Версія для друку

Село Криве на Тернопільщині - шматочок історичної спадщини

Опубліковано в Історія тижня 26.02.2018

Моє село – моя Батьківщина

Кожна людина завжди з великою любов’ю і душевним трепетом згадує місця, де народилася, де минуло її дитинство. То родинне вогнище – маленька Батьківщина кожної людини. Саме з таких маленьких домівок складається наша велика держава – Україна.

Часточкою нашої Батьківщини є рідне село, де живуть найрідніші для нас люди – батьки. Тут наші домівки, теплі спогади, наші друзі. Це найрідніше місце на землі. Згадаймо Т.Г.Шевченка, який писав: «Село на нашій Україні, неначе писанка село».

Україну можна уявити великим деревом, кожна гілка якого – один із народів, що проживає в нашій державі, а кожен листочок – це один українець. Коріння ж дерева – це глибока, сива давнина, з якої починається історія нашої Батьківщини. З нього листочки рослини вбирають все необхідне для життя. Так само й всі ми: вивчаючи нашу історію, кожен живиться славним минулим предків і накопичує силу, наснагу та мудрість.

А з чого ж для мене починається історія села Криве, яке розташоване на сході Тернопільської області, яке лежить на тернопільському плато, що є складовою Подільської височини?

Воно розташоване в кількох кілометрах на захід від Товтрової гряди, в долині річки Гнилки. Моє село має давню історію. Воно виникло в ІІ половині ХVIII століття, а якщо вірти Вікіпедії – у 1857 році, навколо фільварку графа Баворовського. Хоча перші поселенці тут з'явилися набагато раніше.

На Тернопільщині є декілька сіл з подібною назвою, але моє – особливе. З його назвою пов’язано декілька легенд і є різні версії, за однією з яких поселення отримало найменування від кривої дороги, що проходить через нього. Легенди ж дуже красиві та поетичні. Ось і одна з них:

«Ще не було села, а лише декілька хат. Якось зайшов у нього козак бувалий, який кривав на ногу, відколи був поранений у битві з татарами. Ночував тут в одного селянина, сподобав собі його дочку, одружився з нею і зажив мирно та щасливо. А був той козак з діда-прадіда добрим знахарем. Хто тільки приходив до нього – всіх виліковував. Спішили за допомогою до нього з далеких сторін.

  • Де йдете, люди добрі? – запитували.
  • Йдемо до того знахаря кривого, – відповідали.
  • А не скажете добродію, як добратися до того Кривого?

Так і пішла назва села».

За іншою легендою в селі мешкав теж кривий чоловік. Але то був уже мельник. І така в нього гарна мука виходила, що славився на всю округу. А млин був водяний, побудований на річці Гнилці. За історичними даними цей млин був побудований ще у ХVIII столітті за графа Баворовського, який володів цими землями. Ще донедавна млин був діючим, а в середині будівлі досі відчуваються запахи муки і зерна. Хочеться вірити, що він ще знову запрацює.

Повз млин протікає річка Гнилка, називається так не тому, що забруднена, а тому, що тече повільно, не швидко. «Гнила по натурі»… Ця річечка несе свої води в русло Гнилої, а та впадає в Збруч. І води їхні зливаються з дністровськими і підживлюють Чорне море. Сама річка Гнилка утворюється від злиття 9 потічків, що починаються з підніжжя Медоборів. Саме через Гнилку зведено Кривенську греблю, дорога по якій з’єднала місто Скалат із півднем краю, сприяла його розвиткові і одночасно відкрила друге дихання для села. Бо дорога – це зв'язок, торгівля – це життя для будь-якого поселення.

Саме село розташоване на правому березі річки, проте по ліву сторону вже також стоїть декілька хат. У Кривому ведена капличка, діє єдине приватне підприємство СМП «Альянс», яке виготовляє вироби з деревини. Окрасою села та місцем духовного очищення його мешканців є церква Пресвятої Богородиці. Храм є пам’яткою архітектури, побудований ще у 1863 році.

Цікавим є факт з історії церкви: у роки Великої Вітчизняної війни німці хотіли вивезти церковні дзвони. Їх уже встигли погрузити у вагони. За той короткий час, поки вагони ще стояли на станції, місцеві жителі зуміли викрасти і позакопувати їх у різних кінцях села. Коли німецькі солдати зметикували, що сталось, було вже пізно. Ні пошуки, ні погрози селянам результату не дали. Після війни церква довгі роки була закрита – богоборчий більшовицький режим тримав там колгоспну комору. Настали інші часи. У 1989 році зусиллями сільської громади, всіх віросповідань сільська церква була відремонтована та знову відкрита. Стали шукати дзвони. Знайшли один з них, на подвір’ї в однієї з мешканок села Хлистун Стефанії Олексіївни. А от інших дзвонів знайти так і не вдалося. Людей, які закопували дзвони уже немає серед живих.

Є декілька версій про місцезнаходження двох інших дзвонів. Одні кажуть, що вони закопані під школою, яка була побудована після війни, інші твердять, що дзвони під чиєюсь хатою.

Продовження історії села, зокрема, й про долі борців за Україну читайте у другому матеріалі: "Героїчна минувшина села Криве на Тернопільщині – долі нескорених".

Вадим Поладов