловікам – не місце біля святої території. Я не розумію цієї позиції пана Стефана, адже знаю, що по Україні біля багатьох духовних центрів стоять геріатричні заклади, пансіонати, будинки-інтернати, які чудово ладнають з місцевим духовенством.

Аби викорінити наших підопічних з Краснопущі, отець вже близько восьми років не гребує різними методами – пише про наш заклад численні наклепи та надсилає цю неправдиву інформацію у ЗМІ, санстанції, деякі служби. Відповідно, до нас приїжджають люди і проводять не одні перевірки. А кореспонденти, замість того, щоб здійснити повноцінне журналістське розслідування й побачити, які докорінні зміни відбулися у закладі за останні два роки та як зараз живуть підопічні, чомусь першочергово налаштовані на те, аби висвітлити інформацію про наш будинок-інтернат у поганому світлі. Від місцевих мешканців дізнаюся, що отець під час проповідей ширить серед місцевих вірян брехню про нас, обзиваючи мене та підопічних негуманними словами», — наголошує Андрій Кузів.

В чому ж саме підопічні та нинішній в. о. керівника «провинилися» перед настоятелем у Краснопущі Стефаном Романиком, поцікавилася безпосередньо в отця.

«Сьогодні Бережанським будинком-інтернатом розпоряджається людина нечесна та нещира, яка «ходить по трупах». Улітку пан Андрій обирає із закладу декількох підопічних та веде до свого дому. У 30-градусну спеку вони збирають у свого начальника сіно на полі, копають город, ріжуть дрова. Також цей чоловік змушує людей вичищати зі стайні гній. Сьогодні умови в інтернаті досі жахливі, а підопічні мусять тіснитися в маленьких кімнатках, які розраховані лише на 3-ох людей, а не на 9-ох. Коли віряни приходять на Службу Божу, щоб помолитися, підопічні просять у жителів гроші, цигарки. Мешканці будинку-інтернату – це хворі люди, за якими немає належного догляду. Їм не місце поряд з відпустовим центром. Я не хочу ні в кого відбирати землі, а лише повернути ту територію, яка по праву належала церковній громаді», — повідомляє отець Стефан.

76809876.jpg

Фото - один із будинків-корпусів для підопічних

Лукавите, отче! Місцевий монах закидає: «Директор – експлуататор!», а сам дає підопічному бензопилу

Численні скарги про порушення прав підопічних, зокрема спонукання їх до важкої праці, не залишив поза увагою і регіональний координатор Секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини у Тернопільській області Володимир Шевченко. Як розповів представник омбудсмена, під час кожного з візитів-перевірок до Бережанського будинку-інтернату він виявляв, що випадки порушень, про які надходили повідомлення від Стефана Романика та його прибічника – активіста Івана Макуха, не підтверджувалися.

«Раніше, коли інтернатом керувала Оксана Град, підопічні скаржилися здебільшого, що до них погано ставляться працівники закладу. Пізніше, за нового керівництва на скарги підопічних дирекція набагато більше звертала увагу та реагувала – винні працівники отримували зауваження, догани. За два роки за участю моніторів та представників секретаріату ми зробили декілька перевірок у будинку-інтернаті  і кожна з них показала, що ситуація в закладі лише покращується. Я бачу, що сьогодні, окрім більш гуманного відношення, мешканці також отримали й ремонти у кімнатах, нові речі, якісне та повноцінне харчування, адже за попередніх керівників цього не вистачало. Майже для всіх підопічних було проведено медогляд, а також впорядковано документацію.

Щодо конфлікту з місцевим духівником, то, як мені відомо, саме отець не хоче йти на компроміс з в. о. директора паном Андрієм. Скарги, які йдуть від монаха, через їх непідтвердження, я перестав сприймати як щось значуще й навіть правдиве. І справді, коли Стефан Романик повідомляє, що очільник закладу експлуатує підопічних, а ми приїжджаємо і бачимо зовсім інше. Цієї весни під час чергового візиту у Краснопущу стали свідками того, як монах дав підопічному бензопилу, щоб той різав отцю дрова», — повідомляє Володимир Шевченко.

