Тернопільський садівник: той, хто подарував місту «зелені легені»

Опубліковано в Історія тижня Автор  Олена Грицишин 29.03.2018

Щоденна процедура – підняти рукав сорочки, одягнути манжет і натиснути на кнопку. Від того, що покаже тонометр залежить розпорядок дня. Але, які б цифри там не були, одне завжди незмінне – зробити сніданок онучці.

Далі звичні ранкові справи, обов`язково процес бриття. Із помазком і страшною алюмінієвою бритвою. Рідко, коли часу не вистачає, в хід іде електричний станок, якого після роботи ретельно чистять великі мужні долоні. Вийти з дому неголеним? Це як взагалі? І ще, звісно, одеколон. Його потрібно саме стільки, щоб запах розійшовся по всіх кімнатах, а в горлі аж першіло.

Густі «брежнєвські» брови. З-під них зовсім не суворий, добродушний погляд. Великі карі очі, що розповідають про типові життєві пригоди.

Народився Орест Дмитерко у селі Магдалівка Підволочиського району Тернопільської області. Так каже паспорт, але насправді, де то було точно сказати важко, бо тоді кілька сіл мали одну сільраду.

Коли записували до комсомолу, він вже сидів на фірі до Скалата разом із вчителькою та однокласниками. Та в останній момент скочив з неї і прожогом втік у курудзяне поле. Там і просидів цілий день, який і так уже видався вдалим, бо останній шкільний іспит з географії було складено на п`ятірку.

Вже у 15 років працював у колгоспі обліковцем, де, звичайно, ніхто не знав про відсутність червоного посвідчення. А коли прийшла пора служити, змінив у метриці свій рік народження, щоб ще на рік відтягнути цю подію.

У тій же «конторі» познайомився із дівчиною Олею, що пройшла з ним  пліч-о-пліч все своє життя. На золотому весіллі йому було водночас смішно і тривожно згадувати, як вони двоє на велосипеді у святковому вбранні поспішали до церкви. О 5 ранку, щоб ніхто не бачив, засвідчити їх кохання перед Богом. Зараз, згадуючи про це, потайки витирає сльози.

Після армії поїхав на роботу до Теребовлі, сміється і каже: «На фабриці ялинкових прикрас працював. Склодувом». Правда, для цього треба-таки певні навики і трішки таланту. «На газовій лампі розігріваєш скло і кладеш його у форму. В мене була така дівчинка. А як шось неправильно зробити, наприклад, нерівномірно розігріти скло, то воно тріскало відразу. Та і я там десь півроку проробив і пішов».

Пішов на теребовлянську залізницю лісником, а звідти – вчитися на майстра лісових культур у технікумі Вінниці.

Після отримання диплому за 4 роки старань направили у Тернопіль, на залізнодорожній лісопитомник або розсадник. Міська рада тоді дала в оренду 100 га поля, над яким і трудилися. Від «Сатурну» до тих «дач», що були на Київській.

У сумі трудового стажу на плечах набіжить 51 рік. П`ятдесят один! Проте саме працю «тернопільського садівника» Орест ввважає головним досягненням серед своєї роботи. Йому випало подарувати нашому місту «зелені легені». Спочатку збирали насіння із дерев, робили такі «заготовки» і засаджували ними ледь не усе місто.

«І в парку отут, біля нас, Національного відродження, то все наші дерева: каштани, липи, клени, тополі, кущі оті, туї, а берези і ялинки, то давали з лісництва».

Насаджували і просто на вулицях, у скверах, попри залізничні колії, поки землю не забрали під будівництво. Тоді став спеціалістом із озеленення на заводі «Оріон» і у Тернопільміськтеплокомуненерго. Проте там не лише прямі обов`язки виконував, а і те, що казали. Роботи не цурався ніколи: часом доводилося і труби чистити.

Далі у банку «Україна», зараз там наш Пенсійний фонд. Був і завгоспом, і комірником, і, за іронією долі, «ксероксменом». Бо хоч і любив дерева, доводилося «псувати» багато паперу. Вдома ще залишилися кілька пачок з тих часів і з десяток відксерених книжок. І навіть «бізнесменом» трохи встиг побути – їздив до Перемишля продавати набори постільної білизни.

Єдиний осередок спокою - серед його дівчат. Хвилюється лише, коли грає «Динамо» або Світоліна. Завжди переживає за мене під час шахової партії. «Ну от нащо ти віддаєш мені свою туру? Подумай і походи по-іншому».

Треба натерти втомлений від роботи на городі поперек. Невеличка дача, що нагадує про велике господарсво, яке вели колись. І поле, і свині, корови, кури, гуси, качки, і садок, майже як зі слів Шевченка. В пам`яті закарбувалася назва «пітомнік». Бабуся ще часто називала його раєм.

Звичайний чоловік. Напружує очі, щоб побачити маленьку правнучку на екрані планшета і прикладає до нього вухо, щоб почути її сміх. Орест Михайлович, можна просто дідусь.

Олена Грицишин

Прокоментувати:

СОЦІУМ

24.05.2020 soroka
"Вимагаємо пояснень від Шмигаля стосовно поїздки Яценюка у Чернівецьку область", – тернопільський нардеп Андрій Богданець
Народні обранці від «Слуги Народу» спрямували депутатське звернення до прем’єр-міністра Дениса Шмигаля з приводу спільного…

Подорож вихідного дня

15.11.2019 Анна Семенків
Видовищний Тернопіль побачили з кілометрової висоти (фото)
Попросились, щоби із нами розділили своє чергове здіймання над землею люди, яким доступна широта неба,…

Місто в кадрі

DSC_3776.jpg

Наші_контакти

Про_нас

Інформаційно-аналітичний портал «СОРОКА» з 2013 року висвітлює життя Тернополя та області, розповідає актуальні новини, зачіпає проблемні теми та знайомить з цікавими краянами.