На думку координатора, церква, яка знаходиться у краї, зобов’язана насамперед допомагати нужденним людям, якими є підопічні. До того ж, за словами пана Володимира, нагнітання ситуації через конфлікти не личить отцю та ніяк не формує його авторитет серед громади. Як зазначає Володимир Шевченко, поширюючи наклепи, розбрат, отець Стефан тим самим лише погіршує долю людей, які потребують уваги, підтримки, співчуття, розуміння, а не душевних тривог. Регіональний координатор вважає, що церковні служителі повинні насамперед дбати, аби люди, які живуть поруч із храмом, перебувати в комфортних умовах.

Що непорозуміння між місцевим настоятелем та теперішнім керівництвом будинку-інтернату можна вирішити шляхом порозуміння, сподівається і директор департаменту соціального захисту населення Тернопільської ОДА Вадим Боярський.

«За роки проживання підопічні неабияк споріднилися з живописною Краснопущею, яка стала їхньою домівкою. Тому, мабуть, жоден із мешканців не хотів би перебиратися на іншу територію. Сьогодні обласна влада шукає пристосовані приміщення, куди би змогли переїхати підопічні із Краснопущі. На жаль, відповідних місць, де би були належні для проживання умови, на Тернопільщині на разі немає. До того ж, якщо будинку-інтернату доведеться «переселятися» в інший район, це створить незручності для працівників закладу, які не змогли би добиратися на місце праці за десятки кілометрів. В такому випадку потрібно набирати новий персонал, а багато людей, які проживають в ближніх селах, можуть втратити роботу.

 З обласного бюджету щорічно надходять для інтернату кошти, які йдуть на поточний ремонт приміщень, зарплати для трудового колективу, придбання речей, обладнання та інші витрати. Звичайно, якщо би доля закладу остаточно вирішилася і назавжди улягли усякі суперечки, з обласного бюджету можна було б просити додаткові фінанси, наприклад, для побудови нових корпусів, господарських приміщень. Зараз ми не можемо направляти в заклад більші ресурси, адже невідомо, що чекатиме на будинок-інтернат найближчим часом», — зазначає Вадим Боярський.

Директор наголошує, що сьогодні за нового керівника умови проживання в закладі значно покращилися. Як наголосив пан Вадим, за цей і попередній роки до інтернату без попередження неодноразово приїжджали перевірки, в т.ч. комісія департаменту, які не виявляли порушень.

38449411_2153313514941142_2861787445773467648_n.jpg

Фото - один із підопічних Олексій Конанихин біля квітів, які виростив сам

Після пообіднього дощу густі трави, дерева Краснопущі засяяли під променями небесного світила. Не оминуло життєдайне сонце і хатинки-корпуси біля Василіанського монастиря. Щедро полилися промені на яблуні, квіти, городину, викохану дбайливими руками підопічних. Запах розпашілої від тепла зелені проникав навіть до будинків, у яких перечікували зі мною сльоту чоловіки. Сподіваюся, що сонце після негоди та в погоду завше звеселятиме променями сади-городи підопічних, а чоловіки з року в рік у мирі та злагоді милуватимуться пейзажами Краснопущі.

Анна СЕМЕНКІВ

Прокоментувати:

СОЦІУМ

24.05.2020 soroka
"Вимагаємо пояснень від Шмигаля стосовно поїздки Яценюка у Чернівецьку область", – тернопільський нардеп Андрій Богданець
Народні обранці від «Слуги Народу» спрямували депутатське звернення до прем’єр-міністра Дениса Шмигаля з приводу спільного…

Подорож вихідного дня

15.11.2019 Анна Семенків
Видовищний Тернопіль побачили з кілометрової висоти (фото)
Попросились, щоби із нами розділили своє чергове здіймання над землею люди, яким доступна широта неба,…

Місто в кадрі

DSC_3818.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.